ТРІЙКО ОПОВІДАНЬ
16:18 03.12.2016
Л И С Т Д О Г А З Е Т И
- Дозвольте?- у двері невпевнено зазирнув чоловік з рідким посивілим во-лоссям і з якимись полохливими згаслими очима.
- Заходьте!
- Ви головний редактор?- відвідувач нерішуче тупцював біля порогу.
- Я,- відповів йому Решетілов.- Заходьте, сідайте!
Відвідувач закрив за собою двері і якось ніяково увійшов. Сторожко озирнув кабінет.
- Та Ви сідайте!- запропонував ще раз головний редактор.
- Нічого, я постою.
- Навіщо Вам стояти? Сідайте, в ногах правди нема.
- А де ж вона є?- відвідувач обережно присів.
- Та ось, поступово вилазить з-під брехні. Зараз перебудова, нові часи. Ми боремось…
На Решетілова з острахом глянули зацьковані очі і той осікся.
- У Вас до мене справа?- порушив ніякове мовчання головний редактор.
- Так,- відвідувач стрепенувся і заговорив швидко, наче боявся, що йому не дадуть договорити.- Я – Тодоров. В тридцять восьмому році написав листа до вашої газети. Мав необережність висловити в ньому власну думку. А вона, виявля-ється, йшла врозріз з лінією партії. Недостатньо свідомий був. Через місяць мене забрали і дали 15 років.
- Я тоді ще не працював у газеті, але, якщо у Вас якісь претензії…
- Боже збав! Які там можуть бути претензії!
- Ви хочете, щоб Вас реабілітували?
- Мене реабілітовано.
- Чим же ми Вам можемо допомогти?
- У мене, якщо можна, прохання до Вас одне.
- Яке? Я слухаю.
Тодоров озирнувся, наче боявся когось, і нарешті промовив:
- Віддайте мого листа!
- Вашого листа?- щиро здивувався головний редактор.
- Ну, звичайно! Того самого.
- Але я його й у вічі не бачив!
- Він десь має бути. Пошукайте в архівах.
- Та Ви що! Уже скільки років пройшло! Ми так довго не зберігаємо матеріал.
Головний редактор помітив, що Тодоров почав сповзати зі стільця і ставати на коліна.
- Та Ви що!- Решетілов схопив його за плечі і всадовив назад на стілець.
- Мені це дуже важливо,- відвідувач вчепився пальцями за край столу і жаліс-ним поглядом благав головного редактора.- Віддайте мого листа!
І Тодоров не вийшов з редакції, доки не впевнився, що його листа нема в архівах.
- Викиньте його з голови,- порадив йому на прощання головний редактор.- Чого ж Вам боятися? Зараз зовсім інші часи.
- Як знати…
- Ти Ви тільки гляньте, яке життя завирувало навкруги! Навіть дихається віль-ніше!
Решетілову так і хотілося ляснути його по сутулій спині, щоб вона випрями-лась. Тодоров якось болісно усміхнувся і промовив:
- Поїду в центральний архів. Намагатимусь все-таки віднайти лист і спалити. Так воно спокійніше буде,- і вийшов.
1988 р.
Е К С П Р О П Р І А Ц І Я
Стояла зима. Сніг засипав невеличке місто, залізничну станцію. Лютий морозний вітер позаганяв людей у приміщення і зухвало реготав з них, потріскуючи морозом, наче батіжком. Він весело підхльостував ним поодиноких перехожих і ті швидко перебігали вулиці, і поспішали сховатися в будинках. А залізнична станція наче вимерла, на пероні нікого, тільки вітер з зимою крутили хурделицю – свій білий танок.
Десь вдалині з’явився чорний стовп диму. Він наближався, густішав; серед білої хурделиці зачорнів паровоз, а за ним – і вагони. Паровоз загудів, наче голодний дракон, і вильнув хвостом.
Надвір визирнула вгодована червона пика у міліцейському картузі. Посолові-лі очі байдужо оглянули пустий перон. Вони й так знали, що тут нікого нема, та на всяк випадок перевірили – у них служба така. Сніжинки падали на цю червону пику і тут же танули, як у вогні. Вітер спробував загнати цього нахабника назад, у приміщення вокзалу, але той зухвало дихнув алкоголем і хазяйновито вийшов на перон.
Поїзд наближався до станції. Люди похапали свої лаштунки і теж висипали на перон. Міліціонер стояв при дверях і уважно оглядав кожного. Йому впав в око худорлявий селянин у куценькій одежі. Він шарпнув його за плече і зупинив перед собою.
- Шо везьош?- строго запитав.
- Додому їсти,- винувато відповів той.
Міліціонер повновладно схопив його лантух і почав ритися в ньому. Знайшов паляничку хліба і торбинку кукурудзяного борошна.
- От сволоч!- проказав.
А селянин ще більше знітився, похнюпив голову, наче злодій, пійманий на гарячому. Міліціонер кинув йому порожнього лантуха і відштовхнув легенько від себе. А селянин, дивна істота, йшов би собі з богом від гріха подалі, так ні – втупив очі у відібрані продукти, прикипів поглядом, наче в них все його життя. Міліціонер вже й відвернувся від нього, уважно нишпорячи очима в юрбі, що заповнювала перон, а цей селянин все не відходив від нього і дивився на своє відібране добро. Стояв, переминався з ноги на ногу, ковтнув важку слину і нарешті відважився:
- Товаришу начальник, за що Ви мене так? За що відібрали харчі? Адже я їх не вкрав – на кожух виміняв. Тут все чесно. Верніть мені хліб!
Міліціонер навіть оком не кліпнув, наче то не до нього зверталися. Він стояв на посту і придивлявся до людей, що виходили на перон. Тоді селянин підійшов ближче і заговорив настійніше:
- Товаришу начальник, верніть мені хліб! Христом-богом благаю! Зробіть милість, верніть хліб! Дома дітки голодні, жінка опухла. Єдина надія на мене. Якщо привезу хліб, то може ще врятую. Товаришу начальник, ми не якісь там кур-кулі, ми колгоспники, чесно робили весь рік, а на зароблені трудодні нам нічого не дали, залишили на зиму без ніяких запасів. Умираємо з голоду, товаришу мілі-ціонере!
- Не бреши! У нас нема голоду.
- Їй-бо хрест! Меншенька моя вже не підводиться, лежить нишком, тільки очима кліпає. Які у неї стали очі великі! Господи, чого вони стали такі великі? І чому вона мовчить весь час? Хоч би плакала чи їсти просила! Доню моя, доню, потерпи, я скоро. Ось уже поїзд під’їжджає, товариш міліціонер вернуть мені харчі, і я вернуся з хлібом, з борошном. У нас буде велике свято – ви будете їсти хліб, мої милі, справжній хліб. Товаришу начальник, пожалійте дітей, руки-ноги буду Вам цілувати, тільки не губіть невинних душ!- і цей селянин упав навколішки, обхопив руками міліцейські ноги і став цілувати казенні чоботи. Міліціонер спро-бував вирватись, але той не пускав, цілував і все приказував:
- Не беріть гріха на душу, віддайте хліб!
Тоді міліціонер засвистав у свисток, підбігли його посіпаки і відкинули селя-нина геть. Морозний лютий вітер куйовдив його волосся, продерся крізь висмик-нуту сорочку до голого тіла і зловтішно щипав його. Селянин не встав. На його змарнілім обличчі з’явилися скупі сльози. Вони важко повзли по віях, падали долі і розбивалися об лід.
Поїзд прибував на станцію точно за розкладом. Ось уже паровоз у клубах пару стишив хід і пішов уздовж перону. Раптом якийсь чоловік стрибнув прямо під колеса, машиніст навіть не встиг зреагувати. Він різко загальмував, але було пізно. Спантеличений машиніст визирнув з вікна і побачив забризканий кров’ю сніг, переляканих людей і міліціонера, що діловитим кроком наближався до місця трагедії.
1990 р.
П О Л І Т К У Л І
Темрява. Спалах. Світло.
Постріл – і куля вилетіла з чорного дула у яскравий світ. В обличчя ударив вітер. Сонце сяйнуло в очі. Багатоголосся життя увійшло в вуха. Куля з жадібною цікавістю придивлялася до всього. От, на лавочках сидять мами. Біля однієї стоїть коляска і в ній спить немовля. У інших мам діти трохи старші – вони граються неподалік. Хлопчик у синьому комбінезоні привіз машинкою пісок і висипав його дівчинці, а та дбайливо наклала пісок у крихітні каструльки і почала готувати їсти. «Готово!»- вигукнула і взялася годувати своїх ляльок.
Трохи осторонь двоє підлітків билися через дівчину. А та стояла поруч збентежена, личко розчервонілося, губи волали: «Не треба!» Очі схвильовані і радісні, просили наперекір губам: «Треба!»
Вулицею промчала чорна «Чайка» з лялькою на капоті, з квітами та стрічка-ми. За нею ще кілька машин, святково прикрашених, пронеслися з весільними піснями і веселими гудками.
Біля пивних автоматів зібрався гурт чоловіків. Здмухується піна з пива, летить луска з тарані. Обличчя червонішають, жвавішають. Чоловіки щось гаряче обговорюють. Через дорогу плещуть язиками жінки, стоячи в черзі за продуктами.
А куля летить і радість польоту п’янить її. Як би так зробити, щоб політ цей тривав безкінечно? Як їй хочеться весь час летіти! Та все важче пробивати грудьми опір повітря. Швидкість падає і куля губить висоту.
Ще встигла помітити дідуся. Той сидів на лавочці і читав книгу. Сиве волосся, окуляри на носі. Тремтяча рука перегортала сторінку, і губи шепотіли: «Суєта… Все суєта…». Це останнє, що почула куля і врізалася в землю.
Політ закінчився. Темрява огорнула її. Зникло сонце, зник вітер, зник час. Куля завмерла, охолола і, тим не менш, зрозуміла з подивом: це не кінець. Вона відчула Великий Рух планет, і тепер вона, мізерна кулька, стала невід’ємною частиною Земної кулі.
Почався новий політ.
1992 р.
Олексій ВАЩЕНКО