ОСТАННЯ ТЕПЛА СЛЬОЗА
20:42 03.04.2011
Горпині Гордіюк наснився сон. Чудернацький і незрозумілий. Ніби вона, Горпина, їхала верхи на чорному коні. Широкий луг, вкритий чебрецем і ромашками, шурхотів під копитами, як ото осіннє листя, перезимувале, пересохле. І кінь, на якому вона скакала, мов і не кінь, а чорна... труна.
Горпина богомольна: постувала, а ввечері на сон хрестилася і молитви читала вголос. Була молодшою - і в Суми до церкви їздила, і до Конотопа, а раз навіть, до Києва забилася. Бо свою ще до війни зруйнували. А те, що від неї лишилося перетворили на колгоспну комору, куди засипали полову та різне збіжжя. Та недавно загомоніли селяни, наче церкву нову будуватимуть. То й добре. Можливо, з’являться в людських душах святість та доброта. А то вже скільки того гріха в житті. «Христос помер за нас, коли ми були ще грішними»,- чомусь спало на думку.
А збудують церкву, отоді вже й вона, Горпина, надіне найновіше своє вбрання і піде на молебень. Бо ж не тільки до Сум та Конотопа, а й до Путивля вже не вистачає здоров’я з’їздити, та й з грошима сутужно. Пенсії тієї - кіт наплакав. А треба ж і хлібину купити, й до неї. І на чорний день слід хоч трішки грошенят припасти. А то як помре…
«Бог даровал нам жизнь вечную, и сия жизнь в сыне его».
Є в неї сини. Воно, мо’, й сини поховали б, так роз'їхалися, хто куди. Ні вісточок, ні приїздів уже кілька років. П'ятеро в неї їх - синків-то. Та чи забули про неї? Чи думають, що вже й ряст не топче на цьому світі?
Донька? Ех, Ганю, Ганю... Прости Господи, непутящою якоюсь виросла. Найменшенька. Все для неї старалася. А вона подалася бозна - куди, вірніше, потяглася з мужиками. Як мине місяць, тоді завертає додому. Та все з новими залицяльниками, та все з п'яницями. І оце не так давно, якраз перед Великоднем, з двома прискочила. Боже, спаси й сохрани! Зарослі, з бородами. Не на людей схожі, а, прости Господи, на чортів. Та ще й п'янючі, як чопи.
Ганка ні здоров'ям не поцікавилася, ні життям-буттям, а прямо з порога: "Горілка є?" А де вона в неї? "То гроші давай". І останні гривні бац - і прихопила.
Три святкові дні гульма бісилися. Чого вже в хатині не витворяли! Тьху!.. Вона познімала іконки, і, щоб цього сорому не видіти, в повітці жила. Навіть думка виникла: накласти на себе руки, щоб не бачити витворянь своєї непутящої дочки. Та передумала - не хотіла брати гріха на свою душу. Бо ж вішальникам і на тому світі їх ніхто не відпустить. Піти б до міліції, та не наважилася - сором же який!
І гульвіса Кузька Хропчук до них прибився. А в нього брага дома завше грає. І куди тілько влада дивиться?! Скільки того Кузьку забирали - сотню разів. Пересидить день-два в райцентрівській буцегарні, так сяк очуняє - потім знову за своє.
Отак почудили-почудили з тиждень, і зникла Ганка зі своїми хахалями в невідомому напрямі. А Кузьку, правда, знову прикрили - перебивався десять днів на державних харчах. Та знову вийшов і за своє, за своє старе взявся…
І до всіх цих клопотів ще й сон додався: чорний кінь-труна і широченний луг...
2.
"Що б то воно могло означати? - розмишляла Гордіюк, кліпаючи спросоння віями. - Мо', біда з синами? А чи з Ганкою щось скоїлося? А мо', й сама хворітиму..."
Встала з убогого залізного ліжка і почовгала босими ногами по вчора змазаній долівці, притрушеній пісочком. Підійшла до відра, взяла кружку з облізлої табуретки. Вмокнула її в відро. Набрала води. Відпила кілька ковтків - вода тепла й терпка.
"Криниця замулилася, а почистити нікому, - з гіркотою подумала. Ще відпила ковтків два і поставила кружку на місце. - Ні, сама у сні не розберуся. Піду, мабуть, до Марусі, вона знає в цьому толк - розгадає його".
Накинула поношений халатик, підперезалася фартухом, всунула ноги в старенькі капці і вийшла з хатини. Не замикала: що в ній візьмеш?
Споришем, який рясно встелив двір, наблизилася до хвіртки. Обросила ноги до кісточок: "Роса зранку - дощу не буть..."
Маруся поралася в сараї. Її дзвінкий голос лунав на весь куток.
- Васько, не лізь у корито. Та не лізь же! - відганяла палицею підсвинка. - Не
штурхай Машки! Ну, не штурхай... Нехай їсть...
Повчання вискунів обірвала Горпина:
- Мань, ти вже мене, стару, вибач... Бачу, що й мішаю тобі... Та, знаєш, сон мені якийсь чудернацький привидівся... Чорний кінь... Чорний, як... труна... і тілько, здається, біла грива та золотисті копита. Що б то значило?
Та знову цикнула на підсвинка, витерла руки об ганчір'я, уважно глянула на сусідку, наче її давно не бачила.
- Кажеш, гарма-дарма чудний сон приснився? По мені, Горпинко, щось недобре стрясеться. Біла грива й золоті копита - то вроді нічо. А чорний кінь та ще й цвинтар - то вже біда...
- Не цвинтар, а труна, - підправила Гордіючка.
- А луг із чебрецем і ромашками видівся тобі?
- Ну, видівся, - здивована пророкуванням сусідки, відповіла Горнина.
- Отож і є цвинтар...
Горпина помовчала, тоді:
- Смерть, мабуть?
- Не думаю, - зітхнувши, засумнівалася Марія.
- А домовина? - тричі перехрестилася Гордійчиха.
- То тобі так здалося.
- Ні-ні. Не здалося. Я бачила... домовину. - Горпина розхвилювалася, аж очі звузилися і крапельки поту вкрили чоло.
- Домовина? - задумливо перепитала Марія. - Може, знову Ганка забреде,- висловила припущення провісниця, висипаючи з відра пійло до корита. - Ти пенсію вчора получила?
- Та получила, - якось ніби не в собі відповіла Гордійчиха. - Ну, то я піду. Не мішатиму тобі, бо й дома роботи стачить...
- Іди, Горпинко, і нічого такого не думай. Скілько тих снів людині за життя насниться! І не всі вони в руку...
- Так - то воно так, - закректала Горпина й вийшла з хліва.
3.
Гордійчиха обгортала картоплю. Шкрябала сапою по сухій, затверділій землі.
"Дощу 6 треба. А то засушить сонце всю городину".
Уже другий місяць минув, як жодна краплина не впала з неба. І бадилля місцями почало жовтіти.
Раптово наче біля серця кольнуло. Горпина від несподіванки аж присіла. "Тю ти! Чом би це?"
Ноги підкошувалися. Хапнула ротом повітря, та вдихнути його не змогла. У горлі щось здавило. Потому повільно осіла в картоплиння…
4.
Не пам'ятала, як опинилася в своїй хатині. Розплющила очі, прийшовши до тями, і побачила Марію.
- Оце й добре, що оклигала. Ось на поїж, - простягла тарілку з підсмаженою картоплею. - Підбадьоришся. А то вже три дні в безпам'ятстві...
- Не хочеться мені, Марійко, ні їсти, ні пити. Не хочеться, і квит, - їй ще важко говорити. - А шо зі мною?
- Хворь на тебе напала, Горпинко, хворь...
Вона ще щось хотіла сказати, та зненацька розчинилися двері і на порозі виросла … Ганка. Похитується. За спиною, Горпина одразу їх впізнала, ті, що й минулого разу приходили.
- Ти диви, сусідонька! - скривилася Ганка. - Ти чо’ тут нишпориш? Грабастаєш!? Мамку мою обчухруєш!?
- Тіпун тобі на язик, Ганко, - не знітилася Марія. - Як ти про це можеш казати? Твоя мамка хвора дуже... Я її на городі підібрала, в картоплинні...
Ці слова аж ніяк не розжалобили Ґанку.
- Ану, киш звідси, - підступила до сусідки. Слідом за нею - й два здоровані. - Сліду шоб твого тут не лишилося! Мамка й без тебе одужає. Я їй ліків куплю, догляну за нею. Правда ж, матусю?
- Ти 6, Ганко, перш ніж безтолкові ляси точити, краще б на город пішла картопельку обгортати, - не здавалася Марія.- Мине день - два - на грядку не зайдеш…
- Во дайот! - захихотала та. - Я ж усе там позрізаю... Нічого ж тоді не вродить. Ладно...не командуй тут! Чуєш, не командуй! Чеши звідси! Стьопушка,
допоможи тітоньці залишити наше шляхетне товариство. Воно - не для неї.
- Сказано: чеши звідси! - дихнув на Марію перегаром один з бороданів. - Неси свої клешні додому, поки цілі...
- Да свят із вами, - перехрестилася жінка. - Господи праведний, не доведи більше таких страховиськ навіть у кошмарному сні побачити, - вона ступила до дверей, а тоді обернулася й додала: - Тюряга за вами плаче!
- Ну ти! - підскочив до неї Стьопушка. - Дуй звідси! Бистро! - штурхонув у спину так, що Марія поточилася і ледве не впала.
Коли за сусідкою зачинилися двері, Ганка присіла біля матері на краєчку ліжка. Втупилася п'яними, аж каламутними очима, наче вперше побачила її. Мотнула головою з фарбованим - перефарбоваиим волоссям, мов кобилиця гривою, і процідила крізь прокурені зуби:
- Ти чого розляглася? Чо’ гостей не стрічаєш? Не нравляться вони тобі?
Горпина тільки повела очима. Їй важко говорити. Нестерпно пекло десь усередині. Тому майже нечутно прошепотіла:
- «Близок Господь ко всем призывающим его, ко всем призывающим его к истине...» Шо ти твориш, доню?..
- Не твоє діло... Діло не твоє!..Я вже виросла і живу своїм життям, а ти - тільки зі своїм Богом…
Мати ще тихіше:
- Він дає мені надії … А твоє життя - блудне... Як я могла таку грішницю народити?.. Не буде мені ніколи за це прощення...
- Замовчи! - Ганку немов хто вжалив. - Розпатякалася тут!.. Скажи краще - пенсію одержала?!
Горпина нічого не відповіла. Відвернулася. Глянула в невеличке віконечко, через яке ледь пробивалися сонячні промінці.
- Ах так! - зануртувалася донька. - Ти не хочеш зі мною говорити?! - вона схопилася з ліжка, забігала по хатині, мов навіжена. Розпатлалася. - Шукайте, хлоп'ята! - наказала. - У шухлядах пошуруйте!
Ті, наче тільки й чекали команди, заметушилися.
- Ганю, ну як же так? - сльози хлюпнули з очей Горпини. - Немічну матір до ниточки обдираєш...
- Немічну!? Га-га! Ти ще й мене переживеш!..
Ганка кинулася до шафи. Порилася в старих паперах - грошей немає. Навіщось перевернула старенький столик і під ним теж нічого не знайшла. Знову підскочила до матері, нахилилася хижим звіром над нею.
- Гроші де?
Мати - ні пари з вуст.
- Може, ось цим язика їй розв'яжемо? - Стьопушка підступив до ліжка. - Жора це вміє робити. Правда ж, Жоро?
- Угу, - буркнув молодик. - А не признається - витягну язика. Запросто.
Стьопушка тим часом добув із кишені і подав йому тонесеньку... вірьовочку. Капронову.
- Пам'ятаєш, Ганнусю, після неї той старик... усьо віддав... Разом з душею. Ця раба Божа теж ось - ось полетить у царство небесне. Полетить до свого Господа Бога та Святої Марії. Прямим ходом. Тоді ми цю фазенду по боку…З аукціона. Ха-ха-ха! Ох і пить будем, і гулять будем…Лафа. Кайф безмежний…Тому в’яжи галстук, шоб і не кавкнула…
- Цить! - перебила його Ганка - щось її зупинило..
Можливо, десь на краєчку серця сколихнулась жалість до рідної матері. А можливо, дитинство пригадалося. Бігала вона, малесенька Ганнуся, з мамою на річку. Та прала, а вона купалася в теплій водичці. Вилізе, ступне на травичку - ніжки так і жалить...
Ганка навіть головою завертіла, ніби незрозумілу їй полуду відганяла. Та все це тривало недовго.
-Давай пенсію, стара карга! - істерично загаласувала. - Бач, їй грошей жаль для рідної дочки!.. Її не турбує, що я боса, бідна і голодна!.. Її не хвилює, що в мене розвалюється голова. Її не пече, що в мене серце із самого ранку ледь не вискакує із грудей. Їй не потрібна я, рідна дочка!...Одне в неї на умі, як би мені не дати «бабликів»…
Вона вихопила із Жориних рук вірьовку й почала тремтячими пальцями затягувати петлю...
5.
Марія, спотикаючись, бігла до сільради.
"Іроди! Бестії! - бушувало в її душі. - Уже й рідних матерів не жаліють. Гроші, гроші, горілка - тільки й треба їм. Мати на Божій дорозі, а вона, звірина, за грошима явилася! І як таких нелюдів земля держить? Ой, що коїться на білому світі: рідна донька - рідну матір грабує, обдирає... Страшне!.."
Марія ледве не стукнулася з дільничним інспектором Чалим, який збирався їхати до райцентру.
- Ой, Івановичу, здрасті вам! - відхекувалася. - Ой, скоріше!.. Там!.. Там!..
- Що там? - нічого не міг второпати Чалий. - Що там?
- Ганка Горпини Гордіючки заявилася...
- Угамуйтеся, тітко Маріє, - дільничний до неї. - По порядку все кажіть, по порядку...
- Ганка, кажу, до Горпини заявилася. А з нею ще й два здоровані, наче з лісу вискочили. Немиті, небриті. Ой, віщує моє серце - неспроста вони прибилися. Неспроста! Ой, швидше!..
- То вони в неї дома?
- Еге ж, дома... Ой, швидше!.. Тамечки вони... тамечки...
- Що швидко робиться - те сліпе родиться, - зводив на жарт Чалий.- І взагалі, тітко, то сімейні розборки. Поняла? Сьогодня посваряться - завтра помиряться. Не вперше і не востаннє…Ось повернуся з райцентру, тоді я з ними побалакаю. Бо вже, понімаєш, набридло…Задовбала Ганка вже мене. Ох, задовбала!
6.
- Хлоп'ята! - заскиглила Ганка. - А вона чо’?! Богу душу віддала?!
Дочка торкнула матір за плече. Потім потягла за краєчок хустини. Анічогісінько. Широко відкриті очі Горпини дивилися в порожнечу.
Ганка брудними пальцями нащупала на руці пульс, який ледве пробивався.
- Та ні, наче ще жива…
- Однако треба змиватися! - зарепетував Стьопушка. - А то нас тут застукують!..Гамплик буде! «Мокруху» пришиють!..
- Не застукують! - взялася за своє Ганка. - Шукайте, хлоп'ята! «Бабки» десь є!..Нутром чую. На божниці шукайте! За іконами!..
Несподівано Горпина поворухнулася, повернула голову, хустина збилася на подушку і погляд її зболених очей упав на... вірьовку з петлею. «Невже?!»
Здригнувся нерв на щоці.
- Ех, донечко, доне… - ледь вичавила з себе.
...По зморшкуватому обличчю Горпини поволі скотилася остання тепла сльоза...
А з ікони, яка висіла на покуті, з важким осудом дивилась на все це Матір Божа. З малим дитяточком на руках…
Іван ЖИТНИК
Буринь
Сумської области