* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ОБЕЕС, або ОДНА БАБА СКАЗАЛА …

12:10 17.11.2014

ОБЕЕС, або ОДНА БАБА СКАЗАЛА …

 

А дві других – надрукували… Надрукували з подачі сучасної завідувачки кафедри історії української літератури і шевченкознавства КНУ імені Тараса Шевченка О. Сліпушко. Другій (УЛГ, 2014, № 8) не подивуєш: вона-бо приватна, стоїть на сторожі свободи друку і змушена публікувати все, що припливає до її берега. А третя (академічна СіЧ, 2014, № 9)… Не знаю, як і сказати, але впевнений, що здивує, мабуть, не тільки академічну громадськість, а й найдовірливішого споживача не дуже перебірливої періодики. Колись М. Пришвін казав, що радянська влада довго не проіснує, бо «порочна» в своєму фундаменті. Матриця «порочности», виявляється, універсальна. Її, як брехню, можна експлуатувати за будь-яких ситуацій навіть у пострадянському просторі; зокрема й у розповіді про звичайну собі університетську кафедру.
Почну з брехні, яку викладено жирним шрифтом уже в підзаголовку публікації в УЛГ, а в «СіЧі» вона дослівно набрана як заголовок: «Кафедра історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка: до 15-річчя від дня заснування». Цю брехню спростовує сама авторка вже в перших абзацах публікації: не 15 років, а щонайменше – 95; саме тоді, в 1918 році, у тодішньому університеті імені Святого Володимира була створена кафедра української літератури. Проіснувала вона з такою (дещо уточненою) назвою майже 80 років, а 15 років тому її було всього лиш реорганізовано і її назву поширено на одне-єдине слово: «і шевченкознавства». Ніяких заслуг у тому не можуть приписати собі ні сучасні члени кафедри, ні керівництво Інституту філології, бо вони під час тієї реорганізації були категорично проти такої акції. Їх у журналі «СіЧ» зображено на двох світлинах як обраних у якусь президію (с. 104, 106). Реальність же вимагає, аби на їх місці були вміщені зовсім інші дві світлини; саме на них зафіксовано всіх учасників згаданої реорганізації, що відбулася в не дуже далекому 1999 році:


На цих світлинах справа наліво: ветеран кафедри доцент І. Скрипник, перша завідувачка кафедри професор Л. Задорожна, академік І. Дзюба, декан факультету М. Наєнко, професор В. Яременко, доцент (нині професор) Я. Вільна, доцент О. Ткаченко, доцент В. Коломієць, працівники філологічного кабінету і кабінету шевченкознавства.
Художнє оформлення кафедри здійснив член Спілки художників України Петро Ткаченко.

Аби домогтися реорганізації «старої» кафедри історії української літератури мені знадобилося щонайменше три роки. Протестував проти цього насамперед завідувач її П. Кононенко. З ним були заодно всі тодішні члени кафедри (професор Г. Семенюк, професор Л. Дем’янівська та ін.). Аргумент у них був «залізний»: розчиниться, мовляв, сама спеціальність з літератури. Аж поки не зайняв принципову позицію щодо цього тодішній ректор університету В. Скопенко. Він, правда, перепитав: «А з ким же ти на тій реорганізованій кафедрі будеш працювати, якщо всі проти неї?» Я сказав: «Не всі… Не заперечує (хоча й мовчки) професор Л. Задорожна, яка й буде першим її завідувачем, підтримує реорганізацію професор В. Яременко і деякі доценти». «Про Яременка я знаю, – сказав потім В. Скопенко. – Він до мене з цим питанням заходив, але я говорив, що треба чітко викласти свою позицію завідувачеві кафедрою П. Кононенку». «Викладення позиції» П. Кононенку, проте, нічого не дало; як був, так і залишався «проти» ще близько року. І тоді ректор зважується самочинно підписати наказ про поділ існуючої літературної кафедри на два підрозділи: «Кафедра історії української літератури і шевченкознавства» та «Кафедра української літератури ХХ століття» (пізніше перейменована на «Кафедру новітньої української літератури»). Переконав я його в цьому, мабуть, тим, що таку ідею підтримує академічне Відділення мови, літератури і мистецтвознавства, очолюване академіком-секретарем Іваном Михайловичем Дзюбою. Думка академії для ректора завжди була слушною, а крім того, протягом 90-тих років він, як і всі тодішні чиновники, трохи побоювався щось заперечувати проти тодішньої, хоча й формальної, українізації гуманітарної сфери життя. А надто, що йшлося ж про Шевченка як центральну постать українства. На відкриття реорганізованої кафедри ректор В. Скопенко, проте, не прийшов, зіславшись чи на прийом громадян, чи на терміновість якоїсь наради; П. Кононенку і професорам Г. Семенюку та Л. Дем’янівській не дозволила прийти на відкриття їхня «принциповість»: така реорганізація, вважали вони, руйнує літературну спеціальність. Не допомогла й «приманка»: можливість потрапити в кадр телестудії «Інтер», яку допомогла організувати для цієї справи відомий журналіст, редактор одного з відділів журналу «СіЧ» Ірина Хазіна. Отже, телестудія прийшла, наступного дня в її новинах сюжет про університетське шевченкознавство прозвучав дуже професійно і кафедра запрацювала. Одним із головних досягнень її можна вважати широке залучення студентів до вивчення творчості Шевченка та щорічну шевченківську конференцію і видання її матеріалів окремим збірником «Шевченкознавчі студії»; досі таке видання практикувалося лише один раз на п’ять років…
Друга брехня згаданих публікацій виявилася в переліку видань та дисертацій, які з’явилися з іменами членів кафедри з сучасною назвою. Ця брехня має вже не статистичний, а змістовий характер. З тих переліків (62 сантиметри тексту в газеті!) читач ну ніяк не дізнається, що ж нового внесли вони за 15 років у дослідження і самої історії української літератури, і творчості (як сказано в газетній публікації) «національного генія». Імена авторів і їхніх публікацій перераховано ретельно, а зміст їх навіть не зачеплено. Чому – зрозуміло: новизни в тому змісті не знайшов би навіть відомий античник із свічкою серед білого дня. Особливо, коли йдеться про інтегрованість Шевченкового слова в міжнародний (світовий) контекст, на чому дуже палко акцентується в останній частині публікацій (приблизно, 14 сантиметрів газетної площі). Справді, Міжнародний шевченківський форум на базі університету у березні ц. р. відбувався; так, крутилося на ньому керівництво Інституту філології як базового в університетських питаннях з літератури, але що саме нового було сказано ним саме тоді – і не питай, і не спрашуй, як казав Козьма Прутков. Може, члени кафедри та те керівництво щось доклало до видання колективної монографії «Шевченкознавство в сучасному світі» (в публікації «СіЧі» вона названа лише одним рядком), яка видана в «Видавничому центрі “Київський університет”?». «Коб не часом», – як сказав би інший класик уже нашої, вітчизняної літератури. Чотирнадцять глав і передмову та післямову в цьому виданні (27 друк. арк.!) створили співробітники кількох інших кафедр – слов’янських, західних, сходознавчих, російської та інших зарубіжних літератур… Так само – щодо продовження Міжнародного шевченківського форуму, яке після березня перебазувалося у квітні 2014 р. на цілий тиждень до батьківщини Шевченка (Черкаси, Чигирин, Суботів, Моринці, Шевченкове, Вільшана, Канів). Жоден із членів «шевченківської» кафедри та Інституту філології там не був (до Канева, щоправда, доцент М. Конончук привіз в останній день форуму кількох студентів) і навряд чи міг би бути: це ж треба було «знятися з якоря» (за який з острахом тримається і оний Інститут і она кафедра) та ще й щось там путнього сказати людям. Уявімо собі, що на Міжнародному форумі почав звучати перелік різних заголовків та вчених звань із згаданих 62-х сантиметрів… Та не витримав би, думаю, навіть найбільш терпеливий слухач парубоцьких теревенів Омелько Кайдаш із відомої «Сім’ї…» Шевченкового земляка Нечуя-Левицького! Він, як знаємо, на ті парубоцькі теревені зреагував дуже круто: «Чи то можна в таку п’ятницю паскудить язики?». Для не дуже спостережливих і віруючих нагадаю: 12 вересня, коли вийшла УЛГ з достославною публікацією О. Сліпушко, припало якраз на п’ятницю, а в журнал «СіЧ» рукопис її принесено напередодні п’ятниці, у четвер 7 серпня…
Про дрібніші брехні в цих публікаціях говорити не буду. Бо спростовувати їх – що проти вітру бризкати. Від, скажімо, твердження, що серед працівників колишньої кафедри української літератури були русисти й літературні теоретики В. Перетц і С. Маслов (заслуга їх перед університетом зовсім в іншому!), до голослівного проголошення тези директора Інституту філології Г. Семенюка, ніби сьогоднішня «ідея Інституту… як і всього вишу, визначається ідеєю Тараса Шевченка». Що тут мається на увазі? Може, «Схаменіться, недолюдки!», «Не дуріте самих себе…» чи «Байстрюки Єкатерини // Сараною сіли…»? Може, саме ці Шевченкові ідеї лежать в основі розвитку Інституту філології? «Де Крим, де Рим, а де попова груша» – читаємо у збірнику прислів’їв про балакучість та брехливість не дуже відповідальних за сказане колег («Народ скаже, як зав'яже»). А що б той народ сказав, якби ще й побачив виставку «живописних» (???) витворів членів кафедри в університетському центрі естетичного виховання? Не їхніх текстів про Шевченка і світ, а саме «живописних» витворів. Студенти, виходячи з тієї виставки, капітально затуляли носи, бо, казали, намальоване там належить якомусь ослу, що малював їх своїм хвостом, умоченим у свої ж, пробачте, екскременти…
Я дуже шаную в принципі тиражну «Українську літературну газету» і не дуже тиражний журнал «Слово і Час». Також шаную Київський університет, який в одному з міжнародних рейтингів в останні три роки піднявся з 500-го до 420-го місця. Це загалом непогане місце, якщо врахувати, що університетів у світі понад три тисячі. Але коли пускати на люди отакі публікації, як публікація О. Сліпушко, то в згаданому рейтингу хтось може глибоко засумніватися. А тираж УЛГ і «СіЧі» може впасти при цьому нижче будь-якої сотні.

 

Михайло НАЄНКО