* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Відповіді на анкету “Вежі”

16:23 08.08.2007

Відповіді на анкету “Вежі”

Думаю, що таки напишу книжку про своє бачення літератури „Коли ще звірі говорили”. Так от, коли ще ми були людьми з Василем Бондарем, редактором альманаху „Вежа”, він попрохав відповісти на анкету. Запитань не тямлю, лишились тільки відповіді. На жаль, не оприлюднені замовником. Та менше з тим. якщо є у тім щось мудрого – читайте на здоров`я.

  1. За перо змусив узятись Господь, який вділив дрібку таланту. У дитинстві мав-єм таку еволюцію – спочатку мав пластмасовий пістолет “вальтер”, потім зміняв його на значки, потім – значки на марки, потім марки – на книги: і аж по сей день з ними. Оскільки по четвертім класі і до десятого жив у селі, то й відповідно не мав і зеленого поняття про класичну музику, театр, кіно. Якби було инакше, може був би режисером чи композитором, а так – література була для мене єдиним доступним і зрозумілим з усіх видів мистецтв.

  2. Твори пишу з третього класу школи. Починав, як водиться, з російськомовної графоманії. Потім прийшло усвідомлення українства – і все написане було перекладене на рідну мову. Написав море віршів, новели, десять повістей – більшість того спалено і понищено. Кидав писати разів десять, але вища сила змушувала повернутись. Спочатку для мене було святим саме слово Письменник. Я вивчав довідник Спілки письменників, дивлячись, звідки ті небожителі родом, що закінчили. Потім почалися перші знайомства з письменниками (Віталій Демченко, Віталій Колодій, Аркадій Браеску), повільне входження у літературу, відкриття для себе імен і творів.

  3. Починав з місцевої преси. Перші вірші восени 1981-го року вмістила газета “Молодий буковинець”. Це був мій дебют з легкої руки Віталія Колодія. Потім районна газета, “Зірка”, наради школярів-початківців, “Артек”. А далі – пішло-поїхало.

  4. Пишу нерегулярно. Критику і публіцистику – зразу на ноут-бук. Все інше – ручкою на папері. Переписую енну кількість разів. Кожен твір (художній) має відстоятися рік. Тоді виношу йому вирок – або в смітник, або на люди. Вірші і поеми – виплід миті, поштовху, ритму, першого слова, чужого образу, враження. Проза – особливо романи – тривала праця, обдумування, прагнення виписати цільну картину.

    Без ритму немає літератури. Стимулятори не потрібні. Єдине, без чого не можу – без нових вражень. Поштовхом до творчості може бути що завгодно – слово, музика, малярство, кіно, вистава, людина, розмова, подорож, тощо.

    У прозі моїй діють реальні люди. Я їх беру як характери і ставлю в такі умови, в яких вони ніколи не були – і відбувається чудо: вони рухають сюжет, самі творять полотно того чи іншого роману. Може, так і не можна робити, але це мій метод.

    Стиль – це характер людини. Письменника без характеру нема. Мій стиль – це здебільшого екшен, діалоги, живі люди, що творять своє життя.

    Матеріал для прози ніколи не збираю – він накопичується сам, у душі. Коли накопичується чимало – греблю прориває, і щось диктує мені. Кількість написаного нічого не важить – важить якість. Основа роботи письменника – не писання, а праця над написаним. Тяжко себе тяти – але треба. Інакше прози не буде. Та й поезії теж.

    Сім’я мало сприяє творчості – якщо чесно. Творчість – інтимна справа. І хоч за роки бомжування я звик писати будь-де і за будь-яких умов, все ж пишеш тоді легко і добре, коли маєш певну свободу. Можливо, саме тому я одружився аж у 30 років, коли більшість того, що хотів, уже написав.

    Зараз, коли донечка вийшла з несвідомого віку, сім’я тільки допомагає. Це зовсім інший триб життя, неоціненний досвід, без якого нема повноцінного письменника.

    Як не пишу – живу.

    Завершення роботи – це завше радість, бо усвідомлюєш, що встиг завершити задумане. Хоча, вчасно поставити крапку, добре назвати твір – дуже велике діло.

  5. Щодо оцінки написаного мною – моє одне життєве правило “Всіх слухай, але не всіх слухайся”. Гадаю, це досить слушно, як для письменника, так і для людини.

    Чиясь думка, зауваги мають велике значення. За студентства мені дуже допомагав Юрко Бедрик. Його занудне буквоїдство сприяло викінченню віршів. Що ж до прози, то теж намагаюся врахувати зауваги читачів навіть після його оприлюднення. Взагалі, я вважаю, що кожен письменник чинить самогубство – коли виходить на люди зі своїм твором. Писане в тиші, на самоті, в інтимі ти виносиш на люди і не маєш ніякого самозахисту. Можна, звісно, сховатись за псевдонім чи містифікацію, але я прихильник чесного існування в літературі. Коли журнал “Київ” оприлюднив мій роман “Любити хлопчика”, то сталася буря. Чимало класиків обурено телефонували до редакції, Сизоненко зауважив мені листовно “про мерзенність гомосексуалізму”, багато шанувальників традиційної української літератури відвернулись від мене. Але читає молодь, бачить себе там, розуміє, що про свої комплекси можна голосно говорити – і шукати істину. Це найголовніший урок оприлюднення мого роману. За ним написано наступні – “Масло на хлібі”, “Муха з цукром”, “Відчуваючи сніг”, “Танці без музики”. Тепер вимальовується цикл романів – сім з них ще треба написати.

    Письменник – людина публічна, і якщо хочеш мати славу, то мусиш миритися з тим, що про тебе писатимуть в пресі не завше тобі приємне, будуть писати пародії, епіграми і епітафії. “Хвалу и клевету приемли равнодушно, И не оспоривай глупца” – Пушкін мав рацію.

  6. Щоденник веду, починаючи з дев’ятого класу школи – це вже вісімнадцятий рік поспіль. Щоденник дисциплінує, дає змогу вилити свої емоції на папір, фіксує цікаві зустрічі, розмови, враження, цитати з прочитаного. Цікаво потім перечитувати. Бачити себе вчорайшого – зеленого і дурного. Це дуже добре. Я не боюся, що хтось його прочитає але й не пишу з розрахунку на 21-й том повного зібрання творів. Живу і пишу для себе.

  7. Вношу незначні правки у тому разі, коли читач має рацію. Межі вдосконаленню нема, тому на кожного письменника чигає небезпека Флобера, який так вже вилизував свої твори, що їх і читати гидко – слизькі.

  8. Є така кацапська приказка “Чукча нє чітатєль, чукча -- пісатєль”. Я – ще й чітатєль. Без цього неможливо бути в літературі. Літературу треба знати, щоб знати своє місце в літературі.

    Для мене всяка література має значення. Російська, світова, українська. В оригіналі читаю російську, польську, румунську, чеську, словацьку, болгарську. Світову – в російських, українських та польських перекладах.

    Зараз працюю над огромом української літератури минулого сторіччя. Мені здається – вона ще належно не прочитана і не поцінована. Там є такої могутньої сили поезія, проза, драматургія – непотрібна нікому, забута, запилена, непрочитана, невидана і не поставлена належним чином. Вона чекає свого Франка. На жаль.

    Взагалі, як на мене, письменник є основою культури. Музика, малярство, кіно, театр – все це без письменника неможливе. Всі окупаційні режими – в тому числі і теперішній, псевдоукраїнський -- нищили письменника, бо він був основою української культури, ширше – України.

    Я свідомий свого призначення в Україні. Після себе я маю лишити процвітаючу країну, книжки, діти і послідовників. Життя коротке – Україна вічна.

    2002р.

    Роман КУХАРУК