* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Der Brennende Acker

16:35 31.10.2017

Der Brennende Acker

 

І

9 липня 1811 року Божого встало сонце над Києвом, з-за Дніпра залило місто вранішнім промінням, яке освітлювало місто ще з незапам’ятних часів. З вранішніх сутінків виринули київські гори, золоті бані храмів грайливо, незважаючи на всю свою святість та статечність, засліплювали  очі мандрівників, що прямували до міста з Полтавської чи Чернігівської губерній, а прочани з більш далеких земель падали ниць та били поклони, лиш відчувши наглу близькість манастирей та святинь печорських.

По воді вже снували човни та дуби, везучи у собі перекупок, селян, торговок та весь їх крам, що  спродавали зазвичай його на багатолюдних ярмарках та базарах Києва. Усі вони прямували до Подолу, а там приставали до суші. Звідти розходилися люди містом: хтось прямував вгору Олександрівським шляхом на базари Високого Городу, дехто винаймав машталера близ Подільської гавані та лишав місто, жидки розділялися на маленькі голосні струмочки і бігли до всіх шинків, аби швидше повідчиняти свої заклади для широкого загалу, але найбільше люду похапцем направлялося до Житнього ринку та Ринкового майдану.

Були й ті на Дніпрі, хто прямував у протилежному до загального руху напрямку. Рибалки спускалися до води, до своїх чортопхайок та душогубок, більшість з яких була у стані настільки жахливому, що вона навела би страх навіть на найбільш досвідчених та загартованих чорноморців. Хтось з рибальства виходив вниз з Києвоподолу, дехто чимчикував з хаток-мазанок, що розсипалися навколо оболоні північніше, за міською брамою. Усі вони були засмажені сонцем, з довгими кудлатими бородами, що сягали грудей. Дехто мав на собі самі штані, закочені до колін, хтось ніс під пахвою снасті, перехилившись плечима на один бік. Дядьки кахикали та перегукувались. Ця громада, що сунула до вкритої помиями гладі річки, справляла враження чортячого війська, яке саме вийшло з найпекельнішого Кола, і якби хтось з них у такому вигляді поткнувся на Софійську вулицю, то неодмінно потрапив би до поліцейського околотку.

Так прокидалося місто у той ранок. Звіринець, Печерськ, Старокиївське та Поділ – усе рухалося, поспішало, протискалося, купувало, спродавало, вмовляло та відчиняло крамниці. Не рухався тільки Іванко, попихач відомого на весь Поділ хлібороба Сави Пацюка. Хоча сам славнозвісний пекар радше представлявся Савеліюсом Пасюкьо, оскільки багнети Наполеона принесли не тільки порвані мундири, а й поведенцію на все французьке, та й словом «хлібороб» він гордував і себе називав виключно булочніком. Тим не менш, запис у метричній книзі Хрестовоздвиженської церкви суперечив вподобанням булочніка, як і його старі батьки, що доживали віку на Кожум’яках. Батько, Панас Пацюк ще року 1801 погризся з сином на останок за те, що дідуган навідріз відмовився одягати мереживне жабо на шию, а Пацюківна – якийсь химерний брильок замість очіпка, як того хотів син, що сам завжди одягався по-модньому і мав прасочку для мережива.

Іванко, відгулявши вчорашні вечорниці, міцно спав під яблунькою у саду старої пацюкової пекарні, що південною межею виходила до паркану Воздвиженського храму. Після того, як по Житньому ринку поповзли чутки, нібито Пацюк пече хліб до столу генерал-губернатора Фенша, Сава відкрив другу пекарню на Михайлівській, де й жив сам на другому поверсі. На Подолі бував дуже рідко, а все більше відправляв замість себе жидка, аби Іванко не зчинив якогось убитку чи ґвалту. Та в той день нікого не було чути, і хлопець спокійно досипав, зручно влаштувавшись під старим тінистим деревом.

Провулок з пекарнею був захаращений та забруднений настільки, що Іванко лише дивом вночі не звернув собі суглоби чи не втопився у багнюці. За окремими винятками, вся подільська частина міста складалася з вузьких, брудних, одноповерхових вулиць, форма та логіка розміщення яких не вміщалась на жодних міських планах. Назва цих провулків, токів, спусків, узвозів, кінців, тупиків була невідома навіть різношерстій публіці, що їх заселяла, і коли якийсь віз звертав з декількох широких вулиць, що променями відходили від Ярмаркового майдану, то це коштувало погоничу втопленого колеса або й зламаної осі.  

Крім кількох кам’яних церков та кам’яниць, більшість подолян жили у непоказних дерев’яних будиночках з садками та городам під такими самими дерев’яними церквами. А подорожнім прецінь здавалось, що то не місто взагалі, і як буде вітер сильний, то позавалює хатки і дзвіниці. Що казати, коли навіть вчені люди, спудеї Київської академії, не всі вміщались у кам’яну будівлю бурси, що на Дніпрі, а жили по церквах та на церковних подвір’ях.
Навпроти крамниці та австерії Назарія Сухоти з однієї сторони та нашвидкуруч зведеного будинку  контрактів з іншої, стояла вона. Академія. Старі люди казали, що вона там ще з часів козацтва, з часів вольниці. Брехали мабуть.

   ІІ
Гарячий вітер дмухнув у прочинене вікно однієї з аудиторій з низькими стелями, засмальцьованими лавами і стертими підлогами. Протяг пройшов під широкими дверима і пролетів коридором, відгорнув фіранки, проскрипів сходами на перший поверх, помітив стариганів у рясах та повернувся в аудиторію.

-          Навіщо розбудив ти мене?

-          Вже час.

-          Час смерті моєї близької?

-          Ні, постривай…

-          Я в тебе не питала.

-          Послухай мене…

-          Я вже відчуваю, так, я вже близька до смерті.

-          Постривай…

-          Вже 50 років…

-          Я розумію, але…

-          Вже 50 років у мені чуже. Не сила моя…

-          Чорт забирай, послухай мене зараз!

-          50 років. Поступово. Потрохи. Смерть…

-          Я вже це все чув від тебе. А тепер слухай. Сьогодні останній день, остання можливість!

-          Я не зможу. Нема сили. Є жарт і перевдягання. Поки все.

-          Чекай, але ж на заході. Новгород-Сіверськ…

-          Блазні в український кобеняк ряджені…

-          Спробуймо. Вдвох ми зможемо…

-          Про що ти говориш? Зараз вакації, не зможу, не сила моя

-          Спробуймо…

-          Всі, всі померли. Нема нікого…

-          Це остання можливість. Слушний час…

-          Всі, всі, всі зрадили, всі померли, їх вбили всіх…

-          Заспокойся. Ми спробуємо!

-          Ми?

-          Так!

-          Сонячний день.

Заскрипіли сходи вгору, підіймалися старі діди в рясах. Усе говорили на якійсь мові дивній, не тутешній. Про Бога, Синод Священний, Імператора та Петербург. Зайшли та сіли в кабінет. Раптом підлога здригнулась. Діди здивовано переглянулися, проте швидко заспокоїлися та повернулися до своїх справ.

Десь у глибині під будівлею розсунувся ґрунт. Утворилася довга галерея з арками, з яких віяло холодом і небіжчиками. У кожній арці серед мороку вимальовувалась труна. У кінці довгої зали з’явилися три постаті – жінка, чоловік з бородою та чоловік на коні.

-          ??? - сказали троє в унісон.

-          Ми прийшли.

Трійця одночасно підняла ліву брову.

-          Нам потрібно.

Трійця одночасно підняла праву брову.

-          Це остання можливість, інакше ми всі загинемо.

Тиша.

-          Ви теж загинете!

Трійця одночасно підняла дві брови.

-          Так,  так, ви загинете, ви всі!

-          Ми вже мертві, але досі живі, - одночасно відказала трійця, проте голос лунав з-під арок.

-          Ви мерці, ви нам не завадите!

-          Ні, не завадимо, - пролунало тихіше.

Наперед виступила жінка. Їй силует наповнився світлом, руки почали самовільно рухатися, тіло конвульсивно миготіти - і за мить уся постать осипалась у попіл, що продовжував випромінювати світло.

Під арками посвітлішало.

Кінь з наїзником виїхав на місце попелу. Чоловік підняв одну руку вгору й так і застиг, перетворившись у світлотінь, яка повільно розтанула у пил.

Галерея наповнилась денним світлом.

На місце, вкрите пилом і попелом, вийшов бородань. Підлога під ним вкрилася чудернацькими геометричними візерунками, написами мовами і малюнками з давніх книг. І чим ясніше вони вимальовувались, тим світліше ставало у приміщенні, допоки все навколо стало настільки білим, що більше нічого не можливо було побачити.

 ІІІ

Десь голосно загарчав пес. Іванко глипнув на світ Божий одним оком, ліг на протилежний бік, вмостившись у коренях дерева. Полежавши так ще кілька хвилин хлопець схопився, звівся на рівні і трошки простояв, примружившись вдивлявся у глиб діброви, що здіймалася над Глибочицею. Річка повільно шаруділа купами сміття. Обабіч неї хаотичними гронами нависали садиби подолян. Течією прямували всякі висліди діяльності гончарської, які потрапляли в Глибочицю з потічка Киянки. Той стрімко звивався ліворуч від Гончарів і, спустившись з пагорбів, впадав у річку близ Хрестовоздвиженської церки.

Останнім часом, навіть у години великої потреби, не приходили сюди сливе жодні звіри, бо після великих розливів Дніпра років п’ятого та сьомого жителі подільської низовини, чиї хати були ущент зруйновані стихією, переселись вверх за течією річки, за межі міста і тепер усі відходи від будівництва нових осель забруднювали Глибочицю ще до того, як та вливалася у Києвоподіл.

У думках про сумнівну якість горілки з не надто привітного шинка на Борисоглібській, де парубки купували напій перед вечорницями, Іван посунув до одноповерхового будинку пекарні.
Маленька, біленька хатка з гонтовою покрівлею мало чим відрізнялась від сусідньої домівки візника Панківського на протилежній стороні вулиці. Хоча, оскільки тупик був забудований впродовж багатьох століть не одним поколінням міщан-землевласників, що мали різні, а часом протилежні, смаки, вподобання та мрії відносно розбудови свого побуту, то і будинки тут іноді збігалися докупи, притулившись один до одного, а часом лишали між собою великі рівчаки нічийної землі. Тому й неможливо точно встановити, чи стояла хата Панківського навпроти, ачи лежала під певним кутом.

Поворот у тупик був ширший за більшість вулиць Подолу і не мав жодних підстав займати 9 аршинів. Проте тут же дорога давала тропака, оскільки хазяїну першого обійстя заманулося будуватися не в глибину земельного відрізу, а навпаки – у проїзд. Тепер сіни і рундук хати вилізали на середину турбулентної вулиці. Та якби ж то лиш рундук, але й навколо будівлі все було заставлено різними коробами, діжками й боднями, які не були потрібні рівною мірою як господарю, так і будь-кому, хто міг би поласитися такою легкою наживою. Весь цей крам давно вріс у загальний вид вулиці і від круглорічних дощів, снігу й дорожнього пилу розсох й погнив, лишень корені не пустив. Далі тупик зазнавав ще декількох колізій, раптово звужуючись у аршинний прохід для одного чоловіка або й взагалі змінював свій напрямок.

Деякі міщани не втомлювали себе дертям до звороту, а далі до Глибочиці, то й виливали усякого виду помиї прямісінько на дорогу. Не потрібно було особливої стихійної нагоди, аби втонути посеред багна, лиш тільки вийшовши на вулицю.

Ніхто ніколи з міської управи не бував тут, та й що б дав такий візит?

Дорога впиралась у довгий низький будинок з великим, завжди заставленим різномастими возами, подвір’ям, яке розкинулося по той бік тилу будівлі, що виходив до жителів тупика. Далі, за ним починався Житній ринок, клекотіння якого іноді долітало відголосками аж до самої Хрестовоздвиженської церкви. Восени й влітку цей дім слугував пристанищем для всіх, хто прибував на ярмарок, аби скупити чи спродати що, а взимку здебільшого віддавала його за невелику плату тітка Ївга парубоцтву на вечорниці. Воно діло відоме, взимку роботи менше й затемна не мають себе молодики куди приткнути. Та й що там за робота у тих міщан!

Перед дверима пекарні Іванко зупинився, задумливо підняв довбешку, що гуділа всіма дзвонами Лаври, і маленькими запухлими червоними очицями почав шукати небесне світило, аби визначити годину. Спершу хлопець полегшено зітхнув, коли над тополями, якими рясно був засаджений тупик та подвір'я господ, синіло небо, прикинувши, що ще дуже рання часина. Проте, коли розпечений далеко не ранковою силою сонячний промінчик ковзнув по лобу попихача, обличчя того сильно змінилося. Задоволена та заспокоєна усмішка скривилася, виказавши серйозне занепокоєння, ба більше - лячні передчуття вдарили по простих рисах лиця віспою і осипались тілом вниз різкістю рухів.

Хлопець присів до низького ґанку, відсунув одну з бічних дошок та запустив руку вглиб. Пошарудівши, вийняв сталевий ключ, борідка якого мала чудернацький вигляд і походила на фігуру коня, що став на диби. Повернувши дощечку на місце, хлопець, ледь не поточившись, подолав кілька сходів до дверей. Проте встромити ключа у великого навісного замка, виконаного у тій же манері та з того ж матеріалу, не вдалося. Після кількох невдалих спроб, під напружене сопіння підмайстра, механізм піддався, але сталева дужка не звільнилася від невідомої сили, що міцно тримала її у череві.

-          Який чорт оце закривав вчора і навіщо? - промовив Іванко, зовсім не звернувши увагу на те, що саме за його спиною височів насуплений на Замкову гору храм. Ще слід взяти до уваги те, що сам вчора й зачиняв двері після того, як погрузив вечірню випічку посильному хазяїна. Той прямував від Ярмаркової площі, де мав якийсь власний інтерес.

- Треба спершу вмитися, - одказав хлопець сам собі, важко випустивши зайве повітря.
Він спустився ниць до криниці, що стояла тут-таки поруч, на подвір'ї, хоча більшість міщан цієї вулиці не розкошували так і користувались церковною. Від солодкого меланхолічного пирскання водою Іванка відволікала раптова думка:

- Чорт забирай, це ж сьогодні саме третій день, ще принесе нечистий жидову морду!
Довелось кинути відро й знову взятися за пристрій. Після кількох хвилин брязкання й плювання на долоні, на ключ, на дужку, на та в замок, двері в сіни розчинилися й солодкий аромат хлібу, що ніколи не полишав цю приземисту хату, нагадав про себе Іванові. Той швидко накинув на себе фартух й став до справи.

Ліворуч від сіней знаходилась кімната, де просіювали борошно, замішувалось тісто, вибивали, опару і таке інше. На довгій полиці вишикувались махотки на п’ять-шість літрів. Вони були розставлені не абияк, а за часом замішування, аби двічі на день було, що випікати у іншій частині будівлі. Тут-таки, навпроти столу, де Іванко, або хто інший, готував тісто, був вхід у льох. За лядою заховалась досить глибока пивниця з запасами олії, солі, цукру, яєць та молока. Останні завжди привозилися посильним, що звільнявся від житньоторзських інгредієнтів та забирав свіжовипечений хліб.

Іванко ввійшов до своїх баняків і кинув оком на кімнату. Якби він був людиною сучасною, тією, яку освіта підняла на висоту Лаврської дзвіниці, такою, що проповідувала ідеї гуманізму, зналася у надбаннях Французької революції, мала уявлення про діяльність масонської ложі «Три колони» у Києві та й взагалі була такою, що не цурається гіпіанського взаємопрощення, то неодмінно би помітив загальну антисанітарію, що щасливо царствувала у пекарні, немов Марс у 72 катрені 10 центурії  Нострадамуса. Тоді особливо звернув би він увагу на пласку ложечку, якою вчора він підбивав опару, в той час як чергові хлібини випікалися, а після обережно викинув її собі за спину, і що зараз так цнотливо потрапила під ноги йому на порозі кімнати. Проте Іванко був Іванко. І хай радше так, аніж інакше. Та й взагалі – з брудом смачніше!

Попихачу доводилося діяти швидко, бо сама думка про неприємну зустріч панського жида з нерозпаленою піччю і з перетриманими махотками викликала неприємні спогади в області спини.
Нашвидкуруч підтопивши велику двокамерну піч, Іванко закрив її заслонами і почав з поспіхом змащувати форми для майбутніх хлібин. Коли вже майже все було готово для випікання, раптом  з вулиці почувся скрип незмащеної кибітки, що підстрибувала тупиком, з неголосною мовою призвичаєного погонича. Це змусило нутро пекаря стиснутися у найкоротший нуклеотид. Підстрибнувши до печі і смикнувши за держак, Іван вирвав клямку заслона й рвучко нахилився до віконця камери. Отримав у обличчя гарячий цілунок Пекла, поточився, змахнувши довгими кінцівками, так ніби хотів позбутися дорожнього пилу, що покрив чоло та щоки.

ІV

Гаряча віхола пустувала від стріхи до стріхи, стрибала гонтами, видряпувалась на сухі дерева. Листя, вимучене багатотижневим сонцем, змотивовано ляскало, віддавалося стихії повністю та миттєво передавало ініціативу сусідам по гілці. Вже весь тупик кружляв у полум'ї під акомпанемент усіх можливих трісків, висків, зойків та благань про допомогу. Та хіба хтось міг почути ці голоси? Тільки гарячий зюйд-зюйд-ост прислухався до них, наставив вогняне забрало на Дніпро і посунув вглиб Києвоподолу. Неначе рейсовий автобус, він приймав до себе все більше та більше пасажирів, та й сам не гребував поділитися, розпорошуючи полум’яні плахти на радіально, а часом і хаотично, направлені вулиці, вулички, тупики, спуски та підйоми, так що бронхи вогню розрізали буденне життя міщан, а в найбільших скупченнях людських надбань на поверхню вигулькували яскраво-помаранчеві бронхіоли. Хоч далеко було до повносилої пожежі, і ще тільки малу частину господ уразив вогонь, та це не додавало жертвам ані найменшого оптимізму. Коли лихо приходить і особисто потискає тобі руку, останнє, про що доводиться турбуватися, так це про суспільні тенденції, глобальні рішення, особисту недоторканість, емоційну стабільність та шляхетність, іншими словами, про порушення людських прав у Республіці ЧАД або про проблему Циклічності Терору у світі загалом.

Тому всі місцеві та прийшлі діяли саме так, як мусили і мали на це повне моральне право. Більшість  приймала участь у якомусь таємничому флеш-мобі. Вони циклічно голосили, бігали з хати й в хату, хрестилися, а в перервах виносили майно і виганяли худобу на вулицю, де, що характерно, вже було достатньо сусідського, аби її рухова функція відпала як така. Дехто вже посунув до Різдвяної, хтось дряпався на Андріївську або на Щекавицю, окремі групи прямували до Дніпра. І чим далі просувалися учасники, тим більше новачків долучалося до акції, аби цілковито посіяти хаос у рух містом, і з цієї точки зору флеш-моб видався абсолютно успішним. Евентуально, пожежа дуже мало бідкалася потребами інших і вперто сунула дерев’яною забудовою. Кількість божевільних погорільців суттєво зростала, особливо, якщо порівняти з масовою часткою таких у рутинний день. Це додавало разючих барв у загальну дію, а з висоти пташиного польоту, так і взагалі було досить цікаво та кумедно. Пташка – вона не людина. Пташка вільна від моралі, суспільного осуду та віри у переродження.

Були й ті хто не піддався загальному руху, а діяв на власний розсуд. Вони прямували Києвоподолом у справах, так як робили це щоденно, проте зважали на кон’юктуру і, як вислід, провели певну переоцінку чеснот. Вкрасти курку – будь ласка. Зґвалтувати – чому ні? Дати в зуби москалеві-писарю – залюбки. Все одно, якщо пекло й існує, то воно вже тут, а якщо Іван Богослов був правдивий, то Чотири Вершники вже чатують при Миколи Притиска, а семиголовий та десятирогий Звір саме виходить з Дніпра.

Веселий дідок, завжди усміхнений у білі вуса та з добрими очима під солом’яним брилем, що спродавав мед на Контрактах та чиї бджоли саме відбули у напрямку оболоні, промовив:

- Горить сарай, гори і хата!- та привів вирок польового суду у дію шляхом підпалу сусідського будинку, який не піддався вогняній стихії й стояв неушкоджений, після чого сам зайшов у хату. Мертві бджоли не гудуть, а як гудуть, то тихо.

Жан-Бенуа Фотенбло намагався замкнути переповнену хімікатами та склянками валізку, а його колеги збирали папери з записами, розкиданими по всій кімнаті, знятій у подольского міщанина Калинського на околиці Різдвяного шляху, проте дещо з цінних документів вже підхопив  пустотливий вітерець. Висковзнувши через вікно другого поверху, декілька папірців пали ниць на переповнений шлях, а саме під колеса підводи шановного пана Сави Пацюка. Той прямував до власної пекарні з сподіванням врятувати ту від вогняної стихії, що про неї вже знали у Високому місті цеховики. Та вулиця була вщерть заповнена подолянами з загармидленими всілякими плодами людської матеріальної діяльності хурами, волами, що повільно ступали з пофігізмом непальских монахів і через це викликали постійні скупчення двоногих навколо себе. До речі, монахів це теж стосується.

Мереживко з’їхало набік і слугувало для протирання спітнілого чола Сави, поки віз повільно котився до недобудованої цегляної церкви Різдва. Хурман питально й одночасно перелякано подивився на булочніка – обоє чоловіків не мали жодного уявлення про те, як проїхати через весь Подільський участок, аби потрапити на Плоський, коли навколо руйнуються долі та будинки. Та Савеліус вже сталево вирішив рятувати майно, бо й без цього хай-буде-проклятого пожежища після зміни губернатора пекар терпів збитки.

На Ярмарковій площі, серед загальної паніки та сполоху, серед загальної динаміки, статично та статечно стояв чоловік. В іноземній чи принаймні не місцевій одежі, втім, мав на тілі вишиванку. Досить коротке та блискуче волосся відкривало чоло та запалені очі. Хоч тримався рівно, справляв вигляд хворої людини. Захриплим голосом він проказував наступні слова:

    Народ мій є,

    народ мій завжди буде,

    ніщо не перевершить мій наро…

З кожним звуком гарячка у ньому та навколо нього збільшувалась, проте що б він тоді не сказав, все розчинилося б у суцільному гаморі екстраординарних обставин. Щезнув, розтанув, мов грудневий сніг під серпневим сонцем. Зник, ніби й не було.

Десь повільно дотлівали у загальному багатті бородані-професори, насупивши кошлаті брови на зморшкуватих обличчях. Академія скрипнула, відчинивши вікна, та засміялась тьмяними коридорами та хтонічними володарями.

V

Вже тріскотня та людські крики утихали, коли Іванко прийшов до тями. Він не згорів разом з хатою, яка саме тліла, через якусь невідому силу, що виштовхнула його на подвір’я екс-пекарні. У обпаленій свитці, босоногий, він встав і без залишків поваги до навколишнього горя та стихії, що на неї важко було дивитися без уповільненого дихання та без млосної прохолоди десь під тонким кишечником, побрів до заваленої хвіртки. Провівши рукою по обличчю, Іванко помітив, що довгий опік простягався від правої вилиці до чола. Його волосся, підголене під глечик, теж постраждало від язиків полум'я. Лише невеликий острівець на маківці залишився недоторканим. Іванко зайшов у браму Хрестовоздвиженської церкви і жодний дендрит не подав сигналу м’язам, аби ті скоротилися та виказали принаймні щось.

Піп та дзвонар ніби стали закам’янілими пам’ятниками цієї пожежі, що закарбує глибоку ріллю у подальшій долі міста на багато років уперед. Вони, у чорних рясах, з вкритими чорною кіптявою обличчями, з чорними засмаленими руками, які ще кілька хвилин тому намагалися врятувати церкву і що виглядали з під засуканих рукавів станового одягу. Вони, з солоним потом, що прямував за комірці і залишав брудні патьоки по тілам, так ніби глибокі корені пустила в них пожежа. Вони, вони впали у дрімоту і вже ніщо не повернуло б їх до боротьби. З перекинутими цеберками під ногами, з тінню колодязя позаду, їх погляди були прикуті до дерев’яної дзвіниці. Як тільки вогонь підібрався до останньої, всі 12 метрів вкрилися помаранчевим німбом, ще одним факелом серед Подолу стало більше, ще одним адептом цього нового культу стало більше.

Сонце вже заходило за Вовчий Яр, на захід від Почайної. Іванко твердим кроком, в унісон із розпаленням кожного нового міліметру вглиб стін дзвіниці, пройшов повз скульптурний ансамбль на території Хрестовоздвиженської церкви на Подолі, що року Божого тисяча вісімсот одинадцятого місяця липня дня дев’ятого згоріла дотла. Піднявся на ґанок та висадив двері башти плечем, провалившись з ними вглиб будівлі. Розпечене повітря вдарило сильніше, ніж зіткнення з підлогою, проте Іванко встав на рівні, скинув свитку та подерся ненадійними сходами догори. Полум’я вже підкопчувало стіни всередині. Темний дим стелився баштою та прямував до дзвонів, куди дряпався й Іванко. Той поріднився з язиками, що вже досягали декотрих щабель драбини, з дубовою кіптявою, якою дихав, немов свіжим повітрям далеких Карпатських гір на повні легені. Та хіба ж відсутність декотрих щаблин зупиняла його на 12 метровому шляху угору?

І там на горі, де вогонь, що вже міцно та невідступно обійняв дзвіницю, сплітався у підвечірковий орнамент з гарячим та таким тимчасовим сонцем. Все навколо, уся фатальна краса душ, що відлітали до червоних пір’їстих хмар разом з попелом, який повільно здіймався разом з слабкішим вітром, підштовхувало до солодкої меланхолії, куди вже полинули піп та дзвонар десь внизу. Невідступність розпеченої бестії здавалась там, на верхівці вже похиленої до вулиці башти, якимось глибоким химерним сном, який нікого не доторкається і піде в забуття, звідки й прийшов.

Проте Іванко був невідступний у своїх починаннях та діяв без огляду на погодні умови. Схопивши обсмалені чи то промінчиками сонця, чи то дванадцятиметровим факелом, мотузки дзвонів, що тяжіли до землі, як і все на світі, згідно з законом всесвітнього тяжіння, а більше зважаючи на еветнуальні обставини, Іванко вшкварив такого передзвону, що навіть стійкі до спеки та пошматовані ветерани російсько-турецьких війн, навіть засолені чумаки у розхристаних сорочках схопили дрижаків і рефлекторно переглянулися, втягнувши голову плечі, а темні ворожбити  поставилися з розумінням моменту, навіть з певною повагою до миті. Культ Фатального Вогню бив свій набат.

Проте лунке звучання дзвонів перервалося хрускотом, що був на декілька тонів вище за загальну поліфонію Подолу у вогні. Дзвіниця, перехнябившись внизу, посунула на дорогу й  Іванко зник зі світу, як зникають ідейні борці – міцно стиснувши профільну зброю.

Несподіваний шлагбаум зупинив рух тачанки Сави Пацюка та не менш несподівано зупинив  життя булочніка та кучера, що були поховані десь під завалом палаючих колод.

Подільська атмосфера наповнилось гострими та незвичними пахощами – десь у вогні гинула крамниця арабських спецій, так ніби нове вірування мало своє уявлення про ладан. 

Вогонь дібрався до книгарні Академії.
(
- Не сила моя!

- Стривай…

- Ні, ні, ні… загину…

- Та все просувається просто прекрасно!

- Прекрасно? Це все не зупиняє мою невблаганну смерть.

- Можливо і так, але хіба ми не можемо відсвяткувати власні похорони?

- Готуй мені труну!

- Тривай, тривай, тривай…

)

Темна пора настала, та за ідеєю, а не за формою, оскільки досі було світло як вдень. Вже оболонь, вигони та сінокоси перейняли вогняну епідемію та освічували тліюче місто. Більшість містян  покинули Києвоподіл, а на їх місце прибув солдатський полк, скерований генерал-губернатором. Москалі патрулювали вулиці та банально пиздили ногами та прикладами все живе. А тим часом Верхнє Місто гуділо про те, що пожежу почали наполеонівські агенти-палії. Геополітика на те і геополітика, аби за нею ховати будь-який геморой.

Жан-Бенуа Фотенбло та його співпрацівники почували себе чужими у цьому місці і за сприятливих умов, не говорячи про те, аби скрадатися напівпорожніми засмоленими вулицями. 5 слонів у фарфоровій лавці з набитими саквояжиками під пахвами прямували до причалів, звідки їх мав забрати український колега. Стрибаючи між купами гною, чиїмись погубленими речами та родичами, рештками людських домівок та сніданків, французи зустріли групу чоловіків у військовій уніформі.

- Ванька, ты посмотри какие красавцы!
- А ну-ка, держи их, потрусим сейчас.

Четверо гопників у формі Армії Їх Святості Імператора Олександра Першого спіймали французьких лохів та віджали валізи, які ті вперто відмовлялися віддавати, проте спільної мови знайти не вдалося, у зв’язку з певними мовними бар’єрами що виникли між двома групами. Той, кого називали Ванькою, випотрошив вміст особистого саквояжу Фотенбло собі під ноги, не беручи до уваги заперечення Жана.

- Ай, сапоги …! …, казезные сапожки!- склянки з речовинами розбивалися, падаючи на землю. Синхронно з ними з інших валіз полетіли папери з текстом французькою та ілюстраціями. Один з солдатів підняв папірець, оцінив його поглядом та висякався.

До об’єднаної французько-рязанської групи підійшов унтер-офіцер. Поки виструнчені солдати гнівно перекидались поглядами з вченими, унтер переглянув документи французів, що картинно розташувались серед гною та розбитих склянок.

- Все ясно. Лазутчики. К речке их!

На схилі нижче Андріївської церкви сидів божевільний поп-розстрига Нерон Клавдій Цезар Август Германік та грав на бандурі. Загальний вид мертвого Києвоподолу його дуже втішав, сльози щастя котилися його вищербленим, як трипільський глечик, обличчям. Линули Андріївською горою слова:

Ой содома, пане-брате, содома, содома!

Нема в мене сніпка жита ні в полі, ні дома.

Було в мене, куме, жито зелене, зелене...

Заїхали вражі пани, забрали від мене…

За кілька годин все навколо втихомирилося. Тихо згасав день, аби за ніч знову благословитися на світ. Та вже на інший. Як би це не було парадоксально, але згасало життя та з ним згасало і пожарище.

Минав час, танула епоха. Гинули вчорашні устої та традиції, аби дати новим ідеям зазнати те саме, відчути на собі період піврозпаду.

Дніпром проплив хтось на невеликому човнику, неначе Харон річкою Стікс.

14 серпня 1817 року Академію було закрито. Прогнози справдились.

 

Київ - Бад Шуссенрід - Київ

червень-серпень 2017

 

Іван ДРЕЙСІҐ