* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ПОЕЗІЇ

19:37 27.04.2014

ПОЕЗІЇ

 

ПІВНІЧНА  СУСІДКА

 

               Умереть бы уж мне в этой клетке,

               Кабы не было милой соседки!..

                                   Михаил Лермонтов

 

Хтось назвав її сфінксом.

Поєднала в собі

геніальність і свинство,

і скуластий Сибір,

за яким сонце сходить,

як співав Кармелюк.

Поєднала на подив

буйні пущі і брук,

пароксизми свободи

і підреберний крюк.

 

Все у ній загадкове

і від крові липке.

Хмурять брежнєвські брови

казнокрад і лакей.

Миготять під бровами

полохливі вогні –

феєрверки бравади.

Від різні до різні.

 

А поріжеться – знову

за подачку на чай

стопудові окови,

і від того – печаль.

Ну, а ще -- від захмарних

мрій про храм, де любов!..

Тільки ж любить кошмарно,

як вовчиця либонь.

Шкуру з тих вона лупить,

хто її покохає,

нерозважно полюбить

більше отчого краю;

хто пручається кволо

при тремтінні свічок,

наче Гоголь Микола,

заковтнувши гачок!

 

А помер – закричала,

бо не може збагнуть,

де кінці, де начала.

Хто ж пізнав її суть?

 

 

Той, хто в неї повірив

попри скручені руки,

присягався їй щиро

за межею розпуки?

Чи хтось інший? Приміром,

той, хто жив у ній гостем

і з чужого двора

на Васильєвський острів

не прийшов помирать.

 

Чи її генерали

під вагою папах,

що її ж і карали

на ліхтарних стовпах?

І сікли шомполами…

Та й не тільки її –

залишилися шрами

в зарубіжних країв!

 

Розрослась на півсвіту,

і все далі повзе

проти скель, проти вітру.

І гризе, і гризе

більш ніж може ковтнути,--

апетит нароста!—

аж сама себе люто

пожирає з хвоста.

 

І стоїть над проваллям,

як великий сліпець.

Хто його припровадить,

на який манівець?

Страшно бути з ним поряд.

І не можна не буть!

Бо не ділять нас гори –

тільки терни ростуть

на заклятім закрайку,

де з билинних давен

хижо пурхають зграйки

кровнорідних імен.

 

…І все пішло напевно, що від них.

І той сліпець тому непереможний,

що має ген голодний і тривожний,

який, можливо, є мутантом… нас самих.

 

 

 

 

ПОЛТАВСЬКИЙ  СИНДРОМ

           (Фуга переможених)

 

     1.ХМАРИ НАД ВОРСКЛОЮ

 

Є в Україні міноване поле,

де водить привидів Чорний Сурмач.

Бачив його зачароване коло

той, хто узяв сюди міношукач.

Ну, а у того, хто спродав потроху        

все, що можливо сюди принести,                                       

перед очима нічого такого:

ні Сурмача, що шукає дорогу,

ні того кола, ні чорта, ні Бога –

тільки хрести й величезний пустир… 

Я ж у тім полі втрапляю на міни!

Ловлячи слухом далекі громи,

посеред нього стою заніміло,

посеред  поля, де битва гриміла.

-- Пане Іване! – гукаю з пітьми.

-- Пане Іване, як ви невдало

шаблю свою оголили тоді!

Чи талану, а чи сили не стало,

чи вже судилось так: бути біді?

Пане Іване, впали тумани –

тут  ваші браття лягали кістьми.

Сіллю посипано свіжі їм рани,

солі тієї заручники – ми.

І через те ж бо не вийшли в титани

і дістаєм за ляпасом ляпас.

Пане Іване, як нам погано,

довго і трудно жилось після вас!

Ой, же погано, до біса погано…

Нам на віки затуманено зір –

битва накрила нас чорним бураном,

та, котру виграв розлючений звір.

Як же те сталося? Ваша кохана

Мотря-Вкраїна шлюб з іншим взяла.

Пане Іване, впали тумани 

і з-під туману не видко зела.

Днина погожа ніяк не настане,

хмари над Ворсклою буро пливуть.

Пане Іване, як нам погано

ваших поразок нащадками буть!

    

2. У  СТАНІ  ПЕРЕМОЖЦІВ

 

                                    Пирует  Петр.

                                     Александр Пушкин

 

О, як же він радів, той епілептик!

О, як же він відверто блазнював,

коли  картинно на очах підлеглих

розбитим шведам кубки наливав!

Їх величав своїми вчителями,

тост викрутив: «За вас, учителі!»…

А ви, скажіть на тім пиру гуляли?

І не вдавилися при тім столі?

Ви, що пішли проти Мазепи тупо,

не стали вище від своїх образ,

і для царя услали землю трупом,

ласкаву землю, що цвіла для вас.

Кого перехитрили, висловусі,

який вам з того видався навар?

Кого з вас по смертельній завірюсі

цибатий цар учителем назвав?

Або рятівником своєї шкури,

своїх смердючих царських панталон?

За вашу доблесть, виявлену здуру,

скажіть, чим розплатився з вами трон?

Уславши землю братніми тілами,

що в підсумку одержали за те?

Ви ще умиєтесь палючими сльозами,

ви ще згадаєте укритий трупом степ,

коли вас поженуть на північ знову

кістьми мостити город Петербург,

возводити ту чортову будову,

як і належиться шкодливому рабу!

У графи вийдуть зрадники найбільші,

а ті, що менші, переб‘ються й так.

Мовчатимете, скромні як небіжчик,

сентиментально-скорбні, мов сльота.

Ікони б з вас писати, та не можу –

ви  не безвинно понесли свій хрест!

У мене навіть відбирає мову --

за мене промовляє Божий перст.    

 

 

 

 

     3. ІМПЕРАТОРСЬКА  ЗИМА

 

                      Люблю зимы твоей жестокой

                      Недвижный воздух и мороз…

                                       Александр Пушкин

                

Красне літо минуло скоро,

бо минало так споконвік.

…На безмежних німих просторах

лід скував кровообіг рік.

Зникла з лісу співоча птиця,

у степу ховрашків нема,

білий сніг, мов кришталь, іскриться.

У Росію прийшла зима!

Швидко стало снігів по шию,

замели вони всі сліди.

І поринула в сон Росія –

натомили її труди.

Втихомирено сплять ведмеді,

власні лапи в барлозі ссуть…

Розтерзала хохлів і шведів,

то чого ж би і не заснуть?

Можна милувати й карати

від Полтави до Колими,

виявляючи скрізь характер

імператорської зими

всеосяжної і, як скеля,

непроникної, без щілин!

Спить Росія. Одна постеля 

для пласких і кудластих спин.

Щось примарилося чи сниться?

Чи за горло бере пітьма?

Ні! Так добре в снігах лежиться!

А що холодно – то дарма.

… можна все навкруги топтати

вже не лаптем, а чобітьми,

демонструючи біле свято

імператорської зими! 

Білий сніг, мов кришталь, іскриться. 

І літає вгорі сама

двоголова залізна птиця.

Урочиста стоїть зима!

 

Вся Росія в снігах, як в горах,--

вище даху, до димарів!..

На безмежних німих просторах

ще не чути гудінь мотора.

Ще руками тут душать царів.

 

 

             4. ЧАША

                            

                          И страшно взор его сверкает,

                          С родным прощаясь рубежом.

                                       Александр Пушкин 

 

Хто знає достеменно, де ваш прах,

славетний гетьмане? І хто ж подумать міг би,

що вам судивсь такий нищівний крах –

незміряний! Не відаючи  міри,

ваш привид в Україні дотепер

блукає, слід лишаючи кривавий

на тім шляху – від слави до Бендер,

який залляла гіркота Полтави.

І тою гіркотою упились

призвідці лиха, гетьмане великий.

Вона їм відригатиметься скрізь,

і їхнім правнукам – допоки віку.

Голодомори, чвари, безталання,

сповзання в прірву, гріх кровозмішання –

то все розплата за падіння ваше.

Щоразу, тільки зблисне меч повстання,

підносить привид ваш Полтави Чашу.

 

 

 

 

 

 

          5. STRETTA*

 

                     Тиха украинская ночь…

                            Александр Пушкин 

 

Усе. Фінал! Нічого вже не буде.

Зімнуть, зітруть, покосять при землі!

Ніч западе, давитиме на груди,

немов броньовані чужинські кораблі.

 

І тільки дідько реготатиме

повсюди, де хизувались голі королі,

де ми ходили з мертвими очима,

коли ще смерті власне й не було,

де ми ростили з кожної личини

одне й те саме непоправне зло.

А нас вдягатись блазнями учили

і в руки замість прапора вручили

позичене у відьми помело.

 

Не знаючи ні звідки ми, ні хто ми,

ні що судилось пережити нам,

замінять нас не люди, а фантоми.

Нічого вже не буде. Все! Фінал.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

____________________

 

* Буквально перекладається з італійської як стискання. Тут вжито у значенні   такого роду імітації в музичному творі, за якого імітаційний голос вступає до моменту закінчення теми в голосі, що починає. 

 

 

 

 

              6. НАША  ВОЛЯ

         (ступор переможеності)

 

                       О стыд! о ужас наших дней!

 

                                     Александр Пушкин

                                    

   Полтавський рів, полтавський вал!

   Російські й шведські тут могили.

   А наші де? Зія провал!

   А ми ж тут билися щосили.

 

   Ми тут сікли себе самі!

   Хоча пора б уже збагнути,

   що всіх тоді нас переміг

   один єдиний ворог лютий.

 

   І що постійно били нас,

   а ми при тім лобами бились,

   бо, глинобитні як стіна,

   нічого так і не навчились.

 

   Ми мовчимо, неначе пні,

   коли сміються московити:

   --Дурні хохли! Хохли дурні,

   де ж ваша воля гордовита?

 

   А наша воля – у шинку!

   Про те лиш дбає, щоб не впасти.

   І знов шукає справікУ,

   за кого б голову покласти.   

 

МЕМОРАНДУМ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИЙ

 

Шановні панове, поважна Європо,

вже вкотре ви нам даєте зрозуміть,

що зайвий для вас ми становимо клопіт.

І винні, звичайно, ми в тому самі.

Ми винні, що так дорости й не зуміли

до ваших стандартів і що замели

хвостищем корупції всі наші зміни.

Однак запитаю: а ви де були?

Занадто ви довго навколо ходили,

тоді як труїли нам кров і Дніпро.

Але я скажу вам: то все-таки диво,

що не розучились творити добро

і навіть писати красиві сонети

в країні, де тлуста від трупу рілля,

в країні, де знають усі Симоненка –

Петруху, а не Василя!..

Іду я до вас не збирати  об‘їдки.

Натомість, прикривши ганчір‘ям свій стид,

свідомо беру вас у судді і свідки,

бо треба народу моєму рости.

У нього поки що поламана крона,

та корінь в земну упирається вісь.

І, думаю, з вас би не спала корона,

якби делікатніше з ним обійшлись.

Я вас не прошу нас впустити до НАТО,

я не виканючую вашу любов.

Однак не спізніться, панове, занадто –

кому хто потрібніший знає лиш Бог.

 

 

      ПІСЕНЬКА НА МАНДРІВОЧКУ

 

Черевики, носами задраті,

шлях намірились протоптать.

Що нам день приготує  завтрашній,

де дізнатись, кого спитать?

 

                            Перетерпимо, перебудемо,

                            перекроїмо сірий крам,

                            доведемо, що не зануди ми,

                            то, можливо, що й буде нам

                            трохи радості, трохи заздрості,

                            трохи більше, ніж можна взять.

                            Що нам день приготує завтрашній,

                            де дізнатись, кого спитать?

 

Буде круто нам, буде згористо

і розхитано, як в човні.

З неозорістю й непрозорістю

поєднаються наші дні!

 

                            Перетерпимо, перебудемо,

                            перекроїмо сірий крам,

                            доведемо, що не приблуди ми,

                            то, можливо, прибуде нам                            

                            стільки  радості, скільки й заздрості –

                            щоб ні випить, ні розплескать!

                            Що нам день приготує завтрашній,

                            де дізнатись, кого спитать?

 

Хитавице моя розгойдана,

чи припинишся хоч колись?

Чи зупинимося з розгону ми

там, де Небо й Земля зійшлись?

 

                             Перетерпимо, перебудемо,

                             перекроїмо сірий крам,

                             доведемо собі, що люди ми,                            

                             то, можливо, що й  буде нам

                             більше радості, аніж заздрості –

                             втричі більше, ніж можна взять!                     

                             Що нам день приготує завтрашній,

                             чи доконче це треба знать?

 

 

           3. ІМПЕРАТОРСЬКА  ЗИМА

 

                                            Люблю зимы твоей жестокой

                                            Недвижный воздух и мороз…

                                                        Александр Пушкин

                

…красне літо? минуло скоро! бо минало так споконвік

на безмежних німих просторах лід скував кровообіг рік

зникла з лісу співоча птиця у степу ховрашків нема

білий сніг мов кришталь іскриться у Росію прийшла зима

швидко стало снігів по шию замели вони всі сліди

і поринула в сон Росія натомили її труди

втихомирено сплять ведмеді власні лапи в барлозі ссуть

розтерзала хохлів і шведів то чого ж би і не заснуть

…можна милувати й карати

від Полтави до Колими

виявляючи скрізь характер

імператорської зими

всеосяжної і як скеля

непроникної без щілин

спить Росія одна постеля  для пласких і кудластих спин

щось примарилося чи сниться чи за горло бере пітьма

ні! так добре в снігах лежиться! а що холодно  то дарма!

…можна все навкруги топтати

вже не лаптем а чобітьми

демонструючи біле свято

імператорської зими 

білий сніг мов кришталь іскриться  і літає вгорі сама

двоголова залізна птиця урочиста стоїть зима!

вся Росія в снігах як в горах вище даху до димарів

на безмежних німих просторах ще не чути гудінь мотора

ще руками тут душать царів

 

 

 

                       *    *    *

 

Заметені снігом автівки стоять.

Навалило за ніч, нагромадило снігу.

Загруз по коліна тверезий свояк –

його не оббріхуй!

 

Усе, де учора були, що пили,

поглинуто снігом хрустким і пухнастим.

Вчорашні борги і колишні боги –

усе, що минуло, – заснуло під настом.

 

Не треба шукати в шухляді свічі –

саме хай проріжеться з темряви світло.

І вибухне день! Не шкодуй ні за чим.

Берімось усі за лопати і мітли.

 

Берімось! Борімось – допоки снаги.

Забудьмо про нехіть, забудьмо про втому.

Для того й лежать біля двору сніги,

щоб ми потрудились для власного дому.    

 

ОМЕЛА

 

На узліссях,

                     на схилах яруг,

в глибині й по краях лісосмуг

розростається символом зла

омела,

            омела,

                        омела.

Мов гірлянди висить на гіллі.

Всі дерева стоять в омелі.

 

Тож куди б ми не їхали-йшли,

як би довго в путі не були,

де, для кого б і з ким не жили,

скрізь гніздяться клубки омели.

Так багато її навкруги,

мов оточують нас вороги.

 

Омели,  омели, омели!

Як на голови наші хули,

як на голови наші ганьби…

Гарна, ніби отруйні гриби!!

 

І деревам доводиться жити,

щоб утримувати паразита,

віддавати йому все єство

на прокорм, щоб справляв торжество.

 

Втім, хай скільки б її не було,

не довіку триватиме зло:

як дерева впадуть, пропадуть,

омелу теж чорти заберуть.

 

Тільки що нам з таких перемог?

Їх для грішників вигадав Бог!

Та чи ж варті такої ціни

ці відплати чужої вини?

І чи має загинути світ,

щоб не вижив у нім паразит?

 

Я питаю – одвіту нема,

бо навкруг омела лиш сама.

На узліссях,

                     на схилах яруг,

в глибині й по краях лісосмуг

розростається символом зла

омела,

            омела,

                        омела.

 

 

Всі дерева стоять в омелі

на моїй українській землі*.

 

 

 

* Цитата з тексту відомої пісні на слова Миколи Сингаївського.

 

 

БАЛАДА ПРО ЗВОРОТНЕ ЗУСИЛЛЯ

 

Він збагнув, на вершину зійшовши,

що назад має, зрештою, йти,

і вестимуть, немовби по шовку,

по снігу його власні сліди.

 

Добре, що не було заметілі!..

Та нехай і була б заметіль,

все одно кожне наше зусилля

шанс дає для зворотних зусиль.       

 

Невелика то честь – відступати,

не годиться зрікатись мети,

та належить усе ж пам‘ятати,

пам‘ятати про власні сліди.

 

Треба вміти спинитися там десь,

де вершина блищить, мов слюда,

і навчитись назад повертатись,

повертатись по власних слідах.

 

 

            МОНОЛОГ-ЗАПИТ

(історично-риторичний, певною мірою

за мотивами Івана Нечуя-Левицького)

 

Де пальці, які неквапливо гортали

історію нашу, засиджену мухами?

Де руки, які зупиняли їй хід?

Не з’їли нас пранці, не вбили татари.

Ми все ще в пилу на узбіччях шляхів

ростем лопухами з розлогими вухами,

що їх не торкався сиреновий спів.   

 

Ростем споришем, пирієм, кропивою…

Відмалечку бавимося із вогнем.

І ладні свій дім підпалити з літами,

щоб видно було, як ми любимо волю,

коли самогонки уволю сьорбнем.

Повітря, як риби, хапаєм ротами…

Живемо одним занапащеним днем.

 

А хто в тому винний? Мені невідомо.

Чи гніт іноземний, чи власний наш гній?

Не знаю, хто винний – людина чи доля?..

Дорога по райдузі слалася – довга.

Спускалася з неба по ній Нимидора.

Але не дійшла – аж до нинішніх днів.

 

 

              ВСЮДИХІД

 

Ні зима, ні весна –

все туманне, оманне,

мов літаюче блюдце, котре сунеться з-над

Океану.

 

Ні добро, ані зло…

Все, що вчора було ясно, як на долоні,

нині враз розлетілось і схожим зробилось на скло,

по якому промчали шалені, розгнуздані коні.

 

Тріщин тисячі тисяч – і жодних фігур!

А натомість

чи сніжинки спускаються, чи парашути в тайгу…

Приземляється мяко і їде у гості до нас –

ні зима, ні весна!—

чудернацький повзе всюдихід на імя Невідомість.

                 

 

 *   *   *

 

Осінній очерет сухо-шумливі хвилі

щодня перетирає між боліт.

Навкруг стоять дуби. Стоять віки похилі.

І ще стоятимуть – допоки нам болить.

 

Допоки нам болить своя й чужа дитина.

І лебедя скалічене крило.

І, може, заболить нарешті Україна –

та, що була, що є і та, що не було. 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПАРАДОКСИ ПОДОЛАННЯ

 

                          Євгенові Пронюку

 

  Не мають жодних переваг

  ті, хто, здолавши перевал,

  тепер спускаються помалу

  з підкореного перевалу.

 

  Не мають жодних переваг…

  Бо той, хто ще на перевалі

  десь біля хмар перебуває,

  всіх інших має за комах.

 

  А ті, хто і не йшов туди,

  ті з нір своїх невдач, провалів,

  з біди своєї, як з води,

  не бачать сенсу взагалі

  у подоланні перевалів.

 

  І їх, загрузлих у ріллі,

  найбільше бісять переваги

  чиїсь, бодай і віртуальні:

  букет на вашому столі,

  рулон паперу у вбиральні

  або старезний кіт, наприклад,              

  що виплив звідти, наче привид…

 

  Не мають жодних переваг

  ті, що здолали перевал.

  Одначе ті, кому долати,

  про те не хочуть навіть знати

  і вперто йдуть до перевалу.

  Отож, не все іще пропало.

 

 

ЩЕ ОДНА КАЗОЧКА

ПРО КОРОЛІВСТВО КРИВИХ ДЗЕРКАЛ

 

        У краю рудих приматів

        жив король вдівцем.

        Загубилося на мапі

        королівство це.

 

        Де поділось королівство?

        Дзеркала криві!

        Хто про те про королівство

        правду б розповів?

 

        Хто у тому королівстві

        почувавсь не зле?

        Трон скрипів, що обзавівся

        голим королем.

 

        Та примати вихваляли,

        звісно ж, короля.

        В землю трупи пхали й пхали –

        не приймала їх земля!

 

        І, щоб якось розрідити

        тих, що у живих,

        узялися розмістити

        в божевільнях їх.

 

        О, славетне королівство,

        дзеркала криві!

        Хто про те про королівство

        правду б розповів?

 

        Божевільні будували

        в ньому з краю в край.

        Так багато їх постало –

        світлих, наче рай!

 

        Божевілень розвелося

        в королівстві тім

        так, що в їх многоголосі

        вже губився й грім!

 

       

        І коли він вдарив зрештою,

        то забракло заборон

        й пацієнти з-під арешту

        видерлись на трон.

 

        І тепер в краю приматів

        божевільня скрізь.

        Де, кого й за що тримати –

        спробуй розберись.

 

        О, славетне королівство,

        дзеркала криві!

        Хто про те про королівство

        правду б розповів?

 

        Жив я в тім у королівстві

        сам собі на зло –

        жити в тому королівстві

        холодно було…

 

        Нині з нього утікаю

        на парах на всіх!

        Тільки ж вихід з того краю –

        в дзеркалах кривих.

 

 

Микола СЛЮСАРЕВСЬКИЙ