* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ГОЛОСИ

08:42 08.11.2011

ГОЛОСИ

ДЛЯ ТЕБЕ


Я для тебе
                 Засіяла б зорями небо,
Рясно, щоб і не злічить.

Я таємно
             Вмістила б у рамки портрета
Зупинену мить.

Я для тебе
                З найгеніальніших віршів
Зірвала б найкращі квітки.
Я твій сон
                 Стерегла би,
Прикута до тиші
                 На довгі віки.

Я тебе напоїла б
                        отрутою щастя,
Що не мине.
Я би твоє поєднала
                        І  власне,
Вічне й земне.
Я відвела б, ніби чари,
                              Своєю рукою
Твій найпекушіший біль.

Я без вагань би
                       Пішла за тобою
За тисячі миль.

Я у пітьмі
Запалила би сонце для тебе.

Кажеш, не треба?
Як стало тихо...
Крига твоєї байдужості
Зносить мости.
Дай мені дихати.
Відпусти.

8.10.08
    

 


Твоя – сьогодні. Завтра – хтозна.
Я – не рабиня. Ти – не пан.
В кохання вічного безодню
Ти падав сам.

Благатимеш продовжить муки
Ще хоч на тиждень, хоч на день.
Та вже тремтить клинок розлуки
В очах Кармен.


8.10.08

 


Наш фірмовий поїзд
                                розмотує рельсів рулон.
Вже з’їдені разом
                                сніданок, обід і вечеря.
Здригається в ритмі ламбади
                               на стиках вагон,
Попутник хропить,
                               а я втуплюю очі у стелю.

 А за вікном
                      пропливає життя мов кіно.
Чатують на жертви
                        роззявлені пащі вокзалів.
Сьогодні – хтось інший, а завтра ?
Та нам все одно.
Бо ми ще в дорозі.
                            Ми поки що їдемо далі.


8.10.08

 

 

 

Отак, з надривом і розривом,
Отак,  навиліт і врозліт
Кидаємо слова у вирви,
Кидаємо серця в політ...

Вирують справ шалені смерчі,
Серця тріпочуть на льоту.
Отак, в гонитві, можна вмерти,
Не оглянувшись на ходу!

Як не зірватися, не впасти
У дріб’язковість і користь?
Тому слова мої – атланти,
Що на плечах тримають вись!

10.10.08

 


Як часто попадаєшся на слові,
Що вилітає, ніби горобець, -
Хоробрий та дурний,
Стриба на волі,
Поки не втрапить до сілець.

           *       *       *


Морехідка, Одеса, диплом,
Перше плавання, шторм, флібустьєри,
Несподіваний напад, полон
І пірітів огидні манери.

Перемовини, викуп, тоді
Хто – додому, хто – далі на лови.
Хлопці, плавайте до Сомалі,
Хай собі заробляють сіроми.

 

 

 


В очі сліпої нудьги
Впала розбещена нехіть
До переміни.

Ростиражоване сонце
В сотнях калюж засвітилось,
Та не зігріло.

Нагло підхоплене вітром,
Всюди сміття розлетілось
Без супротиву.

Та паперовий корблик
Хвилі брудного потоку
Не потопили.


        *            *             *
                  
Вічні будні. Пропхатись в автобус,
Переповнений зранку без меж,
В тісноті роздивлятись навколо
Вернісаж із облич і одеж.

Із автобуса випасти дружно,
Перебігти гуртом до метро,
Переходи здолать осоружні,
Врешті, сісти в жаданий вагон,

І, заплющивши очі, летіти,
Відключившись, неначе у сні,
Через осені, зими і літа,
Крізь тунелі і дні навісні...

У мурашнику міста повсюди,
Заклопотані ще з пелюшок,
Вічно десь поспішаючи, люди
Пробігають від щастя за крок.

 

 

 


Відлітають
                   у вирій
                                 поети
Поодинці
                 За далі
                                земні.
Залишають
                   Вірші і портрети,
Тиху пам’ять
                     І сум журувлів.
А коли повернуться
                                 як спомин
Крізь тумани віків
                               і роки,
Їх ніхто
               не чекатиме
                                     вдома,
 Крім народжених
                              ними
                                    рядків.

 *        *         *

Світить самотнє сонце.
Мляво дрімають мальви
Коло вікна. Їх осінь,
Наче дітей, приспала.

Спогади тихо тонуть
В синіх сапфірах неба.
Я по тонкому льоду
Пам’яті йду до тебе.

3.11.08

 

 

 

 


ІСПАНСЬКИЙ МОТИВ

Чорне й червоне. Корида й фламенко.
Пристрасть окреслює злет кастаньєт.
Падає сонце за спину тореро.
Падає погляд, швидкий, мов стилет.

Танець п’янить, як повітря Севільї.
Танець смертельний бика й матадора.
Кармен співає свою сигирийю,
В коси вплітає червоне і чорне.

Долею витканий танець розлуки
На покривалі світанку.
Кров’ю спливають троянди і звуки.
Де твій коханий, циганко?

3.11.08

 

Сосна – це сонце,
сховане у глиці.
Ялина - зірка
На вершині слави.
Та для обох
усе скінчиться
на смітнику
післяріздвянім.

3.11.08

 

 

 

 

 

 

 

В сірості неба розчинена воля.
Сіре вороння жирує, і вже
Сірі обличчя у сірім тумані
Тануть, як сніг під дощем.

 

*         *          * 

Зазеленіло
Серед сірості
На камені
Байдужості
Зросла
Травинка
Ніжності

 

*         *          * 


Просила даль пробачення
Спізнилась на побачення
Красуня вишня.

Вмивало сонце райдугу
На серце клена падали
Сніги торішні.

Тужив і непокоївся
Страждав від невідомості
Клен при дорозі.

Зірвався сокіл з дерева
Поніс до нареченої
Кленові сльози.

 

 

 

 

Перемнож, розділи, переміряй
Небо впоперек, вздовж і навскіс.
По слідах відлетілих у вирій
Посади в небі зоряний ліс.

Щоб обабіч Чумацького шляху
Зашуміли казкові гаї
І ночами з найвищого даху
Ми шукали там мрії свої.

 


   *        *         *

Від партій, лідерів і блоків,
Від коаліцій, то широких,
Таких, що не пролазять в двері,
Або  тонких, як лист паперу,
Що рветься легко, без натуги,
Від струменів промов облудних
З фонтану вічних обіцянок,
Що забуваються на ранок,
Від пафосу високих слів,
Які сприймаються на віру,
Від тих розбійних солов’їв,
Яких розплодилось надміру,
Борців з великої дороги,
Мене вже знудило, їй-богу!


Листопад  2008

 

 

 

 

 

 


       **          **          **

Понад Невою
                           Понурив плечі
Й десь у тумані
                         Сховався вечір.
А  велич міста
                           Спливла в задуму
Осінніх вулиць,
                           Дощів і суму.

 


        *           *            *


Літа  пливуть за обрій
                                Наче хмари,
Пливуть  все швидше
                                Й тануть в далині.
І вже не бачиш там
                             обличчя слави,
Яка привидилась
                      колись у сні.

Бо що лишилося?
                           Щось недосяжно-щемне,
Думки про вічне
                           (а чи є воно?),
вінки зі спогадів,
                          колючі терни,
а в келихах –
                        невипите вино.

 

 

 


*          *           *

Слова-дизертири
Втекли від мене.
Чистий лист,
Вітру свист,
Пустеля.

*         *          * 

Налийте отрути у келих.
Як інших, себе не простіть.
У вітром прочинені двері
Розпечену помсту впустіть.

З безпам’ятства, може, з безпутства,
Забувши про ніжність і честь,
До дна пийте з чаші безумства
Отруту життя наче смерть.


*                 *                 *

Над  островами-деревами
Вікна зоріли намистом,
Кинутим небу навстріч.
Снами, дахами, антенами
Вперлося приспане місто
В теплу, задушливу ніч.

Скупо освітлені вулиці,
Сонно блукаючи в тиші,
Самих себе не впізнавали.
Бігли останні трамваї,
Мов наполохані миші,
В нори депо. Та приплив
Місяць, керманячи ріжками,
І для сновид застелив
Виткану сріблом доріжку.

 

 

 

Снігова королева плакала,
Бо її ніхто не кохав.
Дзвінко сльози-крижинки падали
На паркет з льодяних дзеркал.

Так стомилась від холоду вічного.
Хто врятує від самоти?
Скрізь  холодних сердець – нелічено,
Як живе серед них знайти?

Загорнулася в білу мантію,
Заховала печаль в очах.
Тільки сльози-крижинки падали
На паркет з льодяних дзеркал.

 

*          *           *

Білий сніг як зимова рапсодія.
В білій тиші концертного залу
Білі тіні завмерлих акордів
Спочивають на чорнім роялі.

 

*            *            *

Не рясніє чорне поле сходами.
Пригорнули долю в борозні,
Щоб вона, дощами рясно зрошена,
Проросла й розквітла навесні.

 

 

 

 

 

 

Все сплуталося в буйстві кольорів.
Блакитна даль тонула в синіх росах,
Сліпий дощик сріблясто відшумів
І небо заплело веселку в коси.

Кошлатий джміль медунку цілував,
Збирав віночки, і з маленьких квіток
Видобував густий терпкий нектар
Життя, скороминучого, як літо.

Хто бачить у буденому красу,
Той може зупинити плин часу.

 

 

ДЖОКОНДА

Мовчить затаєно й промовисто
Про нас, про вічне,
 про своє.
Її мовчання чисте золото
Якесь космічне, -
і земне.

І не краса її п’янить,
Байдужа до стандартів моди.
Не може людство п’ять століть
Піймати посмішку Джоконди.

 

 

 

 

 

 


ПОРА


Пора, бо вже двері вдавилися скрипом,
І надвірний ліхтар, заколисаний вітром,
Задрімав, як та чапля на довгій нозі.

Пора,  бо вже  кішка, проворна і хитра,
Заховала у темнім кутку свою тінь.
І впали за обрій чотири зорі,
Розірвавши разок чарівного намиста.
І  звісився місяць над заспаним містом,
Замовкли тривожно сичі у гаях.
Пора! Бо чекає вже Лиса гора.

 

*            *              *

О, ця вечірня одинокість
Над білим аркушем паперу!
Чом, нездогадливо-жорстокий,
Ніхто не стукає у двері?

Це не безадресна розпука,
Бо хто  -  питання риторичне.
Я тут чекаю, щоб постукав,
А він чекає, що покличу.

 

*           *              *

Щоб спалахнути – варто згаснути.
Любов – пожежа швидкоплинна.
Потухне і без вогнегасника,
Та встигне обпалити крила.

 

 

 

 


Нестерпно нудно у сльоту осінню.
Бажання загусають, наче гіпс.
Забрали сонце журавлі у вирій,
Спустили хмари коси до землі.

А даль – така тривожно-недосяжна!
А туга – так пронизливо-терпка!
Кружляє осінь одиноким птахом
У мармурово-жовтих небесах...


         

              *           *              *

Срібло розсипалось по воді.
Білим туманом пливли над рікою
Передсвітанкові сни.

Поки берегом сторожко йшла
Крізь верболози до джерела,
Кеди роси напились.

Тіні ночі зітхали в траві,
Як набирала у відра
Чисте дзюрчання струмка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

           *           *              *

Сто перший доказ приходу весни –
Це небо, відбите в очах
тендітного проліска,
небо, яке на коромислі веселки
гойдає пухку хмаринку,
наповнену водою по вінця,
і розплескує
у підставлені долоні городів
божественний напій життя.

 


    *           *              *

Щосили ударила в стелю.
Луною додолу відбилась.
Лилася, як злива над степом
І валом дев’ятим котилась.

Здіймалась рішуче і грізно,
Рукою за горло хапала,
Справляла по-давньому тризну
І до начал повертала,

Проймала плачем стоголосим,
Якого стерпіти несила,
Брела попід вікнами боса,
Але молода і красива,

Вся - радістю в серці розлита,
З дитинства і рідна, і  блúзька.
Мій скарб і найвища молитва,
Пісня моя українська.

 

 

 

 

*           *              *

Білий клопіт
                    нависає над плечима.
Чорний клопіт
                       як стіна перед очима.

 

 

*           *              *

Дощ перестав, гроза скінчилась.
Побігло сонце ген за обрій,
Та за веселку зачепилось.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


*           *              *

Вдихаю на повні груди
Простори твої, Украйно!
Там, за смарагдами нив,
Розкішних на злеті літа,
Побрижили зморшки ярів
Задумливе степу чоло.
А тиша така, аж дзвенить.
Хвилі зеленого моря
Завмерли в узорі меандра
На камені зниклого міста.
Ольвія, стертий малюнок
На амфорі забуття.

Там бородаті скіфи,
Нестримні, як їхні коні,
Збирали вітри в табуни
І сонце пили із кубків,
Зроблених з черепів.
Де тепер їхні сліди?
Важка долоня віків
Зрівняла високі могили.
Сотні камінних воїв
Пильно степи сторожили,
Та наймогутніший ворог,
Час, переміг без зброї.

Чую могутній подих
Твоїх, Украйно, просторів!
Сонце над степом сходить,
Юні летять вітри.
І, поки жити буде
В серці твого народу
Пісня і рідна мова, -
Будеш жива і ти!

 

 

 


*           *              *

Ідеш –
Іди.
А я знайду слова
Щоб кинути тобі услід
Мої тривоги
Кайдани ревнощів
Нічні даремні сльози.

Наш сад кохання вигорів дотла.

Ти йдеш.
Ідеш
І прощення не просиш
Іди.
Ця мить
Нестерпна нам обом.

Забудь і стежку до мого порога
Не оглядайся
Соляним стовпом
Завмерло безпритульно край дороги
Зітліле серце
Прощення нема.

Ти сад кохання випалив дотла.

 

 

 

 

 

 

 

 


*           *              *

Подумала: „Як я без тебе”.
Сказала: „Мені все одно”.
Між нами – холодного неба
Броньоване матове скло.

Подумала: ”Як я кохала”.
Сказала: „Так ліпше обом”.
Знервована зірка упала
В тремтячу прозорість долонь.

Очима просила: „Зостанься!”
Сказала: „Тобі вже пора”.
Зійшлися в прощальному танго
Розпука й холодні слова.


*         *          * 

На острові жовтого раю
Немає трагедій і драм.
Там дикі вітри  колихають
Ліниву фантазію пальм.

Розморене спекою море
Дрімає в лагуні, бо ще
Блакитні, як очі, простори
Не вмиті тропічним дощем.

Той острів навіює ніжно
Безпечний розмірений сон.
А тут – вісім П’ятниць на тиждень,
І в кожної - свій Робінзон.

 

 

 

 

 


Ой під шумом та й під греблею,
Де Макар телят  пасе,
Я коханого шукала, бо сама туди послала,
Хоч любила над усе.

Мій коханий молодець
Проти стрижених овець.
Дуже я його любила,
Хоч і гризла, і сварила,
Хай йому грець!

А тепер його шукаю я.
Болить серденько моє.
Світ за очі заглядала,
Вже й у трьох чортів питала, -
Де він є, ну де ж він є!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Сам собі і поет, і критик.
Написав, прочитав, спалив.
Пересіяв крізь нервів сито
Сірий попіл зотлілих крил.

Перековано на підкови
Поржавілі старі мечі.
Срібна фібула загадково
В тебе зблиснула на плечі.

Плащ багряний і біла тога.
Ти – патрицій? А був рабом.
Біла тога, та що від того?
Виснуть молотом і серпом

За плечима недавні звички.
Дух плебейства пробрав наскрізь.
Тільки трохи зіпнешся вище, -
Серп із молотом тягнуть вниз.

Не підхопиш, як нежить, славу.
Гордість предків – ще не твоя.
Честь і совість – суворі дами,
Не купуються на слова.

Та не зможеш зректися правди.
Напиши без страху і лжі,
Бо поети  - прості солдати,
Хоч патриції у душі.

 

 

 

 

 

 

 

Ти там, куди вертається зима,
Коли вже втомиться сама від люті,
Куди мені дороги вже нема,
Куди не докричу, де всі слова
Мої несказані і непочуті.

Ти той, кому не вчора й не колись,
Але сьогодні, тут і там і всюди
Загадано, аби ми розійшлись.
Мені ж на плечі хижа плигне рись
І ніч  копитом вдарить попід груди.

Я та, котра ніколи не піде,
Покірно опустивши очі долу,
Шукати щастя втрачену підкову,
Не понесе кохання щедру повінь
До того, хто, по-правді, і не жде.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     *             *             *


Що ти знаєш про кохання? Говори.
Знаю. Знаю, що кохання – це коли
Зорі падають-розлітаються,
Світ веселкою обертається
Навкруг Сонця, що носить
Його ім’я.

Ув очах, у гарячих хвилях
Тонеш, тонеш, але щаслива,
Бо кохання – це справжнє диво,
Серце в грудях мов дикий птах.

Розказати про кохання? Ні, мовчи.
Бо летять назустріч в небі золоті ключі.
Зорі падають, а на місяці
Лиш для нас для двох  сяє-світиться
Слово вічне і загадкове –
Любов.

Ув очах, у гарячих хвилях
Тонеш, тонеш, але щаслива,
Бо кохання – це справжнє диво,
Неземний і прекрасний сон.

Ми кохання те розділим пополам.
Я своє нікому, чуєш, не віддам.
Хай же падають-розлітаються
Зорі птахами та зостанеться
Та галактика,
Що з’єднала нас.

Ув очах, у гарячих хвилях
Тонеш, тонеш, але щаслива,
Бо кохання – це справжнє диво,
Серце в грудях мов дикий птах.

 

 

 

Просто чекай на мене
Під ліхтарем на розі.
Вулиці, зимні й темні,
Щуляться від морозу.

А ми зайдемо до кав’ярні,
Кав’ярні десь у центрі Львова,
І пані гарна й гонорова
Нам філіжанку кави принесе.

Просто чекай на мене
В Києві на майдані.
Місто таке зелене,
Всюди цвітуть каштани.

А ми зайдемо до музею
Чи до якоїсь галереї,
І дивні витвори мистецтва
Нас у далекий світ перенесуть.

Просто чекай на мене
Там, де палкий світанок
Ніжно цілує небо
Сонячними вустами.

І навпростець удвох підемо
За міражем земного раю,
І, може, справді відшукаєм
Все те, що буде з нами назавжди.

Просто чекай на мене
На перехрестях долі.
Хай будуть різні сцени,
Різні на них актори.

А ми підемо до театру,
Щоб вибрати фінал вистави,
І повернемось туди завтра,
Аби ще раз це знову пережить.

 

 

 

Прощай. Прости, що вже прийшла пора
Складати крила білій хуртовині.
Хай нам прощає снігова імла
Все те, у чому винні і не винні.

Падають білі тіні,
Падають на сніги.
Бути разом хотіли ми,
Та не змогли.

Старі дороги білим замело.
Як холодно, і снігу по-коліна.
Все те, що зігрівало нас, давно
Далеко десь віднесла хуртовина.

Зворотній відлік, час пішов назад.
Прощаю все, та що тобі від того.
В очах у мене – з інеєм сльоза.
Перед тобою – далечінь дороги.

Падають білі тіні,
Падають на сніги.
Бути разом хотіли ми,
Та не змогли.

 

 

 

 

 

 

 

 

 


На хмари впала темна тінь.
Злетіли крила журавлині,
Та залишилася мені
Прощальна гіркота полину.

Сходи в нікуди.
Зірвані плоди
Вічного чекання.
Бачу знову я
В небі журавля,
В небі на світанні.

Де ти, неспійманий щастя птах.
В небі осінньому довгий шлях.
Відлетіло сонце з журавлями.
Темними порожніми ночами
Клекіт журавля
В небі чую я,
А тебе нема.

На журавлиному крилі
Ти відлітаєш у минуле,
Та дні кохання золоті
Я не забула, не забула.

Сходи в нікуди.
Зірвані плоди
Вічного чекання.
Знову бачу я
В небі журавля,
В небі на світанні.

Де заблукав мого щастя птах.
В небі осінньому довгий шлях.
Відлетіло сонце з журавлями.
Темними порожніми ночами
Клекіт журавля
В небі чую я,
А тебе нема.

 

 

 

Жовті вітрила осені.
Жовті листи розлуки.
Я їх писала росами
На полотні ночей.

Падав терновий дощ.
Відчай розкинув руки.
Тиша вечірніх площ
Важко зайшлась плачем.

Жовтий ліхтар співчутливо
Блимав єдиним оком.
Я всі адреси сплутала,
І не дійдуть листи.

Та, коли в серці щем
Стихне,  відлунням кроків,
Тихим нічним дощем
Прийдеш до мене ти.


Жовті вітрила осені.
Тиша вечірніх площ.
Я всі адреси сплутала.
Падав терновий дощ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Не проростатиму з краси.
Не вкорінятимусь у слові.
Я на долонях у весни
Пишу історію любові.

В передчутті рішучих фраз
Німіють рими. І даремно.
Ні, я не серджусь напоказ,
Лише спустошена і чемна.

А там була чужа весна,
Пливли крізь пальці, мов крізь сито,
В човні розбитім, без весла,
Мої надії гордовиті.

І припливли до скелі, там
Розбились, як порожні хвилі.
Така ціна твоїм словам.
Така розкладка водевіля.

Не швидко стежка заросте.
Моя любов ще не забута.
Я ще не вільна, а проте
Вже скинула кохання пута,

Бо там була чужа весна,
Пливли крізь пальці, мов крізь сито,
В човні розбитім, без весла,
Мої надії гордовиті.

Не проростатиму з краси.
Не доторкатимусь любові.
Не помічатиму весни.
А, може, все почнемо знову?

 

 

 

 


Звичайні вулиці  -  для всіх.
Але я знаю, десь приховані,
Є вулиця усіх святих
І вулиця усіх закоханих.

На вулицю усіх святих
Уже не втраплю, - грішна, грішна.
Та, може, пощастить пройти
По іншій вулиці неспішно.

На вулиці усіх закоханих
Буває лиш весна чи літо.
Там легко дихати і мріяти
І Рік Новий справляти в липні.

Там вітер лагідно розвіює
Кохання чисті прапори.
Там час коханими зупинений
На миті щастя золотій.

Я по тій вулиці гулятиму
Серед юрби на самоті.
Свого коханого чекатиму.
Та йдуть усе не ті, не ті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЖІНКА

Як завше, запізнилась на побачення.
Була у настрої, та краще б не чіпав.
То хмурилася, наче сонце ясне,
То посміхалась, як весні зима.

Казала щось легке і невагоме,
Що плигало, мов кульки, на траву.
Коли в очах пливла космічна втома,
Її вуста всміхалися чомусь.

Сміялася так виклично і клично,
Що аж проймав за шкірою мороз.
А вдома перебила прозаїчно
Немитої посуди цілий стос.

І після гуркоту літаючих тарілок
З примхливо-вередливої кози
Зробилася така покірна й мила,
Що хоч довіку на руках носи.

Назавтра – знов химерна й незбагненна.
Жіночих не пізнаєш таємниць.
Вона вас піднімає на Говерлу,
Аби з вершини кинути униз.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мені наснилося ім’я.
Його шепнуло тихо море,
Коли до берега споквола
Прибило хвилями здаля.

Твоє наснилося ім’я.
Знайоме і давно забуте,
В окови пам’яті закуте,
Прийшло, неждане, навманя.

Через розлуку й забуття
Воно пробилось, мов крізь ґрати,
Щоб сторінки перелистати
Мого пропащого життя.

Життя від тебе вдалині
Пройшло нудним дощем поволі.
Та, наче блискавка над полем,
Iм’я наснилося мені.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


        ЧОРНА ЗІРКА

Ніч весела. Красуються зорі
Жовті, білі, зелені, червоні.
В тому сяйві ніхто не побачить
Зірку чорну, так само гарячу,
Та не видну на темному небі.
Їй даремної слави не треба, -
Блиск, відомість – усе то марнота.
В непомітних –важливіший клопіт.
Щоб наш сяючий світ безтурботно
Не скотився кудись у безодню
Ті невидимі чорні зірки –
Наче міцно забиті гвіздки,
На яких і тримається небо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


*              *              *

Дощ  на морозі.
Дерева в льоду.
Ожеледь ясно
Дзвенить у саду.

 

*              *              *

Любить чи не любить.
Тисне марний щем.
Покололись губи
Льодяним дощем.

 

*              *              *

Шурхіт над містом,
Шепіт принишклих площ.
Льодом і листом
Сипле осінній дощ.

 

*              *              *

Сорочий Брід. Майнула електричка.
Платформа задивилась їй у слід.
Десь тут бере початок дивна річка,
Яку сороки перейшли убрід.

 

 

 

 

 


Я вмію розмовляти з вітром
І читати історію хмар,
Написану краплями дощу
На почорнілому асфальті.
Та коли чую гучний регіт грому
Над гострими  епіграмами блискавок,
Я волію перегорнути сторінку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


У всякого своя доля і свій шлях широкий...
Т.Г.Шевченко

У кожного  -  своя Голгофа,
Свій шлях до жертви на хресті.
Та шляхом праведним до бога
Ідуть, проте, не всі, не всі.

Одні в овечі білі шкури
Вдяглися, тільки вовчі ікла
Стирчать, бо хижої натури
Не приховає вбранство світле.

Слова що мед. Яка облуда!
Хто їм повірив, чуда ждуть.
Та  тридцять срібників Іуди
Липкі долоні не печуть.

А ті, поважні, гордовиті,
Вітчизну чавлять, як траву,
Щоб у свої миски цідити
По краплі кров її живу.

Не стомлюються запевняти, -
Вони  - горою за людей.
Насправді – можуть лиш хапати
Все, що під руки попаде.

Кому жалітись? Сльози, скарги
Нас від сваволі не спасуть.
Чужинське слово – олігархи,
Та в ньому – українська суть.

То хто ж вони? Як нам вдалося
На нашій ниві золотій
Зростити не добра колосся,
А цей злодійський чорний гній?

Бо нам – недорого купитись,
Повестись вкотре на брехні,
А потім віддано молитись,
Мов на ікони у вікні,
На ситі, випещені лиця
І заглядати в хижий рот.
Бо ми ще й досі не народ,
Ми так, населення, чужинці,
Ми гречкоїди, прохачі.
У нас забрали всю країну,
У руки тицьнули хлібину,-
Їж у куточку і мовчи.

Як гірко ці слова казати.
Прозріння станеться чи ні?
Хіба Вкраїна – бідна мати,
Яку так легко ошукати,
Чи олігарховий набрід,
Що нагло затулив нам світ?

Чи з-під брудної тої піни
Підніметься могутня хвиля
Й очистить Україну й нас?
Я сподіваюся. Вже час!


Листопад 2009

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
                    БАЛАДА

Камінь мовчить похмуро.
Густо написані вірші
Сховані в темних нішах
Поміж фортечних мурів.

Товщезні стіни,
Столітня сирість.
Обличчя смерті.
Чи не наснилось?

Ох, біда! Іди туди, де темна вода,
На очерета, на болота.


Біля бійниць старого замку
При місяці щоніч до ранку
Читають, з вітром в унісон,
Два білих привиди баладу
Про даму, лицаря, любов,
Про справжню чи уявну зраду,
Про мстивий ніж, даремну кров,
Про те, як протягом сторіч
Стоїть на чатах в замку  ніч
 І не дає розради.

У привидів  -  холодні сни,
Ні ненависті, ні кохання.

Чиї ж то чути голоси, -
Прости, прости,.. прийди, востаннє...

Ох, пора! На очерета, на болота,
Де темна вода.

 

 

 


         


   КАЗКА

Трухлявий день
                              Опеньками пропах.
Грибним дощем
                              Скотився з даху спокій.
Ставали сутінки
                              Під малиновий стяг,
Ковтали темряву
                              І запивали соком.

Сни пробігали
                          Зайцями в кущах,
В плащах картатих,
                             І ховали вуха
Під сині з білим кантом
                                Капелюхи,
І звично  доганяли
                               Власний страх.

Коти вмивались   тінями,
                                    А вголос
Читали казку
                           Про лебідку-совість,
Про короля
                       На глиняному троні,
Про лицарів
                        На іграшкових конях,
І як з пуття
                      Збивають їх принади
Чи то лисиці, чи принцеси-влади.
Зайці в ту казку
                           про трухлявий рай,
Який принцеса їм наобіцяла,
Повірили,
                           як вірить кіт у сало.
Принцеса ж їх любила як могла,
В обід їм по опеньку роздала,
А до вечері підданих не стало.
Зате була зайчатина з грибами.

 

 

 


      МОВЧИ

Я вільна,   як моря
                        замислена хвиля,
Я вільна, як степу
                       вітри довгокрилі,
Я вільна, безпечна,
                        і майже щаслива.
Була. Поки небо
                      розпавшись на брили,
Не впало на землю
.                      Підстреленим птахом.
               Сльозою скотилось
                                  по чорному схилу,
               Підступно звалилось       
                                           на плечі полякам
                Повторним
                                 нечуваним
                                             горем Катині.

А думка – гадюка... Не може бути!
Мовчи, всі підозри - геть!
Зникніть з дороги, КАМАЗи, отрута,
Запрограмована смерть!

Хто перервав цей політ передчасно, -
Доля чи підлота?
Краще не знати. Бо попіл Клааса
Випалить все дотла.

13.04.10

 

 

 

 

 

 

 


Заблукала весна в саду,
Несподівана і жадана.
По росі я до тебе йду,
Йду до тебе, а ти – все далі.

В твоїм погляді – неба синь,
Напівусміх, напівзадума.
Облетів з диких вишень цвіт,
Але я тебе не забула.

Незабутній пелюсток вальс,
Ти пішов в заметілі білі.
Інші вишні цвітуть для нас
Білим цвітом на скронях сивих.

Кружляє вальс років,
А ти проходиш знову,
На відстані руки,
На відстані любові.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Самотній горб на спині у верблюда,
Скупий багач, оаза без води,
Міраж, який пливе за мною всюди –
Це ти.

З-під ніг тікає ненадійна суша,
Хапаюся за тінь від колючок.
Верблюд плює в обличчя, та не в душу –
Такий урок.

Між нами – півтори години льоту.
Насправді – роки й спалені мости.
Літак без крил, штурвала і пілота –
Це ти.

 


*          *           *


Слова як зорі падають в траву,
Там тихо-тихо спатимуть до ранку,
А вдосвіта – розбудять і візьмуть
Мене в полон, і поведуть, як бранку,
У п’ятий вимір шостих відчуттів,
Де проживаєш сто чужих життів,
Де сну нема, ні темряви, ні ночі.
Коли ж під ранок просвітліють очі,
Слова втікають краплями в пісок.
І знов прокинуся.
Від істини за крок..

 

 

 

 

 

 


Слова падають на папір
І вибухають  бомбами
І розлітається суть
Друзками оголених істин
І повільно стікає кров
З віртуальних ран совісті.

Чим більше поетичних терактів
Тим менше жертв.

19.04.10

 

*        *         *

Затиснутий лещатами бажань,
Потроху танеш,
І спливає свічка.
А час тече, як нескінченна річка,
До нас від греків, римлян і поган.

Пишаєшся синицею в руках,
Рахуєш дні, збиваючись із ліку,
Коли прийдеться розпрягти квадригу
Й колючий дріт відкинути з чола.

А поки що знімається напруга
Немировим, або прадавнім медом.
І вже по сходах від землі до неба
Злітаєш, обриваючи попруги.

Проте – високості коротка мить.
Злетів, упав, забився, все болить.

 

 

 


Ще мить і мить,
І кожна з них – твоя.
І в них живеш,
Бо вб’є лише остання.
Ще крок і крок
Вперед до небуття.
Memento mori! –
З давнини послання.

Закоханій ця мудрість ні до чого,
Бо кожну мить ти думаєш про нього.

 

*       *        *


Температурні плавляться рекорди.
У капілярах закипає ртуть.
Від карколомних віражів погоди
Сховатися б де-нéбудь, де-небýдь.

Але куди сховаєшся від себе?
Не доженеш минулої весни,
Зате холодне невблаганне небо
Притрусить снігом  посивілі сни.

Пройме наскрізь, що не зігріє й шуба.
Позамерзає в капілярах ртуть.
І, як завжди, погода винна буде,
Що прожила  як-нéбудь, як-небýдь.

 

 

 

 


Т Р И П Т И Х
1.
Крізь валер’янові гаї
                                      Пливу у сни.
Там сумно посміхаються комахи.
Там затуманюються лиця
                                      Й голоси,
І крилами
                 Мене цілують птахи.

Там грає так
                      Невидимий скрипаль,
Що плаче ніч
                      Під музику Вівальді,
І вже не знаю,
                     Сниться, чи насправді
Чомусь так щемно
                     І чогось так жаль.

Зітру з екрану
                        Стомлених повік
Сум перетворень
                         І дощу провину,
Суху сльозу
                       І перемоклий сніг,
І загорнуся
                  В хутро конюшини.

 

 

 


 

 

 

 

 

2.
І загорнуся в хутро конюшини.
І надкушу стеблину лободи.
І краплями нектару чи води
Пройде прозорість холодом по спині.

Чекатиму натхнення й зорепад.
Вони вже близько, аж пітніє тиша.
Тугі дощі навскіс летять, летґть,
І падають, знесилені, під вишні...

Дощам завжди не вистачає часу,
Щоб напоїти землю. Навпаки,
Вже сонце в небі – якось набакир,
І курява – над пересохлим шляхом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.
І курява над пересохлим шляхом,
Де затихає гуркіт колісниць.
Доступність простору і недосяжність часу
Перемикає „щойно” на „колись”.

Дніпрову воду русич п’є з шолома.
Полянське сонце грає  на щиті.
Це Україна, Русь. За нами -  Дике поле.
Та ми – вже інші. Може, ми - не ті?

Суворі нитки триєдиних долей.
Міняються місцями полюси.
Цей простір – наш! І ми з тобою – вдома!
Нам крізь віки ті самі сняться сни.

26.08.2010

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Усе мине банально й нудно.
Свій вирок скажуть дзеркала.
Але ж ти часу непідсудна,
Ти ж юну душу зберегла.

Час не осудить, тільки люди.
Нема твоєї в тім вини,
Що в дзеркала дивитись будуть
Наївні очі сивини.

Нехай подовжуються тіні,
Міняються календарі.
Все будеш грітися в  промінні
Давно погаслої зорі.

Невже все, що було між вами, -
Лише дрібний космічний пил?
А що, як нóвими зірками
Старий засяє небосхил?

Ні, ці космічні катаклізми
Вже ні до чого. Пізно. Пізно.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На Грінвічі самотньо й холодно.
В мовчанні крутиться Земля.
Рахує час обсерваторія
З нуля і знову до нуля.

Ніхто не поверне  години,
Заплетені в косу розлук,
Що пролетіли мимо, мимо,
І зникли, як далекий гук.

Для когось Грінвіч – це початок
Доби, і року, і життя.
Я ж і хвилину цінувати
Ще не навчилась до пуття.

А хтось нам зверху прокладає шлях,
Короткий час розтягує, мов гуму,
І ставить дві колони по краях, -
Колону слави і колону суму.

14.12.2010

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


У поезії в полоні,
Ніч безсила сну боїться.
Бо вірші Гарсіа Лорки
Пахнуть смертю і жасмином.

І в Іспанії  ніколи
Не бувавши,
Бачу ясно
Шлях у місячному сяйві,
По якому горда Кáрмен
Йде від пристрасті до болю.

В срібних заростях оливи
Заховався злодій-вітер.
Він підслухав мимоволі
Плач циганки по тореро,
Що пішов назустріч долі
Круторогій, і зостався
На піску в калюжі крові.

Срібло місячної ночі
Не лікує від страждання.
Так судилося. І річка,
Яку звуть Гвадалквавіром,
Рани серця не загоїть,
Лиш своїм звіриним риком
Гордості додасть і сили.


16.12.2010.

 

 

 

 

 

 

 

Б Е Т Е Л Ь Г Е Й З Е


Зірки такі непередбачувані.
Здається, чітко все й прозоро.
Живеш як всі. Рахунки сплачуєш
І геть не думаєш про зорі.

Але коли таке трапляється,
(За те спасибі обленерго)
Що в місті світло вимикається,
Й ти раптом помічаєш небо.

Воно зірками нашпиговане,
Які на тебе роздивляються.
Котрі знайомі – ті підморгують,
Чужі  -  нічим не переймаються.

Та, кажуть, десь на кухні Всесвіту
Готуються космічні страви.
Там закипають фіолетові
Супи з галактик, і хвостами
Комети підмітають пил.
І визріває справжній гейзер
Між збаламучених світил, -
Це час надходить Бетельгейзе.

В театрі другорядних ролей
Пригасла зірка, кожну мить
Вона до вибуху готова,
Щоб друге сонце запалить.

21.12.2010

 

 

 

 


Н Е   Т А К


Якось роблять усе без нас,
І не так, і не те, що треба.
І покірно змиває час
В перекинутий конус неба
Захололий сироп надій.
Напилися вже з рук вельможних
Ми коктейлів з медових рік
І нещирих словес порожніх.

І незчулись, як неба синь
Закували в сталеві хмари.
Серед літа важкі сніги
На червону калину впали.

Не буває зручних кайданів,
Перемоги   -  без боротьби.
Ми ж – на ліні готуєм каву
Й знов звикаємо до тюрми.

І байдужі, що воля й слава
Вже заходять за горизонт.
І самі себе не питаєм, -
Як не ми, як не ми, то хто?

18.03.2011

   

 

 

 

 

 

 

            *          *          *

Прийшли ми  -  звідки? Підемо  -  куди?
Зіб’ється Сонце на нову орбіту,
А ми зберемо зерна і світи,
Щоб не розвіяв їх вселенський вітер.

Хаос ідей і логіку речей
Пізнаємо на вигляд і на дотик,
І випростає руки терпкий щем,
Візьме за горло й перехопить подих.

Але крізь сумніви, невір’я і нудьгу
проб’ється димом прозелень весняна,
І вічні запитання перейдуть
На сторінки наступного роману.

 


*       *        *

Як з чужини вертаєшся додому,
Стають легкими кроки і світи,
І жовтий лист стає зеленим знову,
І голубіють очі самоти.

 

*          *           *

Моря міліють,
                    тому що хмари розучилися плакати,
А вени рік
                 перерізані лезами дамб.
Міліють душі,
                   Коли звикають до моря сліз
І стають
                     Байдужими.

 

 


М.Лєрмонтов. Переклад з російської мови.

*           *           *

Тобі я вдячний за шляхетність трунку,
Таємні муки пристрастей і сліз,
За гіркоту останнього цілунку,
За зраду друзів, помсту ворогів,
За жар душі, розвіяний в пустелі,
За все, чим допекло мені життя.
Лиш так зроби, аби тобі віднині
Недовго був за все це вдячний я.

 

 

 


*        *          *

І сумно, і нудно, й немає кого привітать
В годину душевної скрути.
Бажання? Навіщо даремно і вічно бажать,
А років найкращих не повернути.
Любити? Кого? На хвилину – не варто зусиль,
А вічне кохання – химера.
На себе поглянеш – минулого не воскресиш,
І радість, і муки, - таке все мізерне.
Що пристрасть, колись цю недугу тяжку
Розвіє розсудливе слово,
І наше життя, як поглянеш уважно навкруг,
Порожнє, як вітром розвіяна в полі полова.

 

 

 

 

 

 

 

На землю впали яблука й штандарти.
Здалися переможені полки
І найнялись до ворогів у варту
Соратників колишніх стерегти.

Зібрали яблука і надавили соку,
А прапори залишили в піску,
І підвели теорію глибоку
Під зраду тривіальну і мілку.

І возвели самих себе в герої,
Мундири помінявши й кольори,
Щоб у сучасну українську Трою
Данайські коні в’їхати змогли.

Коли ж скінчились яблука й промови,
Змінився вітер, і зламало флюгер.
Вони там щось наобіцяли знову,
І їм повірили,  не вперше, і не вдруге.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


         МІРАЖІ

Міражі по небесних калюжах
Пропливають між зла і добра,
До реального світу байдужі,
Бо навколо – облуда одна.

Вже мовчить спантеличена муза.
Прикипіла до скелі луна.
Перекинутий човен ілюзій
Під водою торкається дна.

У фальшивому світі триває
Гра у тіні з розбитих дзеркал,
За якими нічого немає.
Все життя – це красивий обман.

12.09.2011.

 

Наталія ШВЕНЬ