* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Безіменна зірка

08:02 03.04.2009

 

 

Mihail Sebastian

 

 

STEAUA F?R? NUME

 

 

Comedie ?n trei acte (1944)

 

 

 

Traducere, prefa?? ?i note de Sergiy Luchkanyn,

conferen?iar la catedra de lingvistic? general? ?i de filologie clasic? a Institutului de filologie al Universit??ii na?ionale “Taras ?evcenko” din Kyiv

 

Kyiv – 2007




 

Михаїл Себастьян




Безіменна зірка

 

Комедія на три дії (1944)





Переклад, передмова і примітки Лучканина Сергія Мирославовича, кандидата філологічних наук, доцента кафедри загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Київ

Науковий світ

2007

 

Mihail Sebastian. STEAUA F?R? NUME. Comedie ?n trei acte (1944) //Traducere, prefa?? ?i note de Sergiy Luchkanyn, conferen?iar la catedra de lingvistic? general? ?i de filologie clasic? a Institutului de filologie al Universit??ii na?ionale “Taras ?evcenko” din Kyiv

 

Михаїл Себястьян. БЕЗІМЕННА ЗІРКА. Комедія на три дії (1944) //Упорядкування, передмова “Особливості драматургії Михаїла Себастьяна крізь призму розвитку румунської історії та культури першої половини ХХ століття” і примітки  Лучканина Сергія Мирославовича, кандидата філологічних наук, доцента кафедри загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Рецензенти:

Мегела Іван Петрович, доктор філологічних наук, професор кафедри історії літератури і журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, гостьовий професор Віденського університету, член Національної спілки письменників України;

Пашкова Надія Ігорівна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри класичної і новогрецької філології Київського національного лінгвістичного університету;

Пухальська Наталія Янівна, старший викладач кафедри загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

Misirian?u Sanda, conf. univ. dr., ?eful de catedra de filologie slav? a facult??ii de filologie a Universit??ii „Babe?-Bolyai” din Cluj-Napoca (Rom?nia);

 

Aprobat de Consiliul ?tiin?ific al Institutului de filologie al Universit??ii na?ionale “Taras ?evcenko” din Kyiv pentru folosirea de studen?i la ?nv??area literaturii rom?ne

Protocolul № 7  de la 19  martie 2007

 

Рекомендовано Вченою Радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка до друку як лекцію з курсу історії румунської літератури “Особливості драматургії Михаїла Себастьяна крізь призму розвитку румунської історії та культури першої половини ХХ століття” (аналіз творчості та переклад ліричної комедії “Безіменна зірка”)

         Протокол № 7  від  19  березня 2007 року

 

Aceast? traducere, ?n felul ei prima din istoria public?rilor ?n Ucraina, este dedicat? fenomenului binecunoscutei piese a lui Mihail Sebastian  ?i constituie un omagiu ?nchinat centenarului na?terii celebrului scriitor rom?n (1907)

Цей переклад широковідомої п’єси класика румунської драматургії Михаїла Себастьяна (1907-1945) є першим подібним виданням в Україні і присвячений 100-річчю з дня народження визначного письменника (8 жовтня 1907 року)

 

Себастьян Михаїл. Безіменна зірка. Комедія на три дії. Упорядкування, передмова “Особливості драматургії Михаїла Себастьяна крізь призму розвитку румунської історії та культури першої половини ХХ століття” і примітки  Лучканина С.М. – К.: Наук. світ, 2007. – 124 с.

Переклад п’єси видатного румунського драматурга Михаїла Себастьяна (1907-1945) уперше публікується українською мовою. У комедії поставлено питання бездуховності життя провінційного містечка, в якому лише два справжніх інтелігенти-мрійники – учитель Марін Мір?ю та композитор Удря.  Несподівано розмірений плин життя перериває раптова поява Невідомої... Переклад супроводжується ґрунтовною передмовою “Особливості драматургії Михаїла Себастьяна крізь призму розвитку румунської історії та культури першої половини ХХ століття”, що становить лекцію з курсу “Історія румунської літератури”, розлогими коментарями, списком рекомендованої літератури, контрольними запитаннями й завданнями.

Переклад українською мовою п’єси адресовано фахівцям із румунської і світової літератури, театральним діячам, кінорежисерам, освітянам, учням старших класів, студентам, науковцям-літературознавцям, а також широкому колу читачів.


 

 

Особливості драматургії Михаїла Себастьяна крізь призму розвитку румунської історії та культури першої половини ХХ століття

 

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

 

1. Актуальність дослідження творчої спадщини Михаїла Себастьяна, переклади його п’єс і “Журналу” російською та іншими мовами.

2. Загальна характеристика суспільно-політичної і культурної ситуації в Румунії в першій половині ХХ ст. “Королівська” диктатура короля Кароля ІІ (1938-1940) і військова диктатура Йона Антонеску (1940-1944).

3. Життєвий шлях Михаїла Себастьяна в контексті суспільно-історичних подій у Румунії першої половини ХХ ст.: Голокост й антирадянська війна фашистської Румунії. 

4. Місце “театру Михаїла Себастьяна” в загальній історії румунського театру ХІХ-ХХ ст.; паралелі з тогочасною українською (Винниченко), російською (Чехов), західноєвропейською (Брехт, Гауптманн) драматургією.

 5. Перша п’єса Себастьяна “Гра в канікули” (1938) – палка тема мрії, що підносить людину над сірим безликим міщанським середовищем, відгороджує її від цинізму навколишнього світу.

6. Лірична комедія “Безіменна зірка” (1944) – шедевр драматургічної майстерності Михаїла Себастьяна: суперечність між ідеалом і реальністю не пригнічує віри в остаточну перемогу мрії.

7. Система образів “Безіменної зірки”, психологічна майстерність автора.

8. Театральна доля п’єси, її екранізація Свердловською кіностудією (1979).

9. “Остання сенсація” (1945) – сатиричне змалювання залаштункових сторін життя суспільства королівської Румунії міжвоєнного часу. Символічне значення заголовку. Класична філологія й сучасність у п’єсі.   

10. Переклад (з коментарями) українською мовою “Безіменної зірки”.

11. Твори Михаїла Себастьяна в перекладах російською мовою. Основна література про Михаїла Себастьяна російською мовою.

12. Запитання і завдання. 

 


 

         Цього року виповнюється 100 років з дня народження класика румунської літератури Михаїла Себастьяна (Mihail Sebastian, 18.X.1907-29.V.1945), справжнє ім’я і прізвище якого – Йосиф Гектер (Iosif Hechter), якому судилося уславити передусім румунську драматургію 1930-1940-х років, а останніми роками – й румунську публіцистику передвоєнних літ і часів Другої світової війни 1939-1945 рр. Хоча й пройшло вже понад 60 років з дня трагічної загибелі Михаїла Себастьяна – його збила машина, коли він прямував на заняття Вільного робітничого університету, де читав курс лекцій зі світової літератури (зараз висловлюються думки і про можливе політичне вбивство, та це не доведено) – однак і нині відчувається його активна духовна присутність в румунському і, ширше, в загальноєвропейському політико-культурному житті[1]. Цьому посприяла передусім публікація видавництвом “Humanitas” 1996 і 1997 рр. щоденникових записів Михаїла Себастьяна під назвою “Журнал” (Jurnalul)[2], які провадив письменник протягом 1935-1944 рр. й оприлюднення яких мало найширше відголосся як у самій Румунії, так і в Європейському Союзі та США кінця ХХ-початку ХХІ ст. Варто лише зазначити, що невдовзі після публікації в Румунії “Журнал” Михаїла Себастьяна було перекладено французькою[3], англійською[4] й німецькою[5] мовами; щоденникові записи письменника відверто зображають найжорстокішу фазу європейської історії ХХ ст. – Голокост – з маловідомого погляду одного зі східноєвропейців, з погляду жертви – румунського єврея[6] – свідка піднесення фашизму у країні та поза її межами, що породжувало його особисті страждання, ледь не знищило автора. Адже без німецького нацизму й італійського фашизму в Румунії не прийшли б до влади ні профашистська “Залізна гвардія” (Garda de fier, вересень 1940-січень 1941), ні маршал Йон Антонеску (перебував при владі як “керманич” (Conduc?torul ??rii) 6 вересня 1940-23 серпня 1944), не існувало б ні расистських законів, ні погромів, один із перших з яких відбувся в Яссах 28-30 червня 1941 р., що призвів до загибелі 8.000-12.000 чоловік[7].

         Українському читачеві та глядачу до сьогодні Михаїл Себастьян був практично невідомий не лише як публіцист, але і як прозаїк та драматург. Українською мовою твори письменника не перекладалися й не видавалися зовсім. Російською мовою у 1950-х роках дві п’єси переклав виходець із Бессарабії Ілля Давидович Константиновський, автор романізованої біографії про іншого класика румунської драматургії – Йона Луку Караджале (1852-1912)[8], опублікованої 1970 р. у Москві в серії “Життя знаменитих людей” (ЖЗЛ): 1954 р. у державному видавництві “Искусство” побачив світ переклад Іллі Константиновського останньої п’єси Михаїла Себастьяна “Ultima or?” (в російському перекладі – “Последняя сенсация”, наклад – 10 тисяч примірників)[9], а 1956 р. у тому ж видавництві “Искусство” в його ж перекладі було опубліковано накладом 5 тисяч екземплярів “Безіменну зірку”[10]; саме в цьому перекладі нам пощастило побачити виставу “Безымянная звезда” 1 липня 2006 в Кишиневі в Державному російському драматичному театрі імені А.П.Чехова. Цікаво, що молодий Ілля Константиновський (народився 5 березня 1914) до 125-річчя з дня народження Тараса Шевченка в бухарестській газеті “Adev?rul literar ?i artistic” (“Літературна і мистецька правда”) за 12 березня 1939 року під псевдонімом Константин Вилкован надрукував ґрунтовну статтю “Великий поет селянства”[11]. Але справжня популярність до п’єси “Безіменна зірка” прийшла до колишнього радянського глядача після появи чудового фільму “Безымянная звезда”, знятого Свердловською кіностудією далекого вже 1979 року Михайлом Козаковим з Анастасією Вертинською й Ігорем Костолевським в головних ролях Невідомої (М?ни) та Учителя (М?ріна Мір?ю). Цей фільм став справжньою подією в тодішньому радянському кінематографі, був надзвичайно співзвучним внутрішній мелодії п’єси Себастьяна.

         Українськими літературознавцями творчість визначного румунського драматурга першої половини ХХ ст. не досліджувалася зовсім, та й у російському літературознавстві розвідок зовсім мало. Кілька рядків про Михаїла Себастьяна за підписом Ш.П.Садовника (теж написав монографію про драматургію Й.Л.Караджале, опубліковану в Москві 1964 р.) наявні в “Краткой литературной энциклопедии” (1971)[12], а також у підручнику “История зарубежной литературы ХХ века. 1917-1945” (1990)[13]; поодинокі згадки – в ґрунтовній монографії М.В.Фридмана “Идейно-эстетические течения в румынской литературе ХІХ-ХХ вв.: к проблеме преемственности” (Москва, 1989; саме з цієї теми того ж року Михайло Володимирович захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук, а в травні 1998 р. разом з автором цих рядків виступав на Міжнародній науковій конференції, що відбувалася, до речі, в Сінаї, місті, яке часто згадується в п’єсі “Безіменна зірка” “Cultura rom?n? ?n lumea contemporan?” “Румунська культура в сучасному світі”, організована тодішнім Румунським культурним фондом, зараз – Інститут культури Румунії) та в цікавому дослідженні Т.Г.Біткової “Традиционализм и западничество в современной румынской культуре” (Москва, 1999); разом з Тетяною Григорівною автор цих рядків теж брав участь у літніх курсах з румунської мови і літератури, організованих Бухарестським університетом у липні-серпні 2000 року, які так само відбувалися в Сінаї. Власне, російською мовою існує лише одна монографія, що присвячена вивченню розвитку всієї румунської драматургії: Азерникова Елена Владимирова. Драма и театр Румынии: Караджале. Петреску. Себастиан. – М.: Искусство, 1983. – 176 с. Ця книга, видана, як на той час, мізерним накладом – усього 850 примірників (!), на сьогодні вже стала бібліографічною рідкістю – розкриває оригінальну театральну культуру Румунії, її багаті національні традиції. Автор розглядає основні моменти становлення румунського театру, аналізує творчість трьох найвидатніших румунських письменників, що визначили головні напрямки розвитку румунської драматургії, характерні риси її національної своєрідності: сатирична комедія Йона Луки Караджале, “драма ідей” Каміла Петреску (1894-1957), лірична комедія Михаїла Себастьяна (творчості якого присвячено понад 30 сторінок). І через те 100-річчя з дня народження цього класика румунської і світової літератури є вдалим приводом для поцінування глибоко ліричного характеру творчості комедіографа, по-новому схарактеризувати його невмирущі творіння, а також уперше донести до україномовного читача безсмертне творіння Михаїла Себастьяна – його ліричну комедію “Безіменна зірка”.              

Оскільки для українського читача історія і культура Румунії не дуже відомі, тому слід доволі широко описати картину, що являла собою Румунія й румунська література, коли в ній робив свої перші кроки Михаїл Себастьян. Ще в XIV-XV ст. сформувалися три середньовічні румунські феодальні держави – ?ara Rom?neasc? (“Румунська країна”, тобто Валахія), ?ara Moldovei (“Країна Молдова”) і Principatul Transilvania (Принципат Трансільванія), перші дві потрапили в політико-економічну залежність від Османської імперії, а остання наприкінці XVII ст. була окупована австрійським Габсбургами, ставши, як і українська Східна Галичина після 1772 р., складовою підневільною частиною “клаптикової” Австро-Угорської монархії. У 1711 р. після невдалої спроби молдовського господаря Дімітріє Кантеміра з допомогою російського царя Петра І звільнитися від турецького протекторату, султан скасовує місцеві господарські династії і на престол становить (за гроші, певна річ) греків – вихідців зі стамбульського кварталу Фанара (Fanar, гр. to, Fana,rion,, звідси – “фанаріоти”), правління яких було згубним для румунського народу та його культури. І лише 1821 р. після повстання, керованого молодим офіцером Тудором Владіміреску, режим фанаріотів було скасовано. На авансцену румунського літературного життя вийшло покоління романтиків – письменників-“пашоптистів” (від румунського 48 – patruzeci ?i opt – “сорок вісім”) – активних учасників революційних подій 1848-1849 рр. у Дунайських князівствах і об’єднання Валахії і Молдови 1859 р. в єдину державу, що з 1862 р. стала офіційно називатися Румунією. Це Ніколає Белческу (1819-1852), Михаїл Когилнічану (1817-1891), Алеку Руссо (1819-1859), Чезар Боліак (1813-1881), видатний румунський байкар Грігоре Александреску (1810-1885)[14], Дімітріє Болінтіняну (1819-1872), яким притаманна прискіплива увага до історії, національних традицій, фольклору. Тоді ж і завершується процес формування єдиної літературної мови (перехід із кирилиці на латинку у 1860-1863 рр.) та виділення художньої літератури як окремого виду творчої діяльності. Нові літературні течії, різні за своїм ідейно-художнім спрямуванням, як правило пропагуються впливовими часописами. Так, протягом перших років після об’єднання князівств значний вплив на розвиток культурного й суспільного життя країни мав журнал “Revista rom?n? pentru ?tiin?e, litere ?i arte” (“Румунський журнал для науки, літератури та мистецтва”), що видавався з квітня 1861 року письменником і вченим Александру Одобеску (1834-1895) для “якомога ширшої популяризації письменницької культури та мистецького смаку”, а також різні видання (“Romania”, „Foaea de storia rom?n?” (sic!), „Arhiva istoric?” та ін.) поета, прозаїка, драматурга і філолога Богдана Петрічейку Хаждеу (1838-1907), вихідця з Росії, який навчався в гімназіях і ліцеях Вінниці, Рівного, Кам’янця-Подільського, Кишинева та в Харківському університеті (1852-1856; разом з видатним українським філологом Олександром Потебнею, який був студентом спершу юридичного, а потім історико-філологічного факультету Харківського університету в 1850-1856 рр.), де вивчення мови було загалом пов’язане з історичними студіями. Саме на шпальтах “Revista rom?n?” було опубліковано 1863 р. перший румунський соціальний роман “Ciocoii vechi ?i noi” (“Старі і нові глитаї”) Ніколає Філімона (1819-1865).

У 1870-1880-х рр. найвпливовішим часописом був “Convorbiri literare” (“Літературні бесіди”), що видавався товариством “Junimea” (“Молодість”), ідейним натхненником, керівником і теоретиком якого був відомий діяч культури й літературної критики Тіту Майореску (1840-1917), що спершу ратував за високохудожню національно орієнтовану народну літературу. З цим товариством пов’язується спалах талантів поета-співця боротьби й любові румунського народу Міхая Емінеску (1850-1889), неповторного майстра-казкаря, незрівнянного знавця народного побуту й фольклору Йона Крянге (1836-1889), проникливого аналітика й реаліста Йона Славіча (1848-1925) та інших (творчість цих письменників, як і Джордже Кошбука (1866-1918) та Йона Луки Караджале, з легкої руки визначного румунського літературознавця ХХ ст. Джордже Келінеску ввійде до румунського історико-літературного процесу як “Епоха великих класиків” (“Epoca marilor clasici”).

Перша світова війна 1914-1918 рр. призвела до здійснення віковічного прагнення румунського народу – возз’єднання через вільне волевиявлення у м.Алба-Юлія 1 грудня 1918 р. Трансільванії з Румунією (цей день у Румунії з 1990 р. відзначається як національне свято) та її визволення з-під тривалого іноземного поневолення. Але переможна війна та національне об’єднання не примусили селян, учорашніх воїнів-визволителів, забути про домашні негаразди. “У 1920-30-і роки, коли ліберали, націоналісти й фашистська партія “Залізна гвардія” взяли на себе місію виступати від імені нації, народу, селянства і в ім’я їхнього порятунку, заявив про себе й гиндирізм (від назви часопису “G?ndirea” “Думка”), що почав із проповіді ідеалізму й містицизму, а закінчив вираженням фашистської ідеології в культурі. Демократична література розвивалася в процесі спротиву негативним впливам цих течій”[15]. На 1920-30-і роки припадає розквіт румунського соціального та історичного роману, досягає свого вершинного розвитку критичний реалізм, висуваючи справжніх майстрів-монументалістів: Лівіу Ребряну (1885-1944) з романами “Ion” (“Йон”, 1920), “P?durea sp?nzura?ilor” (“Ліс повішених”, 1922), “R?scoala” (“Повстання”, 1932); Каміл Петреску (1894-1957) – “Ultima noapte de dragoste, ?nt?ia noapte de r?zboi” (“Остання ніч кохання, перша ніч війни”, 1930), “Patul lui Procust” (“Прокрустове ложе”, 1933); Чезар Петреску (1892-1961) – “Calea Victoriei” (“Шлях Перемоги”, 1930), “Aurul negru” (“Чорне золото”, 1932); Гортензія Пападат-Бенджеску (1876-1955) – тетралогія про три покоління родини Халіппа: “Fecioarele despletite” (“Дівчата з розплетеним волоссям”, 1926), “Concert din muzic? de Bach” (“Концерт музики Баха”, 1927), “Drumul ascuns” (“Прихована дорога”, 1932), “R?d?cini” (“Коріння”, 2 томи, 1938) та ін. Не можна уявити міжвоєнну румунську прозу без романів, повістей та оповідань Михаїла Садовяну (1880-1961), які, разом узяті, становлять справжню енциклопедію румунського життя: “Strada L?pu?neanu. Cronic? din 1917” (“Вулиця Лепушняну. Хроніка 1917 року”, 1921), “Hanu-Ancu?ei” (“Заїзд Анкуци”, 1928), “Baltagul” (“Бартка”, 1930), “Fra?ii Jderi” (“Брати Ждери”, 1935-1942), “Nicoar? Potcoav?“ (“Нікоара Підкова”, 1952) та ін[16]. Румунську поезію ХХ ст. вирізняє багатство творчих індивідуальностей, розмаїття пошуків. Найвизначніший її представник уже минулого століття – Тудор Аргезі (1880-1967), “бунтар і чарівник слова” (як назвав його наш незабутній Учитель професор С.В.Семчинський), твори якого відомі українському читачеві[17].

Говорячи про передвоєнні роки і час Другої світової війни 1939-1945 для румунського суспільства, тобто період, коли розгорталася діяльність Михаїла Себастьяна як драматурга, слід зазначити, що історична правда полягає в тому, що тоталітарні тенденції в Румунії зародилися до Йона Антонеску – 10 лютого 1938 р. румунський король Кароль ІІ (1930-1940)[18] ліквідував демократичну конституцію 1923 р., розпустив парламент і заборонив діяльність усіх політичних партій, найвпливовішими з яких на той час були дві “історичні партії” – Націонал-Цереністська (Partidul Na?ional-??r?nesc), очолювана видатним румунським політиком Юліу Маніу, і Націонал-Ліберальна (Partidul Na?ional-Liberal) на чолі з Константином Бретіану. Зовнішня політика Кароля ІІ спершу традиційно була орієнтована на великі західні демократії – Францію і Великобританію (меншою мірою), співпрацю з країнами регіону, передусім з Чехо-Словаччиною та Югославією (так звана “Мала Антанта” у складі цих країн і Румунії), певне поліпшення відносин з СРСР, що сталося і завдяки визначному румунському політику Ніколає Тітулеску (установлення дипломатичних відносин між Румунією та СРСР відбулося 9 червня 1934 р., до того часу це блокувалося невизнанням СРСР входження Бессарабії до Румунії 1918 р. і неповерненням румунської скарбниці, відправленої на “збереження” до Москви в грудні 1916 р.). Однак воєнно-політичні успіхи Гітлера напередодні (аншлюс Австрії, розчленування й окупація Чехо-Словаччини, що ліквідувало “Малу Антанту”) і на початку Другої світової війни (розгром і окупація Польщі) зумовили початок румуно-німецького зближення – 24 листопада 1938 р. Кароль ІІ уперше зустрічався з Гітлером, а 23 березня 1939 р. був підписаний румуно-німецький економічний договір, який надавав нацистській Німеччині широкі можливості для проникнення в румунську економіку з метою її підкорення й експлуатації. Укладення т.зв. “Радянсько-німецького договору про ненапад” 23 серпня 1939 р. (тепер в історії відомий як “пакт Молотова-Ріббентропа”), у відповідності з секретним протоколом до якого (пункт 3) зазначалося про “великий інтерес радянської сторони до Бессарабії” і “повну незацікавленість німецького боку щодо цих територій” (існування цього “секретного протоколу” тривалий час заперечувалося радянською історіографією, його оприлюднили лише на другому З’їзді народних депутатів СРСР у грудні 1989 р.), а також капітуляція Франції 22 червня 1940 р. призвели до цілковитої політико-дипломатичної ізоляції Румунії в світі. З цього відразу скористався сталінський СРСР і двома жорсткими ультиматумами від 26 і 27 червня 1940 р. добився відторгнення Бессарабії, Північної Буковини та повіту Герца (не входив до Північної Буковини, територіально належав румунській Молдові, але, за спогадами, у Сталіна був дуже жирний олівець, яким він указав на карті новий кордон; ніхто не насмілився сперечатися з цим) від Румунії і входження цих територій до СРСР. Після віддачі СРСР Бессарабії і Північної Буковини в Румунії було оголошено національний траур і проведено поминальні релігійні служби, задоволена була лише Румунська комуністична партія (перебувала в підпіллі з 1924 р., заснована 1921 р.), яка вітала “звільнення”. 3 серпня 1940 р. Гітлер знову “попрохав” румунський уряд (який 5 липня 1940 р. заявив як про “довершений факт” переорієнтацію Румунії на країни фашистського блоку, а Кароль ІІ звернувся до Гітлера з “проханням” направити німецьку військову місію до країни, що фактично означало повний контроль фашистської Німеччини над Румунією; отже, німецькі фашисти прийшли в Румунію ще до Антонеску, щось подібне простежується і в історії України 1918 р. – адже кайзерівські німецькі війська були запрошені ще Центральною Радою до перевороту гетьмана П.Скоропадського, який, співпрацюючи з німцями, вже виходив з реальної ситуації, що склалася) віддати Болгарії Південну Добруджу (т.зв. “Кадрілатер” – ця територія справді нагадувала форму прямокутника), і на румуно-болгарських переговорах, що тривали в Крайові 19 серпня-7 вересня 1940 р., румунська сторона повністю задовольнила територіальні вимоги Болгарії, кордон у Добруджі було повернуто до межі, наміченої Берлінським конгресом 1878 р. і яка проіснувала до 2-ї Балканської війни 1913 р. Та найбільш трагічної для Румунії була втрата північно-західної частини країни – Північна Трансільванія, Марамуреш (межує із Закарпатською областю України) і частина Крішани – яка згідно з умовами Віденського арбітражу 30 вересня 1940 р., нав’язаного Румунії Гітлером і Муссоліні, відійшла до хортистської Угорщини. Таким чином, у період 28 червня-7 вересня 1940 р. територіальні втрати Румунії становили 99.926 кв. км. з 6.829.238 жителями, що складало 33,78% території і 34,02% населення. У цей кризовий період румунської історії Кароль ІІ 4 вересня 1940 р. призначив прем’єр-міністром генерала Йона Антонеску, що перебував у королівській немилості з 1934 р., розкривши марнотратство королем та його камарильєю фондів, передбачених на національну оборону, який наступного дня отримав “надзвичайні повноваження” (puteri depline), примусивши зректися вже самого Кароля ІІ престолу на користь 18-річного сина Міхая, що мав лише декоративні повноваження. Йон Антонеску зовсім не зважав на короля, виношував задум і про остаточну ліквідацію монархії; сам генерал 9 вересня 1940 р. прийняв офіційний титул “вождя держави” („conduc?tor al statului”). 23 листопада 1940 р. Йон Антонеску підписав декларацію про приєднання Румунії до “Крицевого (Антикомінтернівського) пакту”, зробивши країну, таким чином, союзницею нацистської Німеччини і фашистської Італії.

Спершу Йон Антонеску керував з допомогою єдиної політичної легальної профашистської організації “Національна гвардія” (або “Залізна гвардія”), яку очолював Хорія Сіма, що утримував пост віце-президента Ради Міністрів, а сама Румунія була оголошена “націонал-легіонарською державою”. Обидві сили конкурували між собою, прагнучи залучитися підтримкою фашистської Німеччини. Готуючи війну проти СРСР, Гітлер не бажав мати в тилу нестабільну державу і під час зустрічі з Й.Антонеску 14 січня 1941 р. в Оберсальцбурзі висловив повну підтримку генералу для встановлення його одноосібного диктаторського правління. 21-23 січня 1941 р. легіонери, прагнучи отримати всю владу в державі, організували заколот, приступивши до погромів і брутальних дій щодо цивільного населення, а особливо щодо євреїв. Заколот швидко був придушений румунською армією, що підкорялася Й.Антонеску, було заарештовано близько 8.000 заколотників, а близько 700 легіонерів на чолі з Хорія Сіма втекли до Німеччини, яких згодом використовував Гітлер для шантажу Антонеску. Заборонивши легіонерський рух, Антонеску 27 січня 1941 р. сформував новий уряд з 25 військових і 8 цивільних фахівців (наприкінці 1941 р., після вступу Румунії в антирадянську війну, до складу уряду входили 15 цивільних спеціалістів і 18 військових, ця пропорція зберігалася до серпня 1944 р.), остаточно встановивши жорсткий тоталітарний режим (який, ще раз наголосимо, розпочався ще з лютого 1938 р. за Кароля ІІ), у якому “кондукеторул” держави об’єднував законодавчу й виконавчу влади, контролюючи судову; Антонеску одноосібно керував за допомогою “декретів-законів”, призначав або звільняв будь-якого державного службовця, визначав зовнішню політику. Другою особою в Румунії став професор Міхай Антонеску (не родич), заступник Голови Ради Міністрів і міністр закордонних справ. На відміну від класичних фашистських режимів Гітлера або Муссоліні, військова диктатура генерала Й.Антонеску не мала ідеології і не базувалася на якій-небудь політичній партії, діяльність яких продовжувала бути забороненою. Свою зневагу до “політиканства” Й.Антонеску висловив такими словами 28 листопада 1940 р. на зібранні військових керівників: “Я не займаюся демагогією, оскільки не є політиком”[19]. Головні лідери демократичної опозиції – Юліу Маніу та Константін Бретіану – перебували під наглядом, однак не були заарештовані, з ними активно листувався Й.Антонеску, а іноді навіть зустрічався, обговорюючи основні шляхи розвитку Румунії.

Тривалий час у румунській історіографії замовчувалася і майже не досліджувалася антисемітська політика Й.Антонеску, яку так яскраво і щиро висвітлює “Журнал” Михаїла Себастьяна. Адже протягом 1940-1944 рр. Михаїлу Себастьяну було заборонено будь-яку літературну діяльність в антонесківській Румунії через расистські закони, він перебивався випадковими заробітками чи то як викладач румунської мови в одному з ліцеїв, чи публікуючи під псевдонімами різноманітну хроніку в місцевій пресі. На жаль, як вище зазначалося, одна з найбільших трагедій ХХ ст. – Холокост (Голокост) європейських євреїв під час другої світової війни – не оминула й Румунію. Перші расистські антиєврейські закони були ухвалені ще 22 січня 1938 р. і 9 серпня 1940 р. (тобто за Кароля ІІ), які значно погіршували юридичне становище євреїв у Румунії, позбавляючи багатьох із них румунського громадянства і громадянських прав. Перший єврейський погром відбувся 1 липня 1940 р. у містечку Дорохой (північний схід Румунії), організований румунськими військовими частинами, які відступали з Бессарабії і Північної Буковини, що відходили до СРСР. Тоді загинуло 50 осіб. Кілька єврейських погромів відбулося під час “націонал-легіонарської” держави (ідеологія Легіонерського Руху відзначалася крайнім антисемітизмом), з яких особливо кривавим був бухарестський погром 21-23 січня 1941 р., коли загинуло більш ніж 120 євреїв. Антисемітська політика Й.Антонеску в межах Румунії після 7 вересня 1940 р. (тобто пісня вищенаведених територіальних втрат) визначалася расистськими законами щодо відсторонення євреїв від економіки, освіти і культури[20]. Однак слід зазначити, що в межах Румунії 7 вересня 1940 р. (т.зв. “Старе королівство” – „Vechiul Regat”, і південна Трансільванія) Йон Антонеску (у висловлюваннях якого неодноразово виявлявся антисемітизм) не схвалив “остаточного вирішення єврейського питання” (тобто знищення всіх євреїв), на чому наполягав Гітлер. Значно трагічнішою була доля євреїв Бессарабії і Північної Буковини після початку Великої Вітчизняної війни 22 червня 1941 р., коли ці території в липні 1941 р. знову відійшли до Румунії. Так, під час вступу 17 липня 1941 р. німецьких і румунських військ до Кишинева було вбито близько 10.000 євреїв, багатьох євреїв цих місць було згодом депортовано до Трансністрії (Задністров’я; так називалася територія між Дністром і Південним Бугом, передана Гітлером румунській цивільній адміністрації 19 серпня 1941 р.) у концентраційні табори, де, внаслідок нелюдських умов перебування і внаслідок жорстоких тортур померло близько 106.000 євреїв. Виглядає доречним тут зацитувати працю відомого українського діаспорного історика Ореста Субтельного: “Порівняно з німецькою румунська окупація Південно-Західної України (Трансністрії) була ліберальнішою. Румуни самі не знищували євреїв (а передавали їх нацистам), стримувалися від застосування широкого політичного терору й дозволяли вільно торгувати. Але вони енергійно придушували всякі прояви українського націоналізму, заборонили українські публікації та, як правило, сприяли проросійським угрупуванням”[21]. Ще страхітливішою була доля євреїв Північної Трансільванії, яка у вересні 1940-жовтні 1944 р. перебувала під угорською адміністрацією. У хортистській Угорщині діяли подібні расистські закони, як і в інших країнах фашистського блоку (так, зокрема, Угорський університет міста Клуж не приймав на навчання жодного студента єврейського походження), а перехід до “остаточного вирішення єврейського питання” відбувся вже після окупації Угорщини спеціальними з’єднаннями Рейху 29 березня 1944 р., коли протягом 16 травня-27 червня 1944 р. з Північної Трансільванії з наказу гітлерівців було відправлено у нацистські табори смерті 131.641 єврея, з яких вижила незначна частина. Відзначимо, що ретельне вивчення трагедії Голокосту в Румунії триває й нині, створена й активно функціонує спеціальна наукова комісія, що працює з 2003 р. у відповідності з указом і під патронатом Президента Румунії.          

         Різні погляди висловлювалися в румунській історіографії про участь Й.Антонеску, разом з Німеччиною, Італією, Угорщиною, Словаччиною, Фінляндією, у війні проти СРСР, починаючи з 22 червня 1941 р. Рішення про вступ в антирадянську (а з нею – і в усю Другу світову) війну було прийнято одноосібно Й.Антонеску без будь-якої консультації з яким-небудь політичним угрупуванням чи хоча б навіть з королем Міхаєм, який дізнався по радіо ВВС про те, що Румунія вступила у війну з СРСР, про що свідчить наступний діалог між королем і Міхаєм Антонеску, наведений Флоріном Константініу в цікавому й оригінальному дослідженні “Правдива історія румунського народу”: “- Але мені, чому мені не сказали нічого? – запитував Міхай І, зателефонувавши М.Антонеску 22 червня 1941 р. – Ми гадали, що ви дізнаєтеся про це з газет...”[22]. Так само генерал Й.Антонеску не підписав жодної письмової угоди з Гітлером, де були б визначені завдання, сили і наслідки війни з СРСР, обмежившись наступним надзвичайно риторичним наказом румунській армії, яким ми хочемо навести: “Солдати, я вам пообіцяв з першого дня мого правління і моєї національної боротьби, що приведу вас до перемоги. Витерти ганебну пляму з книги народу і тінь приниження з вашого чола й еполетів! Нині надійшов час найсвятішої боротьби, боротьби за спрадвічні права і церкви, боротьби за вічні румунські вівтарі й іконостаси. Воїни, вам наказую: Перейдіть Прут! Знищіть північно-східного ворога! Звільніть з-під червоного ґніту більшовиків ваших уярмлених братів! З’єднайте з тілом держави спрадвічну землю братів Басарабів (Бессарабію – С.Л.) і господарські ліси Буковини, ваші полонини й доли. Воїни, вирушайте зараз по шляху перемог Штефана Великого (господар Молдови 1457-1504 – С.Л.), щоб своєю жертвою освятити те, що нам залишили наші предки своєю героїчною боротьбою. Уперед! Будьте горді, що віки залишили нас тут на охороні справедливості мурів християнських замків. Будьте гідні румунського минулого! Верховний командувач Армії генерал Йон Антонеску”[23]. Проти СРСР Й.Антонеску виставив дві румунські армії, що нараховували 20 дивізій і 9 бригад, загалом – 473 103 особи, до яких долучалася відома 11-а німецька армія (нею згодом командуватиме Манштейн) (6 дивізій). Як відзначається зараз у румунській історіографії, спершу війна з СРСР, проголошена “священною війною з більшовизмом” за повернення Бессарабії і Північної Буковини мала підтримку короля, лідерів “історичних партій”, доволі широких верств населення: 5 липня румунські війська зайняли Чернівці, 16/17 липня – Кишинів, до 25 липня вся Бессарабія і Північна Буковина були очищені від радянських військ. 22 серпня 1941 р. Йон Антонеску отримав титул “маршала”. Однак, на прохання Гітлера, вже маршал Йон Антонеску прийняв рішення продовжувати війну на Сході, на що не існувало жодних підстав (території на схід від Дністра ніколи не належали до Румунії): румунські війська у серпні-жовтні 1941 р. брали участь в облозі Одеси, у військових операціях у Криму (жовтень 1941-червень 1942 рр.) і під Сталінградом, де 3-я і 4-а румунські армії в листопаді-грудні 1942 р. були повністю розгромлені Червоною Армією. Внаслідок цього румунська сторона вже відкрито могла вважатися агресором проти СРСР, союзники якого по антигітлерівській коаліція – Великобританія і США – оголосили війну Румунії відповідно 12 грудня 1941 р. і 5 червня 1942 р. Цікавою в цьому відношенні виглядає наступна заява Й.Антонеску: “Я – союзник Рейху проти Росії, але нейтральний між Великобританією і Німеччиною. Я за американців і проти японців”. Як ми вже зазначали, внаслідок воєнних дій і домовленостей з Гітлером румунська цивільна адміністрація стала контролювати Трансністрію. “Після поразки під Сталінградом і на Дону моральний дух румунської армії зовсім занепав. Поширювалися дезертирство та ухиляння від призову. Лідери “історичних партій” почали висловлювати сумніви в доцільності подальшої участі у війні на боці гітлерівців і закликали “кондукеторула” не посилати війська далі Дністра”[24]. Власне, про це зазначає і сучасна румунська історіографія, а саме – однією з грубих помилок маршала було продовження антирадянської війни по той бік Дністра, що призвело до великих (і марних!) людських втрат: близько 150 000 вбитими, 180 000 полоненими. Король, лідери “історичних партій” та деякі далекоглядні політики почали шукати політико-дипломатичних контактів із західними демократіями для виходу Румунії з війни проти Об’єднаних Націй – країн антигітлерівської коаліції. Однак Й.Антонеску до самого кінця не наважився розірвати союз з гітлерівською Німеччиною, що що призвело до державного перевороту 23 серпня 1944 р., коли маршал і Міхай Антонеску були заарештовані в королівському палаці з наказу Міхая І (до речі, в червні 1945 р. нагородженого за цей сміливий вчинок найвищим радянським військовим орденом “Перемога”), який у зверненні до народу того ж дня о 22.00 проголосив про вихід Румунії з війни на боці Німеччини. Арешт Йона та Міхая Антонеску відбувся внаслідок узгоджених дій Національно-демократичного блоку Румунії (Blocul Na?ional Democrat), який складався з Націонал-ліберальної партії (Partidul Na?ional Liberal), Націонал-селянської партії (Partidul Na?ional-??r?nesc), Соціал-демократичної партії (Partidul Social-Democrat) і Комуністичної партії (Partidul Comunist) при активній участі королівського двору (Curtea regal?); очевидно, що основну роль у цій події відіграв власне молодий король Міхай. 12/13 вересня 1944 р. у Москві Румунія підписала Угоду про перемир’я й активно включилася вже в антигітлерівську війну на боці Об’єднаних Націй. Поруч з Червоною Армією, румунська армія брала участь у визволенні Північної Трансільванії (до 25 жовтня 1944 р.), далі Угорщини, Чехо-Словаччини й Австрії. У цій боротьбі з фашизмом діяли 37 румунських дивізій (540 000 солдатів), які звільнили понад 8 700 місцевостей, загинуло в цій священній боротьбі з фашизмом майже 170 000 румунських воїнів. У відповідності з мирним договором від 10 лютого 1947 р. кордон між Румунією і СРСР встановлювався на межі червня 1940 р., але анулювався Віденський “арбітраж” від 30 серпня 1940 р. і Північна Трансільванія знову возз’єднувалася з Румунією; кордон між Румунією і Болгарією залишився без змін. Ще одна важлива дата в історії Румунії, що сталася наприкінці життя М.Себастьяна – після секретної місії заступника наркома закордонних справ СРСР Андрія Вишинського в лютому 1945 р. до Бухареста король Міхай був змушений 6 березня 1945 р. поставити на чолі уряду доктора Петру Гроза (Petru Groza), який, хоча і був відомим політичним діячем міжвоєнного часу і не членом РКП, однак повністю діяв під диктовку комуністів. Саме з цього дня і до 22 грудня 1989 року, дня падіння влади Ніколає Чаушеску, Румунією керували комуністи. Через те й до сьогодні коментують трагічну загибель М.Себастьяна як можливе політичне вбивство, оскільки письменник хоча і з симпатією ставився до соціалістичних ідей, але не підтримував “жорстке крило” румунських комуністів. Наголосимо ще раз – факт убивства не доведено.

         У контексті цих історичних і культурних подій Румунії розгорталася творчість Михаїла Себастьяна, який народився 18 жовтня 1907 року в невеличкому містечку Бреїла на Дунаї поблизу Галацу (за переказами, там було поховано гетьмана Івана Мазепу, зараз у Галаці споруджено пам’ятник українському гетьману; авторові цих рядків пощастило побувати біля пам’ятника Мазепі в Галаці 31 липня 2006 р.) 1907 рік – рік великого селянського повстання в Румунії, жорстоко придушеного королівським урядом. На це значиме селянське повстання, коли було розстріляно 11 тис. селян, а багато сіл спалено артилерійським вогнем, Йон Лука Караджале відгукнувся нарисом-памфлетом “1907 din prim?var? p?n?-n toamn?” (“1907 рік. Від весни до осені”), що складається з трьох фрагментів, у якому засудив криваву розправу з повсталим селянством, підтримав його справедливі вимоги, безжально розкривши облудність тодішньої “конституційно-демократичної” системи. На свій час цей полум’яний зразок прогресивної румунської публіцистики відіграв важливе значення, збуривши суспільну думку. Соціальний пафос сатири Караджале знайде свій потужний відгомін і у формуванні драматургії Михаїла Себастьяна.

Місто свого дитинства письменник згадає в романі “Ora?ul cu salc?mi” (“Місто білих акацій”), описуючи місток поблизу будівлі префектури. У Бреїлі Себастьян навчався в початковій школі та в ліцеї, уже змалку захопившись театром: у тому ж таки романі він згадує, як 1923 р., у шістнадцятирічному віці, малий Михаїл пішки мандрує до Бухаресту, щоб побачити театральний спектакль братів Питоєвих, які гастролювали в румунській столиці.

         1926 року Себастьян закінчив Бреїльський ліцей: у “Журналі” через десять років він занотує: “Середа, 1 липня 1936: у неділю і в понеділок був у Бреїлі, де мої колеги відзначали десятиріччя випуску”. Восени того року почав відвідувати заняття на юридичному факультеті Бухарестського університету, наступного року дебютував як публіцист у бухарестських газетах, пишучи з убивчою іронією статті, памфлети, політичні фейлетони на теми політичного життя міжвоєнної Румунії, де панували корупція, постійні урядові кризи (особливо в часи Кароля ІІ), підписуючи їх псевдонімом Михаїл Себастьян, під яким йому судилося прославитися в культурному й політичному житті Румунії. Уже з двадцятилітнього віку письменник спізнав літературну поденщину (як і постійне щоденне заробітчанство з жовтня 1877 р. у бухарестській консервативній газеті “Timpul” (“Час”) його великих попередників – Міхая Емінеску, І.Л.Караджале та І.Славіча), вимогливу біганину по різноманітних редакціях у пошуку злиденного заробітку; передусім він співпрацював із редакцією газети “Cuv?ntul” (“Слово”), де вів рубрику театральних рецензій (до 1933-1934 рр., коли редакція стала схилятися до профашистських і ксенофобських поглядів), а також Себастьян підтримував співробітництво з газетою “Rom?nia literar?” (“Літературна Румунія”; у ній протягом 1932 р., коли газету очолював Лівіу Ребряну, був літературним оглядачем), з місячником “Via?a rom?neasc?” (“Румунське життя”) та “Revista funda?iilor regale” (“Журнал королівських фундацій”), що дозволило йому добре пізнати театральне життя Бухареста й повітів (областей), побачити його комерційний, міщансько-розважальний характер, відсутність серйозної проблематики.

         1929 р. Михаїл стає магістром права в Бухаресті, протягом січня 1930-1931 рр. Себастьян як докторант (аспірант) права перебував у Парижі, де водночас ґрунтовно осягнув сучасну французьку літературу – йому до вподоби були як модерністи, передусім Марсель Пруст (1939 р. М.Себастьян опублікує ґрунтовне дослідження “Coresponden?a lui Marsel Proust” “Листування Марселя Пруста”) та Андре Жід, так і твори революційної тематики, зокрема, “Вогонь” Анрі Барбюса; саме там він написав роман “Місто білих акацій”, який було опубліковано 1935 р. Перша половина 1930-х років – розквіт таланту молодого Себастьяна-прозаїка: ліричний щоденник “Fragmente dintr-un carnet g?sit” (“Фрагменти з віднайденого записника”); збірка новел “Femei” (“Жінки”, 1933), які побудовано в аналітично-мемуарному ключі; саме в них уперше з’являються героїні його майбутнього театру; ідеологічний роман-сповідь “De dou? mii de ani” (“Цілих дві тисячі років”, 1934), яка розкриває все коло сумнівів, вагань, суперечностей, пошуків юнака єврейського походження в Румунії початку 1930-х рр., де поступово стали проявлятися расистські тенденції. Серед прозових творів виділяються також полемічний роман “Cum am devenit huligan” (“Як я став хуліганом”, 1935) та реалістичний роман “Accidentul” (“Нещасний випадок”, 1940), “роман із банальним сюжетом, якщо можна назвати сюжетом опис поїздки до Предялу (курортне містечко в Південних Карпатах поблизу Сінаї, до 1918 р. тут проходив кордон між Румунією та Австро-Угорщиною – С.Л.) одного індивідууму, розчарованого в коханні, з новою подругою, якій він допомагає дістатися додому після майже нещасного випадку, який він і спровокував, вистрибнувши з трамваю”[25].

         Однак особливий успіх як у літературознавців, так і серед широкої читацької і театральної публіки мали три закінчені ліричні комедії Михаїла Себастьяна, що стали окрасою всієї румунської міжвоєнної драматургії: “Jocul de-a vacan?a” (“Гра в канікули”, 1938), “Steaua f?r? nume” (“Безіменна зірка”, 1944) і сатирична комедія “Ultima or?” (“Останні вісті”, 1945; у російському перекладі – “Последняя сенсация”); перу драматурга належить також незавершена п’єса “Insula” (Острів”, 1947), третю дію якої дописав режисер постановки 1947 р. Мірча Шептиліч (Mircea ?eptilici). Власне румунський драматичний театр зародився ще у фанаріотську епоху, хоча його джерела – у давніх іграх та обрядах, що містять елементи театралізації. Як і в східнослов’янському світі (згадаймо “шкільну драму” XVII-XVIII ст. в Україні, найвидатнішим представником якої був Феофан Прокопович), зародження професійного румунського театру пов’язано з діяльністю шкільного театру – відомі постановки, здійснені учнями 1775 р. у Трансільванії. Перша професійна вистава на румунській сцені відбулася 27 грудня 1816 року в Яссах, де Георге Асакі (1788-1869) – просвітник і суспільний діяч Молдовського господарства – переклав (точніше, “перелицював”, щось на зразок “Енеїди” Івана Котляревського, тільки без героїко-патріотичного розмаху) румунською мовою наївну пастораль “Мір тіл та Хлоя”, розраховану на непідготовленого глядача. 1841 р. в Яссах було споруджено театральну будівлю, 1852 р. у Бухаресті почав працювати Великий театр, перейменований 1877 р. на Національний. У становленні професійного театру значну роль відіграла діяльність учасників згаданої революції 1848 року – письменників і суспільних діячів К.Негруцці, Васіле Александрі (1821-1890)[26], М.Когелнічану та ін. Великий вплив на румунське національне театральне мистецтво справила діяльність Йона Луки Караджале як драматурга, режисера і критика, який підніс румунську сатиричну комедію (найяскравіший зразок – “Загублений лист”) до кращих зразків світової драматургії.

         Однак у передвоєнний час і в період фашистської диктатури Антонеску у румунському театральному мистецтві запанував дух комерції з орієнтацією на розважальність і мелодраматизм, “амурні пригоди” персонажів, формалістичне штукарство. Через те театральна публіцистика Михаїла Себастьяна сповнена громадянського пафосу і ліричної сповіді, де звучить заклик до корінного перетворення всієї театральної справи Румунії. “Основною в театральній публіцистиці Себастьяна була думка про те, що театр має служити камертоном почуттю суспільної тривоги, соціальної критики. В одній зі своїх останніх статей 1940 року, року встановлення фашистської диктатури в Румунії, він виступає за театр великих суспільних проблем”[27]. І вже перша п’єса Себастьяна “Гра в канікули” привносить палку тему мрії, що підносить людину над сірим безликим міщанським середовищем, відгороджує її від цинізму навколишнього світу. Відзначимо, що чимало сюжетних ходів п’єс драматурга мають автобіографічний характер. А фабула першої п’єси Себастьяна ще трохи наївна: десь у горах у лісовій хатинці проводять свої “канікули” (відпустку) випадкові люди: молода симпатична й добра дівчина Коріна, мадам Вінтіла, яка весь час молодиться, скромний функціонар міністерства фінансів домнул Богою, зовсім юний ліцеїст Жефф, а також відставний майор. Однак їхній відпочинок не вдається, вони постійно відчувають свій зв’язок з Бухарестом, міщанським середовищем, повсякденними клопотами. І раптом з’являється Штефан Валеріу – молода, спортивної тілобудови людина в елегантних білих брюках, яка виводить з ладу радіо і телефон, перешкоджає надходженню преси, одним словом – повністю ізолює “канікулянтів” від зовнішнього світу. І поступово на віллі стаються чудеса, радість і спокій оселяються в серцях спочатку Коріни, доброта і розум якої захоплюють Штефана, а потім і решти мешканців лісового будиночку. Усі вони, ще вчора закорузлі міщани, об’єднуються спільним бажанням піднестися над нудотною прозою життя. Однак ця “гра в канікули”, “гра у забуття” або “гра в щастя” – не більше як ілюзія, самообман: з’являються двоє чужинців – поважне подружжя – яке прагне відпочити на віллі з шиком, комфортом, і знову повертає героїв до того міщанського світу, з якого вони втекли. Уперше шлюбна пара називає Коріну “божевільною”, оскільки вона не хоче бути такою, як усі. Так уперше в п’єсах Себастьяна з’являється зауваження про “божевілля” “людей мрії”, що романтично підносяться над середовищем. Та реальне життя не пристосоване до мрії, гіркота театру Себастьяна – пробуджуватися після мрії.

         І тут саме час перейти до п’єси, переклад якої пропонується українському читачеві – “Безіменна зірка” (Steaua f?r? nume), у якій суперечність між ідеалом і реальністю не пригнічує віри в остаточну перемогу мрії. Письменник загалом повільно працював над написанням творів, будучи надзвичайно самокритичним, про що свідчить хоча б такий його щоденниковий запис за 1937 р.: “Мене доводить до відчаю те, як складно я пишу... Моє перо постійно наштовхується на перепони, сумніви, вагання”. Ось і цю п’єсу драматург писав протягом 1943-1944 рр., її прем’єрну постановку датовано березнем 1944 р.[28], ще за режиму Антонеску, через те письменник поставив інший псевдонім – Віктор Мінку. “Безіменна зірка” – п’єса проста і складна водночас – подає історію про те, як чарівна Незнайомка Мона на одну ніч стала “божевільною” для свого міщанського середовища, як безіменна світська зірка ресторанів, казино й ігорних залів спробувала відхилитися зі свого шляху в скромному помешканні простого гімназіального вчителя астрономії Маріна Мірою, одного з восьми тисяч двохсот сорока п’яти мешканців закутня десь на трасі Бухарест-Сіная. Йому тридцять-тридцять два роки, порятунок від занудливої повсякденності – теревенів, картярства, п’янок, взаємного стеження і под. – він убачає в улюбленій науці, читанні, роздумах про астрономічні теорії Кеплера й Коперніка, портрети яких учитель тримає в помешканні, раз по раз думаючи про них, спостереженні нічного зоряного неба, де йому вдалося поблизу сузір’я Великої Ведмедиці відкрити (власне, вирахувати) наявність нової зірки, яку, проте, на небі не видно, вона наявна лише в зоряному атласі Ван Мерча, придбаного в Бухаресті за двадцять дві тисячі леїв – нечувана річ! “Одержимий своєю улюбленою наукою, готовий до самопожертвування, делікатний, сором’язливий Марін Мірою нагадує чеховських героїв – Димову, дядю Ваню, чия краса непомітна, духовний світ скритий від стороннього погляду. Мірою проживає в місті, де годинник замінив розклад потягів, і він поділяє життя містечка, як меридіани землю. Людей тут розрізнюють по тому, чи займають вони пости, чи цих функцій не мають. Душевні якості – мало кому доступна розкіш, духовну злиденність виставлено назовні, нею розмахують, як прапором на параді. Замість живого інтересу до людини – пристрасть до пліток, здатних розчавлену потягом гуску перетворити в гігантського індика. Дурість тут постійна й авторитарна. Будь-яке відхилення від неї розглядають як порушення неписаних законів, за що суворо карають”[29]. Слід наголосити й на відмінності образу Мірою від чеховського Войницького (дяді Вані), адже коли “у “Дяді Вані” мова йде про моральну загибель людей, що марно мріють про світле, вільне, красиве життя”[30], то герой “Безіменної зірки” – Марін Мірою – пройшовши через горе (Мона його залишає – її забирає Гріг, коханець, чи, швидше, співмешканець Мони), внутрішньо перемагає його: у фіналі п’єси, як і на вокзалі, Мірою сидить, схилившись над книгою, сам, він постарів за день, в очах – смуток, якого він раніше не знав. Та поступово його погляд стає спокійно-зосередженим: “УЧИТЕЛЬ сідає за стіл, розгортає атлас і заглиблюється в читання. Спочатку він дивиться в книгу розсіяним поглядом, але потім стає все уважнішим, зацікавленішим, поквапливо починає робити нотатки на папері, дивитися крізь лупу й знову нотувати. У той час, як завіса повільно опускається, він уже з головою поринув у роботу”. Мірою ясно бачить зоряне небо, упевнений, що там, на небі, неподалік від Великої Ведмедиці живе і його зірка, яку він вирахував і яку не зможе ніколи побачити, оскільки “зорі ніколи не відхиляються від свого шляху”.

         Мона, яку висадили з потягу “посеред глибокої ночі, у широкому степу” на невеличкій станції за відсутністю квитка, потрапила сюди з іншого світу, з румунського “Монте-Карло” (Сінаї) або “маленького Парижа” (Бухареста), де вона приймала ванни “з настоянкою з лаванди – двадцять шість і п’ять десятих градуси, жодною десятою більше, жодною менше” і для якої “найніжніші квіти ... недостатньо ніжні”, а “пармські фіалки, привезені в грудні літаком, ... не досить свіжі”, зненацька потрапляє в бідну, завалену книгами кімнату вчителя, де душ замінює поливальниця, а електрику – закіптюжена лампа. Але саме тут Мона, що спершу гидливо оглядала облуплений вокзальчик, кумедного начальника станції, такого собі дрібненького пройдисвіта-хапугу, що видає себе за по-рицарськи люб’язну людину, бридливо дивувалася з аскетичної простоти кімнати вчителя, саме тут “зірка казино й ресторанів” побачила зорі на небі, Велику Ведмедицю, своє відображення у цілющій водиці старої криниці, зрозуміла красу польових квітів, на мить стала “божевільною”, піднеслася над сірою буденщиною. Але зберегти цей стан душевного польоту до мрії Мона не змогла, вона повертається з Грігом до життя “світської зорі”, хоча саме невідома зірка, відкрита вчителем, залишиться для неї найсолодшим спогадом: “МОНА. Маріне, там на небі, біля Алголу, є зірка... зірка, яка від цієї ночі носитиме моє їм’я... Ти ніколи не бачив її, але ж ти знаєш, що вона там. Так і я буду завжди тут...”

         Уся п’єса наповнена музикою тієї симфонії, яку написав друг Мірою учитель музики і композитор Удря – інша світла особистість містечка, який, через те, що написав симфонію в чотирьох частинах – алегро, анданте, скерцо і знову алегро – “став посміховиськом для всього міста”, теж “божевільним” до певної міри. Удря, якому років під п’ятдесят, представляє той тип провінційної богеми, яка прагне нехай зовні слідувати міщанським приписам; він, зокрема, ходить у кінотеатр, супроводжує “добровільного поліцая” в спідниці – домнішоару Куку, прагне нехай позірно ладити з “товариством”. В Удрі, як і в учителя Мірою, теж є мрія – виконати свою симфонію в чотирьох частинах, однак для цього не вистачає англійського ріжка, який можна купити в Бухаресті, та коштує він дорого – тридцять тисяч леїв (старовинний зоряний атлас Марін придбав за двадцять дві тисячі леїв, чим відразу збурив цікавість усього містечка – від начальника вокзалу до домнішоари Куку). “Підписний лист на придбання англійського ріжка для виконання Першої симфонії мі бемоль мажор маестро Раду Удря” з усіх мешканців містечка підписав лише один Марін. Постійним рондо звучать слова Удрі, його мрія – за будь-яку ціну роздобути англійський ріжок, він ладен роками чекати, але без ріжка не виконуватиме симфонії, бо коли “до скерцо ще так-сяк, але далі – без англійського ріжка я загинув. Погляньте. Насамперед зачинають духові інструменти. (Починає диригувати уявним оркестром). Пам-пам-пам-пам-пам-пам-пам... Потім скрипки. (Диригує вже обома руками, все пришвидшуючи темп). Ту-ду-ду-дум!.. Ту-ду-ду-дум!.. Ту-ду-ду-дум!.. А тепер вступає англійський ріжок. (Ніби диригує оркестром, місце англійського ріжка вглибині ліворуч). Ті-ті-ті-ті-ті-ті-ті-ті-ті... (Коротко). Тім-тім!” У фіналі щастя для Удрі матеріалізується – Гріг на вимогу Мони підписався на всі гроші, необхідні для придбання англійського ріжка. Проте цей локальний успіх Удрі навряд чи полегшить долю дивака-композитора в провінційному забутому містечку з його всеперемагаючим міщанським середовищем, яке представляють передусім начальник вокзалу домнул Іспас та домнішоара Куку, а також Паску – “універсальний магазин”.

            Начальник вокзалу – дріб’язковий злодій, хоча вважає себе за представника “верхівки суспільства”, уособлюючи себе з вокзалом. Він знущається з єдиного свого підлеглого Ікіма, змушуючи його оплатити за розчавлену товарняком качку, яку сам і з’їдає, прагне за будь-яку ціну витрясти побільше грошей з селянина, якому продає дорожче квиток; книги для нього – “великий ґандж, справжня вада”, його мова пересипана просторіччям (її дуже складно перекладати, через те при перекладі ми змушені були по можливості вдаватися до українського просторіччя) але при цьому сам себе він вважає за інтелектуала – начальник станції! Запопадливість Іспаса не знає меж: щоб вислужитися, він прагне за будь-яку цілу скласти протокол за безквитковий проїзд Мони в потягу, але цей принцип summum ius – summa iniuria свідчить лише про те, що право, доведене до крайнього формалізму, призводить до беззаконня. Іспас з погордою дивиться на вчителя та Удрю, обережний з домнішоарою Куку, підлабузницьки улесливий до Гріга – “господаря життя” в його розумінні. Власне, в образі начальника вокзалу зримо проглядається поліцмейстер Прістанда із “Загубленого листа” Караджале, адже Прістанда там обіймає нижчу сходинку повітового чиновництва, будучи зразковим знаряддям у руках префекта та його коханки, спілка яких уособлює, по-суті, всю проурядову партію Румунії часів Кароля І. Власне хабарництво і шарлатанство, про яке добре відомо високопоставленому чиновнику Тіпатеску (історія з невивішуванням прапорів Прістандою на початку п’єси, який при цьому нажився за державний кошт), Прістанда раз по раз виправдовує фразою “familie mare, renumera?ie dup? buget mic?” [“родина велика, платня за бюджетом маленька”]: “Прістанда. Тяжка це служба, поліцейського. А пан Фаніко та мадам Зоя ще прапори рахують… Правильно каже моя бідна дружина: “Гіца, Гіца, цілуй хоч у рило, та й кажи, що миле. Ситий голодному не вірить…” Справді – не вірить! От, наприклад, пан Фаніко: маєток є, посада є, пані Зоя є. Життя, братіку мій! Та ще на гроші Траханаке. А в мене що? Родина велика, платня за бюджетом маленька…” (Сідає на стілець у глибині сцени)”[31]. Причому з тексту комедії не зрозуміло, чи насправді Прістанда має “велику родину” – дев’ятеро дітей, однак акцентується, що подібне “обґрунтування” не заперечується “обраним суспільством”.

         Якщо “крутійство” начальника вокзалу викликає легку усмішку, то образ домнішоари Куку – це вже шаржована сатира на поліцейського в спідниці. Домнішоара Куку – учителька фізики, “колега” Мірою та Удрі, являє собою тип учителя-хижака, породженого бездуховністю, непорушним пануванням приписів міщанської моралі. Куку дратує все: одяг учениць на вокзалі, яким підморгують жевжики з дорогого потягу, що прямує з Бухареста до Сінаї, навіть не зупиняючись на станції, купівля дорогої книги Маріном Мірою, написана симфонія Удрі, розгнуздана мова Гріга. Куку ще доволі молода неодружена жінка, “домнішоара” (панночка), а не “доамна” (пані), та душа її зачерствіла, жодна мрія її не приваблює. Як відзначають літературознавці, люди на зразок домнішоари Куку були добре знайомі Себастьяну по роботі в ліцеї, де він викладав.

         Гріг – вилощений цинік, “олігарх-бухарестець”, що видає себе за “освіченого європейця” (навіть його традиційне румунське прізвище – Грігореску – замінено на “європейське” скорочене Гріг; з видатним норвезьким композитором Едвардом Грігом (1843-1907), автором славнозвісної сюїти “Пер Гюнт”, воно аж ніяк не пов’язано) життєву формулу якого складають гроші і комфорт, частиною якого є Мона, співжиття з якою він просто банально купує за гроші, як автомобіль, ресторанні розваги, гру в казино. Якщо навіть домнішоара Куку була колись вродливою, але не витримала випробування мрією, то для Гріга “кохання”, “щастя” (можна додати і “мрія”) – пусті абстрактні слова, відсутні в його конкретному матеріальному лексиконі: “ГРІГ. Люба моя, ти вживаєш слова, яких я не розумію. Вони не з мого лексикону. Кохання, щастя. Пусті слова. Чи я тебе кохаю? Чи ти мене кохаєш? Не знаю. Але, коли ми входимо з тобою до холу готелю “Атене-палац”, я радий, що тримаю під руку саме тебе. І всі голови обертаються і дивляться нам услід. Чого ти ще хочеш? Цього достатньо.

МОНА. Ти гадаєш?

ГРІГ. Що ж до щастя... У нас немає часу бути щасливими. У нас ледве вистачає часу жити добре. Щасливі ті, хто живе тут. Їм належить царство небесне.

МОНА. Ти цинік.”

Себастьян безжальний до Гріга, зводячи цього “великосвітського льва” до рівня начальника вокзалу, які й гадки не мають про Велику Ведмедицю – символ духовності, чистої людської мрії. Грошима щастя і мрію не купити.

         “Безіменна зірка” Михаїла Себастьяна – поема саме про людську мрію, про прагнення, не зважаючи ні на що, до піднесеного, величного, прекрасного, про перебудову в іншому світі людських стосунків. Слід навести цей монолог Мірою: “Так... Або на моїй безіменній зірці... ця смішна пригода, яку в нас називають життям, повторюється інакше, під тим самим небом, але з іншим уд?лом. Імовірно, що все, що тут тяжке й пригнічене, – там легке; усе, що тут темне й безпросвітне, – там стає світлим і радісним. Усе, чого ми прагнемо здійснити і це вдається нам лише наполовину: наші даремні вчинки, наші мрії і втрачені ілюзії – усе, чого ми хотіли б досягти й не досягли, усіх, кого ми хотіли б кохати й не кохали, усе-все, – там легко і здійснимо, справджується...” Варто відзначити, що драматург створював п’єсу під час жорстоких боїв Другої світової війни 1939-1945 рр., майстерно передав атмосферу страху і відчаю, підриву людських відносин і звичаїв, перетворення людини в “людину-вовка” (цілком у дусі латинської приказки homo homini lupus est “людина людині – вовк”). Але над владою обивательської темряви, над пануванням сил міщанства підіймаються спроби повстати проти фатуму, відстояти людську гідність, зберегти себе, свою душу, не здатися. Щось подібне й одночасне в драматургії можна спостерегти й у видатного німецького письменника Герхарта Гауптмана (Hauptmann, 1862-1946) у тетралогії про Атридів, що створювалася в 1940-1944 роках і включає дві трагедії на п’ять актів “Іфігенія в Дельфах”, “Іфігенія в Авліді” і дві одноактівки “Смерть Агамемнона”, “Електра” (при розгляді подій у хронологічній послідовності порядок розташування драм наступний: “Іфігенія в Авліді”, “Смерть Агамемнона”, “Електра”, “Іфігенія в Дельфах”). У цих драмах Гауптман метафорично розвінчує методи впливу фашистської демагогії, зловживання реальними вимогами мас заради проведення злочинної політики. Лише п’єси Гауптмана створено на античному матеріалі.

         Завершує драматургічний доробок Михаїла Себастьяна п’єса “Ultima or?” (вдало перекладена російською мовою Іллею Константиновським як “Остання сенсація”; ми вирішили дотримуватися цього вдалого перекладу, а не буквального “В останню годину”), прем’єра якої відбулася в січні 1946 р. у Національному театрі вже після трагічної загибелі письменника, хоча він устиг бути присутнім на репетиціях-читках. В “Останній сенсації” драматург уже не просто відсторонений спостерігач життя, поданого як фарс, а пристрасний викривач-сатирик[32]. Ця п’єса ввібрала в себе весь соціальний досвід Себастьяна, його блискуче знання залаштункових сторін життя суспільства королівської Румунії міжвоєнного часу; втім, ці тенденції зберігалися і в часи військової диктатури Антонеску. Статтю університетського доцента-історика Александру Андроніка про завойовницькі походи Олександра Македонського до Мідії та Середньої Азії та його ймовірну причетність до вбивства його друга Парменіона (реальна історична особа), яку мали опублікувати в науковому журналі з мізерним накладом, помилково з великою кількістю друкарських помилок надрукувала багатотиражна бульварна газетка “Пробудження” (“De?teptarea”): місто Профтасія при цьому перейменовано в Протар, а Кабул в Афганістані – в Карун. А в сейфі великого промислового капіталіста-олігарха Грігоре Букшана зберігається таємний план гігантської економічної оборудки під кодовою назвою “Протар”, а іншу аферу – “Карун” – він має намір якнайшвидше реалізувати вже зараз. Тут яскраво проявляється майстерність Себастьяна-драматурга в творенні “двопланового сюжету”, що ґрунтується на відомій мовній антиномії “розуміння-нерозуміння”: те, “що сталося” вночі в помешканні Маріна Мірою не однаково розуміють Мона та Гріг, так само і в “Останній сенсації” – історичної “сенсації” про причетність Олександра Македонського до вбивства Парменіона та “сенсаційного” викриття афер “господаря життя” Букшана – відображення аморальності “стовпів суспільства”, започаткованого Караджале. Проста, але водночас надзвичайно оригінальна інтрига, яку зав’язала помилка редакції “Пробудження”, стрімко розгортається – Букшан разом із директором газети І.Д.Борча гадають, що вчений отримав доступ до надтаємних документів і майстерно шантажує “грошовитих мішків”, які прагнуть за будь-яку ціну знешкодити “потаємні наміри” професора-історика, який з дитячою наївністю ні про що не підозрює. Та його щире подивування досвідчені крутії сприймають за на диво витончене шахрайство, проти якого безсилий навіть вірний служака Букшана міністр народної освіти Бранеску, який ладен заради кар’єри на будь-яку підлість – його спроба організувати студентські заворушення проти історика Андроніка зазнає краху. Навпаки, чарівна студентка Магда Міну (традиційний світлий жіночий образ у п’єсах Себастьяна поруч з Коріною та незнайомкою Моною), закохана в стародавню історію, Олександра Македонського й самого доцента Александру Андроніка, якого вона ніжно називає Олександром Маленьким за його м’яку нерішучу вдачу, швидко усвідомлює ситуацію й підштовхує Букшана прийняти єдино можливий план прибрати Андроніка з гри – спонсорувати його трирічну наукову експедицію разом з Магдою по місцях походів Олександра Македонського в Середній Азії. Отже, всесильний інтриган Букшан отримує “піррову перемогу” й сам пошивається в дурні – витрачає величезні гроші задля мовчання “супротивника”, відправивши історика Андроніка та студентку Магду в далеку наукову експедицію, про яку вони мріяли, хоча олігарха ніхто й не збирався шантажувати. “У такому повороті сюжету звучить брехтівський обертон, – зазначає Є.В.Азерникова. – Не хам хоче виглядати порядною людиною, а порядна людина, щоб вижити, змушена прикидатися шахраєм чи хоча б не протестувати, якщо її приймають за крутія. У парадоксальності подібної ситуації полягає обвинувачу вальний акт суспільству, де людина не може залишатися сама собою”[33]. І справді, “Остання сенсація” дуже близька до “епічного театру” Бертольда Брехта.

         Таким чином, загальне гірке ліричне звучання п’єси вдало поєднується із сатиричним зображенням продажних політиканів (Бранеску) і журналістів (Борча, секретар редакції Штефенеску та ін.), великої фінансової олігархії (Грігоре Букшан), яким драматург протиставляє чесного, але безвольного інтелігента (доцент-історик Александру Андронік) та щиру захоплену студентку Магду, яка здатна поборотися за щастя. Ще раз відзначимо, що ця блискуча п’єса наявна поки що лише в перекладі російською мовою. 1993 року Румунське телебачення 1993 року зняло за “Останньою сенсацією” однойменний фільм[34], режисером якого виступив Діну Чернеску, в ролі професора Александру Андроніка знявся Траян Стенеску, Грігоре Букшана – Джордже Константін, журналіста Борча – Себастьян Папаяні, Магди Міну – Ілінка Гоя та ін. 

         Дане ж видання вперше знайомить українського читача з ліричною комедією “Безіменна зірка”, подає її перший повний переклад українською мовою, здійснений безпосередньо з оригіналу. Щоправда, 1957 р. з російського перекладу Іллі Константиновського (блискучого, але іноді неточного, сам перекладач дописав кілька реплік за Себастьяна), який побачив світ роком раніше, для радіопостановки Шарлоттою Варшавер на українському радіо здійснив вибірковий переклад (приблизно половину тексту) відомий тогочасний український драматург Володимир Олексійович Суходольський (1889-1962), який не знав румунської мови й ніколи не публікував цей свій “переклад з перекладу”. Він, загалом, непоганий, хоча наявні певні русизми: штора (фіранка), постарайтесь (спробуйте), сигарети (цигарки), кошмар (жах) та ін. Його використали для радіопостановки 1957 р. (зберігається у фондах Українського радіо), музику до якої написав російський композитор Олександр Свєшников (1890-1980), життя і творчість якого частково були пов’язані з Україною; він був диригентом Полтавської хорової капели, Полтавської опери, автором обробок українських народних пісень. Ролі п’єси озвучили видатні артисти Національного драматичного театру імені Івана Франка: Невідома – Юлія Ткаченко (з 1970 р. народна артистка України), Учитель – Аркадій Гашинський (1920-1991; народний артист СРСР з 1971 р.), Гріг – Анатолій Решетников (народний артист України з 1966), домнішоара Куку – Феодосія Барвінська (1899-1966, народна артистка України з 1943), начальник вокзалу – Габріель Мелідов, Паску – Анатолій Канєвський, Удря – Дмитро Мілютенко (1800-1966, народний артист СРСР з 1960), Ікім – Микола Панасьєв (1918-1980, народний артист України з 1971), Учениця – Валентина Півторадні, Кондуктор – Олександр Лисиця, Селянин – Борис Лук’янов, Жінка – Галина Богатиренко, Ведучий – Марко Смєхов. Кілька разів ця радіопостановка прозвучала протягом 2000-2002 років на радіоканалі “Культура” (востаннє – 10 лютого 2002 року). Віримо, що перший повний переклад “Безіменної зірки” Михаїла Себастьяна, здійснений безпосередньо з оригіналу (перекладач вважав за доцільне залишити традиційні румунські звертання – домнул, доамна, домнішоара), стане гідним внеском до 100-річчя з дня народження видатного румунського драматурга. Тим більше, що після 1991 р. в Україні спостерігається зростання інтересу до невідомих моментів розвитку європейської культури і літератури зокрема між двома світовими війнами (1918-1939), передусім, драматургією віденського лікаря Артура Шніцлера (1862-1931). І.П.Мегела, видатний сучасний літературознавець-зарубіжник і філолог-класик, перекладач, зазначає: “Лікар за фахом, А.Шніцлер виявив у своїх творах знання глибинної психології (на рівні підсвідомого), тонко відтворив особливий душевний стан австрійця, віденця: здатність віддаватися моменту, усвідомлення незначної ролі діяльності волі тощо”[35].

Автор передмови і перекладач п’єси “Безіменна зірка” висловлює щиру подяку вельмишановним рецензентам – доктору філологічних наук, професору І.П.Мегелі, кандидату філологічних наук, доценту Н.І. Пашковій, викладачеві кафедри загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Н.Я.Пухальській (яка внесла цінні корективи в рукопис), а також докторові філологічних наук Ю.Л.Мосенкісу,  доценту кафедри історії зарубіжної літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка М.О.Кудіну (нашому викладачеві курсу “Історія зарубіжної літератури”) за цінні і щирі поради при написанні цього дослідження й обговоренні його до друку, а також при перекладі п’єси “Безіменна зірка”. Також завдячую за сприяння в галузі румунського перекладознавства Віце-Президенту Товариства “Україна-Румунія”, визначному сучасному українському письменникові Віктору Баранову та його однокурсниці, викладачу румунської мови на вищих курсах іноземних мов при МЗС України Н.О.Стратановській. Особлива подяка доктору філологічних наук, завідувачеві кафедри загального мовознавства і класичної філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка І.О.Голубовській за підтримку ініціативи щодо перекладу комедії Михаїла Себастьяна “Безіменна зірка” українською мовою під час аудієнції в Надзвичайного і Повноважного посла Румунії в Україні домнула Траяна Лауренціу Христя в грудні 2005 року і розмови з Генеральним консулом Румунії в Чернівцях Ромео Сандулеску під час зустрічі з нагоди урочистого відкриття Міжнародної наукової конференції пам’яті С.В.Семчинського в травні 2006 р. Нарешті, видання цього перекладу стало можливим за сприяння Інституту культури Румунії (Institutul Cultural Rom?n) та підтримки колишнього Генерального консула Румунії в Україні домнула Іонела Івана, яким перекладач і автор передмови висловлює щиру подяку. Sergiy Luchkanyn ?i mul?ume?te Institutului Cultural Rom?n pentru sprijinul acordat ?n iulie-august 2006  ?n editarea acestei c?r?i.   

                             

 

 

Сергій Лучканин,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри загального мовознавства і класичної філології

Інституту філології Київського національного університету

імені Тараса Шевченка


Михаїл Себастьян

 

БЕЗІМЕННА ЗІРКА

Комедія на три дії (1944)

Переклад Сергія Лучканина

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

 

НЕВІДОМА (М?НА)

УЧИТЕЛЬ (М?РІН МІР?Ю)

ГРІГ

ДОМНІШОАРА КУКУ

НАЧАЛЬНИК ВОКЗАЛУ (?СПАС)

П?СКУ

УДРЯ (КОМПОЗИТОР)

ІК?М

УЧЕНИЦЯ

КОНДУКТОР

СЕЛЯНИН


ДІЯ І

Маленький провінційний вокзал. Кабінет начальника вокзалу, де водночас розташовані служба руху, телеграф, квиткова каса. У задній стіні – велике вікно, а трохи праворуч – засклені двері. Двері і вікно виходять на перон. Крізь задимлені вікна видно перон вокзалу, два стовпи ліхтарів, колію, в глибині – кілька товарних вагонів на тупиковій колії. Між вікном і дверима висить великий годинник із застиглими непорушно стрілками, що показують третю годину дванадцять хвилин. Посеред лівої стіни маленьке квадратне віконечко, що виходить до залу чекання. Це – квиткова каса. Решта приміщення зайнята меблями та іншими предметами вокзального устаткування: телеграфний апарат, гальма, телефон та ін. На стінах розклад руху поїздів, різні таблиці та оголошення залізниці.

         На час підняття завіси немає нікого на сцені. Дзвонить телефон, бог зна відколи стукає телеграф, та ніхто не відповідає. Двері, що ведуть на перон, широко відкриті. Десь поблизу пихкотить паровоз, що маневрує. Чутно заспаний голос, що вигукує: “Стережись! Обережно!” Тонкий пронизливий свисток, ляскіт буферів та ін.

         Між тим телеграф і телефон продовжують постійно стукати і дзеленчати.

ЯВА І.

НАЧАЛЬНИК ВОКЗАЛУ, СЕЛЯНИН

         Увіходить НАЧАЛЬНИК ВОКЗАЛУ, у форменому кашкеті і з прапорцем у руках. Він підходить до телеграфу, проглядає стрічку, рве її, після чого зупиняє апарат. Потім направляється до телефону, що висить на стіні, кілька разів повертає рукоятку і знімає слухавку.

НАЧАЛЬНИК. Ало, Ало... (Очевидно, ніхто не відповідає. Відбій. З боку станції чується новий свист паровоза. НАЧАЛЬНИК підходить до дверей і з порогу кричить, складаючи долоні рупором) Ікіме! Ікіме! Дивися обома, коли проходить швидкий. Пильнуй за качками і гусьми. Якщо роздавить хоча б одну, я тебе примушу її з’їсти... й оплатити!.. (Знімає кашкет і кладе його на вішалку. Підходить до телеграфного столика, сідає там, ще раз проглядаючи стрічку).

         У дверях з’являється СЕЛЯНИН.

СЕЛЯНИН. Якщо вас це не розгніває...

НАЧАЛЬНИК (суворо). Що тобі треба?

СЕЛЯНИН. Квиток до...

НАЧАЛЬНИК. Іди до квиткової каси.

СЕЛЯНИН. Так я б сказав, що...

НАЧАЛЬНИК. Іди до квиткової каси, хіба не чуєш? (Піднімається зі стільця і йде до дверей). Сюди вхід заборонено. Ось і на дверях написано (зачиняє двері): “Стороннім вхід заборонено”. Суворо заборонено.

         СЕЛЯНИН, який залишився на пероні перед дверима, що зачинилися перед його носом, хвильку стоїть непорушно, немовби перечитуючи по складах оголошення. Потім іде ліворуч, проходить уздовж вікна і зникає. НАЧАЛЬНИК повертається до столу. Лишень він сів, як почувся стукіт у віконце, що ліворуч. НАЧАЛЬНИК піднімає дверцята, у віконечку з’являється голова СЕЛЯНИНА.

НАЧАЛЬНИК. Тобі чого треба?

СЕЛЯНИН. Тож ось, дайте мені квиток до...

НАЧАЛЬНИК (коротко). Устигнеш! (Хоче зачинити дверцята).

СЕЛЯНИН. Так це не тут квиткова каса?

НАЧАЛЬНИК. Тутечки. Але її зачинено.

СЕЛЯНИН. Але ж, здається, ви мовили...

НАЧАЛЬНИК. Невже не розумієш, чоловіче, що вона не відкривалася!

СЕЛЯНИН. І коли відчиниться?

НАЧАЛЬНИК. Там написано. (Припідіймає дверцята й читає оголошення на склі) “Квиткова каса відчиняється за півгодини до прибуття поїзда”.

СЕЛЯНИН (просовуючи голову у віконце). А коли поїзд прибуде?

НАЧАЛЬНИК. Там написано. (Остаточно закриває дверцята і сідає за свій стіл).

         Видно, що по перону повз віконечко проходить УЧИТЕЛЬ. Через секунду він з’являється біля дверцят, у нерішучості призупиняється, підводить погляд, очевидно, на перонний годинник, дивиться на власний кишеньковий, і після цього відкриває двері.

ЯВА ІІ.

НАЧАЛЬНИК ВОКЗАЛУ, УЧИТЕЛЬ.

         УЧИТЕЛЕВІ тридцять-тридцять два роки. Одягнутий охайно, зі смаком, але скромно.

УЧИТЕЛЬ. Добрий день.

НАЧАЛЬНИК (щиро). Аааа! Маю честь, домнуле вчителю...

УЧИТЕЛЬ (зупиняючись на порозі). Я хотів...

НАЧАЛЬНИК. Заходьте, заходьте прошу вас.

УЧИТЕЛЬ. Я хотів... Я хотів лише запитати... годинник на пероні... поспішає?

НАЧАЛЬНИК. Трапляється. Іноді поспішає, іноді відстає.

УЧИТЕЛЬ. Я також так думав... тому що...

НАЧАЛЬНИК (пропонуючи стілець). Прошу, сідайте.

УЧИТЕЛЬ. Ні, дякую. Я зайшов лише, щоб довідатися, котра година. (Дивиться на годинник, що висить на стіні). Дванадцять хвилин на четверту?! Не може бути (дивиться на власний годинник).

НАЧАЛЬНИК. Та чому? А на вашому котра?

УЧИТЕЛЬ. За двадцять сьома.

НАЧАЛЬНИК. Воно, мабуть, що так і є. (Підходить до годинника і пересуває пальцем стрілки). Тааак, доводиться і вручну самому їх пересувати... бо коли б я на нього покладався...

УЧИТЕЛЬ. Але тоді... тоді виходить, що ви ніколи не знаєте, котра година?

НАЧАЛЬНИК. Ет, ще й це!.. Як це я не знаю? Коли проходить пасажирський сімсот сорок сьомий з Кимпіни[36] – восьма година. Йде сто п’ятнадцятий із Сінаї – восьма двадцять. Коли зустрічаються шістдесят третій з дев’яносто сьомим – значить, дванадцята п’ять. Коли приходить домнішоара[37] Кук? – сьома година. Сьома рівно.

УЧИТЕЛЬ. А якщо запізнюється?

НАЧАЛЬНИК. Хто? Домнішоара Кук?? Ви її погано знаєте.

УЧИТЕЛЬ. Ні. Потяг. Як ви дізнаєтеся, що потяг запізнюється?

НАЧАЛЬНИК. А якого біса мені б знати це наперед? Мене він завжди застане тут, на службі – нехай собі запізнюється.

УЧИТЕЛЬ. І все-таки... скажімо, сьогодні... пасажирський... прибуде вчасно?

НАЧАЛЬНИК. А вам навіщо? Ви куди-небудь від’їжджаєте? Або чекаєте на кого-небудь?

УЧИТЕЛЬ. Так... чекаю...

НАЧАЛЬНИК. Кого?

УЧИТЕЛЬ. Ні, я, власне, ні на кого не чекаю. Я дав домнулові[38] Паску грошей, щоб він мені дещо привіз із Бухареста.

НАЧАЛЬНИК. Це якому такому Паску?

УЧИТЕЛЬ. Паску... що тримає універсальний магазин на старій вулиці.

НАЧАЛЬНИК. А! Так це ж наша людина. Я його бачив зранку, коли він від’їжджав.

УЧИТЕЛЬ (трохи схвильований). Ви з ним розмовляли? Він вам казав, що повернеться ввечері?

НАЧАЛЬНИК. Ми не так і багато розмовляти, бо я хотів спати. Засидівся вчора у судді – в покер грали. Ох, і обібрали ж вони мене як липку, геть чисто!

УЧИТЕЛЬ. Отже, ви не розмовляли з Паску?

НАЧАЛЬНИК. Я-то – ні, але моя дружина просила його привезти з Бухареста чи то стрічки, чи то голки. Я навіть сказав їй: “Нащо тобі зрання-спозаранку прокидатися, жіночко, задурювати чоловікові голову?!”

УЧИТЕЛЬ (стурбовано поглядаючи на стінний годинник, потім на власний). Аби лише він не запізнився.

НАЧАЛЬНИК. Це чому? У вас важлива справа?

УЧИТЕЛЬ (ухильно). Так... Бачите ви...

НАЧАЛЬНИК. Б’юсь об заклад: мова йде знову про книгу!

УЧИТЕЛЬ (ніби виправдовуючись). Так...

НАЧАЛЬНИК (докірливо). Усе книжками бавитеся, домнуле вчителю.

УЧИТЕЛЬ. Ця книга... як би вам сказати? Це рідкісна, особлива книга... Я давно її замовив з-за кордону... Ще взимку. І вже гадав, що вона не прийде, мене не знайде... І коли вчора зранку мені прийшло повідомлення з Бухареста від букініста, що книга прибула... Тоді я і попрохав Паску...

НАЧАЛЬНИК. І навіть не вистачило терпіння почекати, доки він сам принесе? Прийшли на вокзал його зустрічати?

УЧИТЕЛЬ. Я вже чекаю на неї кілька місяців...

НАЧАЛЬНИК. Книги – великий ґандж, домнуле учителю. Так, так, справжня вада. Ніяк не можете ними вдовольнитися. Так ось, сьогодні вночі розмовляв я з суддею й аптекарем. “Хороший хлопець наш учитель, – говорив фармацевт Ласку, – але має один недолік: цілісінькими днями сидить, уткнувшись носом у книги”.

УЧИТЕЛЬ. Він перебільшує.

НАЧАЛЬНИК. Та ні ж. Вас не бачать люди ні в кав’ярні, ні в парку чи в якій-небудь забігайлівці... Хоча б коли-небудь випив би ти цуйки[39], перекинувся словечком, пограв би в карти, як і всі нормальні люди...

УЧИТЕЛЬ. У мене немає достатньо часу.

НАЧАЛЬНИК. Ет, браво! Ось це мені подобається. А хіба в нас є час?.. Та що поробиш... Як говорить домнішоара Куку... навіть якщо в такій глушині й ми, інтелектуали...

УЧИТЕЛЬ (знову стурбовано подивився на свій годинник, потім звірив його з вокзальним). Домнуле начальнику! Мені здається, що ваш годинник стоїть.

НАЧАЛЬНИК. Але чому?

УЧИТЕЛЬ. На моєму вже за чотирнадцять сьома.

НАЧАЛЬНИК. Невже?.. (Підходить до годинника й пересуває годинникову стрілку). Як швидко лине час, домнуле!

УЧИТЕЛЬ. А ще довго залишилося чекати на прибуття пасажирського?

НАЧАЛЬНИК. Ще є. Спочатку пройде швидкий.

УЧИТЕЛЬ. Що за швидкий?

НАЧАЛЬНИК. Дизель.

УЧИТЕЛЬ. Справді? Тоді... тоді я прийшов надто завчасно. Маю ще час піти й своєчасно повернутися.

НАЧАЛЬНИК. А навіщо вам іти? Залиштеся краще тут, подивіться, як проходить дизель, – це чудове видовище.

УЧИТЕЛЬ. Ні, ні, в мене справи.

НАЧАЛЬНИК. У ньому завжди повнісінько франтів, салонних паній, які їдуть до Сінаї в казино.

УЧИТЕЛЬ. Ні, ні, я піду. Але я повернуся ще. (Виходить).

         Майже в цей самий час у вікно видно, як на пероні з’являється комірник ІКІМ із багажним візочком. Він мало не зіштовхується поблизу дверей з учителем. УЧИТЕЛЬ зникає ліворуч, ІКІМ залишається біля відчинених дверей.

ЯВА ІІІ.

НАЧАЛЬНИК ВОКЗАЛУ, ІКІМ, СЕЛЯНИН (біля віконечка)

ІКІМ (з порогу). Домнуле зверхнику! Панна наказали, щоби ви дали мені грошей: їй потрібно піти по купівлі.

НАЧАЛЬНИК. Скільки?

ІКІМ. Вони сказали – п’ятсот.

НАЧАЛЬНИК. П’ятсот? (Висуває шухляду столу, заглядає в неї, потім знову засовує). Хай відкладе походеньки на завтра – завтра виплачують жалування.

ІКІМ. Вони сказали – зараз... вони зібралися на базар і на завтра відкладати геть не можна: вони можуть піти в гості до доамни Ласку.

НАЧАЛЬНИК. От чортівня! (Знову висуває шухляду, обводить її поглядом, засуває на місце). Ікіме! А чи не знайдеться в тебе дрібнотки до завтра?

ІКІМ. Ні... Та будьте здорові, домнуле начальнику! Ви ж примусили мене вчора заплатити за качку... ту, яку розчавив швидкий...

НАЧАЛЬНИК. Ет, Ікіме, що я мав робити. Такий порядок. Порядок перш за все.

ІКІМ (бормочучи про себе). Я хоча б її з’їв!

НАЧАЛЬНИК (понишпорив у власних кишенях, знову висунув і засунув шухляду, потім, щось згадавши, іде до віконечка, піднімає дверцята, висовує голову і кричить): Егей! Нікого немає по квитки? Касу відчинено!

         Ніхто не відгукується.

(Засовує голову назад і опускає дверцята). Послухай-но, Ікіме, тут, здається, був хтось, хотів купити квиток. Піди-но поглянь, де це він подівся.

         У цей момент лунає стукіт у віконницю.

Стривай, здається він повернувся. (Знову відчиняє дверцята). Що ти бажаєш, чоловіче добрий?

СЕЛЯНИН (просовуючи голову). Личить отже, дайте мені один квіток[40].

НАЧАЛЬНИК. Куди?

СЕЛЯНИН. До станції Жировець. Скільки дрібнотки це буде?

НАЧАЛЬНИК. Триста вісімдесят леїв третім класом[41]. Чи ти бажаєш їхати другим?

СЕЛЯНИН. Помилуй боже! Скільки ви сказали?

НАЧАЛЬНИК. Триста вісімдесят.

ІКІМ. Домнуле шеф, цього недостатньо. Панія сказали – п’ятсот.

НАЧАЛЬНИК. Послухай: я тобі краще дам квиток до Імоаси. П’ятсот дев’ять леїв. Що тобі шукати в Жировцях?

СЕЛЯНИН. Та я маю кілька постолів для продажу. І в мене там кум у Жировцях тримає крамничку.

НАЧАЛЬНИК. А в Імоасі в тебе раптом немає якого-небудь кума?

СЕЛЯНИН. Як же, є, тому що я сам, власне, родом з...

НАЧАЛЬНИК (перебиваючи). Ну й чудово. Ось тобі квиток до Імоаси. (Бере з купки квиток, штампує його та віддає СЕЛЯНИНОВІ). П’ятсот дев’ять леїв.

СЕЛЯНИН. П’ятсот дев’ять? Так мені ж потрібно в Жировці.

НАЧАЛЬНИК. Це не має значення. Зійдеш у Жировцях, зробиш свої справи, а наступного дня сядеш у потяг і поїдеш далі до Імоаси.

СЕЛЯНИН. Але що я робитиму в Імоасі?

НАЧАЛЬНИК. Хіба ти не казав, що в тебе там кум?

СЕЛЯНИН. Та є.

НАЧАЛЬНИК. Що тобі ще треба? Викладай гроші – і бувай здоровий!

СЕЛЯНИН (рахуючи гроші). Чотириста... П’ятсот... І чотири, і шість, і дев’ять...

НАЧАЛЬНИК (бере гроші і миттєво опускає дверцята; до Ікіма). Віддай гроші панії, Ікіме.

ІКІМ. Зрозуміло, домнуле шеф. (Виходить, бере свій візочок і віддаляється по перону праворуч).

         Знову стукіт у віконечко.

НАЧАЛЬНИК (відкриває). У чім річ? Що тобі ще треба?

СЕЛЯНИН. Але якщо я поїду до Імоаси, треба буде знову платити гроші?

НАЧАЛЬНИК. Ні. Закомпостуєш квиток на вокзалі.

СЕЛЯНИН. Ага! Ось воно, так сказати б...

         НАЧАЛЬНИК не дає йому закінчити і зачиняє віконницю.

 

ЯВА IV.

НАЧАЛЬНИК вокзалу, домнішоара КУКУ.

         Запрацював телеграф. НАЧАЛЬНИК стежить за стрічкою. У вікно видно, як на пероні зліва з’являється домнішоара КУКУ.

НАЧАЛЬНИК (стукаючи в шибку). Цілую ручки, домнішоара КУКУ.

КУКУ. Добрий день, домнуле Іспас. (Проходить уздовж дверей, продовжуючи свою прогулянку по перону).

НАЧАЛЬНИК (устає з-за столу, наближається до настінного годинника, пересуває мінутну стрілку рівно на сьому годину). Як швидко плине час! (Підходить до дверей і зупиняється на порозі). Спекотно! Страшенно спекотливо, домнішоаро Куку.

КУКУ. А мені здається, що тут у вас на вокзалі прохолодніше.

НАЧАЛЬНИК. Та ну! Це вам лише так здається. Нізащо не сказав би, що на дворі травень. Потемнішало, а спека немов у липні.

КУКУ. Але що я почула, домнуле Іспас? Дизель-електропоїзд розчавив у вас індика?

НАЧАЛЬНИК. Як?

КУКУ. Це мені розповіла в учительській мадам Бойня – викладачка природничих наук. А її чоловік дізнався від поштмейстера...

НАЧАЛЬНИК. Та звідки ж це, домнішоаро Куку? По-перше, то був не дизель, а швидкий. По-друге, не індика, а качку.

КУКУ. Як люди прибільшують!

НАЧАЛЬНИК. Звичайнісінька качка з сірим дзьобом. Жінка приготувала її з капустою сьогодні на обід. Смакота!

КУКУ. А, здається, була історія і з індиком? Чи з індичкою?

НАЧАЛЬНИК. Ех! Так це ж три тижні тому, на Зелені Свята. Її переїхав товарняк.

         Уся ця розмова відбувається в глибині сцени. Начальник стоїть у дверях, а домнішоара Куку – на пероні, перед дверима.

КУКУ (здригається і швидко входить до кабінету). Тссс! Учениця!

НАЧАЛЬНИК. Учениця?

КУКУ. Мені здається, що це Замфіреску. Замфіреску з шостого.

НАЧАЛЬНИК. Станьте за двері, щоб вона вас не побачила. А то ви її ще злякаєте!

КУКУ (ховається за двері, прикладаючи палець до губів). Тссс!

НАЧАЛЬНИК. Заждіть, я погляну. (Виходить на перон і з байдужним виглядом дивиться на всі боки; потім повертається до кабінету). Де там! Нікого! Вам здалося. Нікого немає.

КУКУ. Якщо я її піймаю – вижену зі школи!

НАЧАЛЬНИК. Ви надто суворі.

КУКУ (рішуче). Обов’язково вижену. Я їм тисячу разів казала, що ходити на вокзал заборонено. Я навіть почепила оголошення в учительській. Що це за розбещеність! Ледь що – на вокзал!

НАЧАЛЬНИК. Еге! І їм також тут подобається... тут прохолодніше.

КУКУ. Залиш, я точно знаю, що їм подобається. Їм подобається витріщувати очі на вікна вагонів і підморгувати бухарестським франтам.

         Дзвонить телефон.

НАЧАЛЬНИК (бере слухавку). Ало!.. Так... Перша колія... Салют... (Дає відбій). Підходить дизель із Сінаї. Йому вже дали зелене світло на семафорі. (Знімає кашкета з гвіздка й одягає).

КУКУ. Цей дизель – справжній скандал. Відтоді, як його пустили, всі дівчиська-старшокласниці втратили голову.

НАЧАЛЬНИК. А він адже тут і не зупиняється. Що було б, якби він тут зупинявся б?

КУКУ (обурено). Зупинявся? Кому це потрібно? Нам цього не треба.

НАЧАЛЬНИК. Це розкішний потяг, домнішоаро Куку. Він на нас і не дивиться.

КУКУ. Розпусний потяг, домнуле Іспас. Наповнений картярами і жінками... легкої поведінки.

НАЧАЛЬНИК. Це, безумовно, стверджую і я. Коли він проходить, пахне парфумами.

КУКУ. Не знаю, чим пахне, але в порядному місті це слід було б заборонити. Я примусила б його проїжджати вночі і зі спущеними фіранками.

НАЧАЛЬНИК. А мені, правду кажучи, шкода, що він лише пролітає мимо... а я стою з рукою під козирок.

КУКУ (засуджуюче). Ви стоїте під козирок?

НАЧАЛЬНИК. А що робити? Такий порядок!.. (Після паузи, зі злістю). Ех, дав би Господь сніжну зиму з заносами, щоб вони застряли тут. Я би їх усіх повитягав з потяга, дав би їм лопати в руки: нумо, розчищаймо шляхи...[42]

КУКУ. Саме це й потрібно!

НАЧАЛЬНИК. Еге! Скільки я бачив подібних випадків... Коли я служив у Дедулештах на лінії Феурей[43], років двадцять тому... Колію заливало... Ей... Якось восени, десь у листопаді, як зараз пам’ятаю...

         Здалеку чутно гудок паровоза.

(Зупиняється, здригається). Чуєте: йде! (Виходить на перон).

         Шум потяга, що наближається, посилюється. Домнішоара Куку також виходить на перон, але на порозі зупиняється – вона щось побачила... Відступає на крок і, висовуючи лише вершечок носу, погрозливо виглядає з-за дверей. Наростає ритмічний звук коліс, потяг наближається і з гуркотінням проноситься мимо. Кілька секунд чутно лише ляскіт дизеля, що віддаляється. НАЧАЛЬНИК, якого було видно з рукою під козирок, віддаляється по перону вліво з боку вікна.

 

ЯВА V.

Домнішоара КУКУ, УЧЕНИЦЯ.

Домнішоара КУКУ (роблячи крок на перон). Замфіреску! (Грізно). Стій на місці, Замфіреску... Ану лиш, підійди сюди, панянко... Ближче! Ще ближче, не чуєш?

         У вікно видно, як зліва з’являється УЧЕНИЦЯ у шкільній формі. Вона ледве наважується наблизитися до грізної домнішоари КУКУ, яка залишилася стояти в дверях і манить її пальцем.

         А ось ти яка? Ось де ти вештаєшся? На вокзалі? Чому?

УЧЕНИЦЯ (розгублено). Домнішоаро...

КУКУ. Мовчи!

         Праворуч з’являється ІКІМ зі своїм залізничним візком.

(Рвучким жестом указує учениці на двері). Увійди сюди...

         Дівчина вагається.

Ввіходь, не чуєш? (Заштовхує її до кабінету і зачиняє за нею двері).

Що ти тут шукаєш?

УЧЕНИЦЯ (ледь жива від страху). Прошу вас, домшоаро[44]...

КУКУ. Мовчати! (різко). Ти нащо сюди прийшла?

УЧЕНИЦЯ. Домшоара, прошу вас...

 КУКУ. Мовчати! Нещасна! Спробуй лише писнути. Де твій номер?

УЧЕНИЦЯ (налякано). Номер?

КУКУ (хапаючи її за лівий рукав). Так, номер, шкільний номер, що повинен бути пришитий до форми. Прикидаєшся, що нібито не знаєш? Який у тебе номер?

УЧЕНИЦЯ. Двісті вісімнадцятий.

КУКУ. І де він є?

УЧЕНИЦЯ. У... у... упав...

КУКУ. Ти пристебнула його застібкою, Замфіреску!

УЧЕНИЦЯ. Прошу вас, домшоара...

КУКУ. Мовчати! (Засовує руку у верхню кишеню фартушка і дістає звідти шматочок матерії). Ти його пристебнула застібкою? І відколи ти носиш фартушок стягнутим у талії? Ти де знаходишся, на балу?

 

ЯВА VI.

Домнішоара КУКУ, УЧЕНИЦЯ, УЧИТЕЛЬ.

УЧИТЕЛЬ (відкриває двері і хоче ввійти, але, побачивши домнішоару КУКУ, зупиняється на порозі). Пардон. (Хоче піти).

КУКУ. Зачекайте, зачекайте, домнуле Мірою. Погляньте на власні очі.

УЧИТЕЛЬ (увіходячи). Що-небудь сталося? Що сталося?

КУКУ. Що сталося? Ви ще запитуєте, що сталося? (Знищувальним тоном). Щойно пройшов дизель, і я спіймала цю мадемуазель на пероні.

УЧИТЕЛЬ (лагідно). На самому пероні?

КУКУ (загрозливо). На самому пероні.

УЧИТЕЛЬ. Можливо... можливо, що вона не знала...

УЧЕНИЦЯ (з деякою надією). Бачите, домнуле вчителю...

КУКУ. Мовчати! (Учителю). Не знала? Як це – вона не знала? (Учениці). Як ти могла не знати, Замфіреску? Хіба в школі я не повісила оголошення? Чорним по білому. Хіба ви його не переписували в зошит сімдесят п’ять разів? Хіба ви його не завчили напам’ять? (Рвучко змінюючи тон, наказуючи). Що пишеться в оголошенні, Замфіреску?

УЧЕНИЦЯ (як на уроці). “Ученицям молодших й особливо старших класів...

КУКУ. Особливо старших класів!

УЧЕНИЦЯ. ...заборонено розгулювати на вокзалі вдень або ввечері, й особливо...

КУКУ. І особливо?

УЧЕНИЦЯ. ...в години, коли проходить дизель-електропоїзд”.

КУКУ (суворо). Отже?

УЧИТЕЛЬ (м’яко, непереконливо). Отже?

КУКУ. Що тобі знадобилося на вокзалі, Замфіреску?

УЧЕНИЦЯ. Бачите, домнішоаро...

КУКУ. Мовчати!

УЧИТЕЛЬ. Якщо ви її запитуєте, то хай вона відповість.

КУКУ. Що відповісти? Що вона може відповісти? (Учениці). Ану, відповідай!

УЧЕНИЦЯ (геть спантеличено). Що відповідати?

КУКУ. Чому ти тут?

УЧЕНИЦЯ. Бачите, домшоаро... Мама... я хотіла сказати – батько... тобто моя тітонька... Лист... вірніше – посилка... так-так, саме посилка...

УЧИТЕЛЬ (щоб припинити ці хвилювання). Не старайся. Я тобі скажу, навіщо ти прийшла. Ти прийшла тому, що тобі подобається приходити на вокзал. Тобі подобається дивитися, як прибувають потяги. (По-людськи, просто). Хіба не так?

         УЧЕНИЦЯ плаче.

КУКУ. Ти плачеш, Замфіреску. Плач! Плач! Є тобі чого плакати. Ось побачиш завтра на вчительській педраді. Я викину тебе зі школи.

УЧЕНИЦЯ (крізь сльози, гикаючи). Домшоара, прошу вас!

КУКУ. Мовчати! Витри очі. Ступай! Іди додому!

         Дівчина, плачучи, робить крок до дверей.

Стій! Стій, щоб тебе хтось не побачив. Ще осоромиш нас на все місто. (Виходить на перон і уважно дивиться на всі сторони. У вікно видно, як вона пройшла ліворуч і зникла).

УЧИТЕЛЬ (залишившись наодинці з ученицею). Домнішоаро Замфіреску, можливо, що зараз і не слушний час, але я мушу вам сказати, що ваша остання письмова робота з астрономії була жахливою, недопустимою. (Журливо, з докором). Хіба можна писати, що Оріон – це планета? Що Юпітер – сателіт, а комета Галлея – падаюча зірка?

КУКУ (повертаючись з перону). Нікого немає. Негайно йди. І рушай прямо додому. Завтра зранку ми з тобою поквитаємося, мадемуазель Замфіреску Елеонора. (Невибачливим жестом їй указує на двері).

         УЧЕНИЦЯ виходить уся в сльозах.

 

ЯВА VII.

Домнішоара КУКУ, УЧИТЕЛЬ.

КУКУ. Бачили, домнуле учителю математики?

УЧИТЕЛЬ (нерішуче). Бачив.

КУКУ. Який безлад! Який скандал! Коли я кричу на вчительській раді, що школа гине, ви мовчите.

УЧИТЕЛЬ. Домнішоаро Куку...

КУКУ (непримиренно). Без жодних домнішоаро Куку! Так, ви мовчите, уткнувши ніс у книги, і бачите лише свої зірки і комети.

УЧИТЕЛЬ (несміло, скромно). Я займаюся наукою.

КУКУ. Наукою?! Хіба для цього ви і викладач, щоб займатися наукою?!

УЧИТЕЛЬ. Я гадаю, що так.

КУКУ. А тим часом учні й учениці ходять на голові! Який скандал! Яка розпуста!

УЧИТЕЛЬ. Розпуста? Ви перебільшуєте.

КУКУ. Перебільшую? Ви можете сказати, навіщо ця дівчина прийшла на вокзал?

УЧИТЕЛЬ (після невеликої паузи, дуже серйозно). Домнішоаро Куку! Ви коли-небудь були біля моря?

КУКУ. Я приймала грязьові ванни в Текиргіолі.

УЧИТЕЛЬ. Ні, не грязьові ванни, а біля моря. Ви бачили море?

КУКУ (підозріло). Що ви цим хочете сказати?

УЧИТЕЛЬ. У такому закутні, як наш... вокзал – це море. Це порт, невідомість, далечінь...

КУКУ (банально). Яка далечінь?

УЧИТЕЛЬ. Жадоба поїхати далеко, тікати...

КУКУ. Тікати? Навіщо тікати? Куди?

УЧИТЕЛЬ. Куди-небудь в інші краї. В інший світ.

КУКУ (суворо). Домнуле вчителю, якщо такі лекції ви читаєте учням на ваших уроках, то дозвольте мені сказати... дозвольте мені сказати...

         Чутно паровозний свисток і гуркотіння потяга, що наближається.

НАЧАЛЬНИК (зявившись на мить у дверях). Пасажирський! Пасажирський прибуває.

УЧИТЕЛЬ (з емоційним трепетом). Прибуває? (Рушає на перон).

КУКУ (самотня на сцені). Ще що понавигадував: Порт! Невідомість! Далечінь! (Також виходить і сама на перон).

ЯВА VIII.

НАЧАЛЬНИК вокзалу, ІКІМ.

У вікно й розчинені двері видно, як ліворуч з’являється пасажирський поїзд. Він стукає буферами не так потужно як дизель. Локомотив проходить і зникає праворуч, ритмічно сповільнюючи свою ходу аж до повної зупинки десь у кінці перону – крізь вікно і скло в дверях видно один-два вагони. Рух на пероні. ІКІМ поквапно проходить із візочком, СЕЛЯНИН, який придбав квиток на початку дії, біжить до вагонів. Чутно його голос: “Де тут тріті клас?” Долинає шум біганини, нерозбірливих голосів. Голос УЧИТЕЛЯ: “Домнуле Паску! Ви не бачили домнула Паску?” Ляскіт буферів. Свисток. Потяг рушає спочатку повільно, тяжко дихаючи, потім набирає швидкість і зникає.

НАЧАЛЬНИК (стоячи на порозі, коли проходять останні вагони, які віддаляються і зникають). Та-ак, Ікіме, і цей відправили.

ІКІМ. Саме та-ак, вашмосц’ начальник, відправили!

НАЧАЛЬНИК. Ось хай пройде і швидкий з Брашова[45] – і ми вільні.

ІКІМ. Так точно. (Зникає ліворуч).

НАЧАЛЬНИК увіходить до кабінету, знімає кашкета і вішає його на гвіздок. На пероні все ще відбувається якийсь рух, видно силуети прибулих пасажирів, які йдуть до виходу, ліворуч.

ЯВА ІХ.

НАЧАЛЬНИК вокзалу, ПАСКУ.

ПАСКУ (нагромаджений валізами й пакунками). Салют, дом’не шеф!

НАЧАЛЬНИК. З прибуттям, домнуле Паску.

ПАСКУ. Ваша благовірна тут?

НАЧАЛЬНИК. Вона на базарі. Нещодавно пішла.

ПАСКУ. Хотів би поговорити з нею. Я привіз усе, що вона просила.

НАЧАЛЬНИК. Заходь, заходь сюди.

ПАСКУ (залишає частину свого багажу на пероні й увіходить у приміщення лише з однією валізою). Нум’, подивімося (розкриває валізу). Лише б мені знайти... Стільки доручень...

НАЧАЛЬНИК. Що чувати в Бухаресті?

ПАСКУ. Спека. Диявольська спека!

НАЧАЛЬНИК. Ти ба! Не те, що тутечки, в нас.

ПАСКУ. Що й казати! Тут є рай. Справжнісінький рай! (Дістає пакет із валізи).

НАЧАЛЬНИК. Цей пакет для моєї благовірної?

ПАСКУ. Ні, ні. Це я привіз домнулу Мірою, вчителеві.

НАЧАЛЬНИК. Як добре кажеш. (Виходить на перон, дивиться на ньому ліворуч і праворуч). Дом’не вчителю! Дом’н учителю! Ану лиш, Ікіме, подивись, куди подівся домн’ Мірою. Він щойно був тутечки. (Повертаючись; до Паску). Він тебе чекав.

ПАСКУ (таємниче). Дом-ле начальнику! Як по-вашому, що в цьому пакеті?

НАЧАЛЬНИК. Та що там може бути? Книга, звичайно.

ПАСКУ. Так і є – книга. Але що за книга? (Загадково). Знаєте, скільки грошей вона коштує? Двадцять дві тисячі леїв[46].

НАЧАЛЬНИК. Скільки?

ПАСКУ. Двадцять дві тисячі.

НАЧАЛЬНИК. Та невже? Не може бути.

ПАСКУ. Хай мені очі повилазять. (Швидко пояснюючи). Учитель приходив до мене вчора ввечері й відрахував мені двадцять дві банкноти по тисячі... Рівно двадцять дві штуки.

НАЧАЛЬНИК (заклопотано). Що ж це може бути за книга?

ПАСКУ. Звідкіля мені знати? Мені її дав букініст у Бухаресті, я її і привіз. Тремтів за неї всю дорогу. Це ж не жарт, бігме, – двадцять дві тисячі.

НАЧАЛЬНИК. Двадцять дві тисячі!

 

ЯВА Х.

НАЧАЛЬНИК вокзалу, ПАСКУ, УЧИТЕЛЬ, потім домнішоара КУКУ.

УЧИТЕЛЬ (поквапно зліва проходить уздовж вікно по перону, опісля входить у приміщення). Домнуле Паску! Ви, виявляється, були тут, а я гадав, що ви не приїхали!

ПАСКУ. Як можна, дом-ле вчителю?

УЧИТЕЛЬ. Я вас шукав на пероні й на майданчику біля візників.

ПАСКУ. Метушня велика.

УЧИТЕЛЬ (тихо, занепокоєно). Привезли?

ПАСКУ (протягуючи пакет). Прошу.

УЧИТЕЛЬ (бере пакет і на секунду завмирає). Дякую... Так... Дякую... (Дивиться на пакет, потім на Паску й начальника й, нарешті, зважившись, іде до вікна, до світла, швидко зриває папір, дістає великий том, який відразу починає гарячково гортати, немов людина, яка шукає певну сторінку).

         НАЧАЛЬНИК і ПАСКУ багатозначно перезираються.

ПАСКУ (дістаючи з валізи інший пакет). А ось і пакет для вашої благовірної, дом-ле начальнику. Я загорнув його в голубий папір, щоб не сплутати.

НАЧАЛЬНИК. Браво! Будь здоровий, Паску! Шкода, що немає вдома моєї жони, а то б залишив тебе пообідати. Зосталася качка – смакота!

ПАСКУ. Залиш на інший раз, зараз я поспішаю. Хіба не бачиш, скільки ще багажу.

НАЧАЛЬНИК (вийшовши на поріг дверей). Ікіме! Ікіме! Візьми-но чемодан пана Паску й віднеси його до візника.

         ІКІМ з’являється зліва, бере з перону валізи, що лежали перед дверима і так само зникає в лівому напрямку. Водночас праворуч з’являється домнішоара Куку.

ПАСКУ. Цілую ручки, домнішоаро Куку. Прошу зайти до мене завтра в магазин. Краму навіз.

КУКУ. Ноги моєї більше не буде у вашому магазині. Ви продали дівчатам восьмого класу губну помаду.

ПАСКУ. А що робити, домнішоаро Куку?! У мене універсальний магазин. Я продаю все і всім.

КУКУ. Ну що ж, ми ще поговоримо (погрозливо) на вчительській раді!

ПАСКУ. Мені вельми прикро... У мене універсальний магазин... Вітаю вас... Я йду... Дом-не вчителю Мірою?! Вам не до міста? Я відвезу вас візником.

УЧИТЕЛЬ (занурений у читання, якусь мить нічого не чує. Згодом здригається, ніби його хтось окликнув уві сні). А? Що? (Дивиться непритомним поглядом, потім повертається до своєї книги).

ПАСКУ (знову переглядаючись з начальником вокзалу й знизуючи плечима). Двадцять дві тисячі!

НАЧАЛЬНИК. Двадцять дві!

ПАСКУ. Я рушив. Я пішов. Вітаю вас.

НАЧАЛЬНИК. Салют, дом-не Паску, вітаю.

         Паску зникає ліворуч.

КУКУ. Я теж піду. Але маю до вас прохання, домнуле Іспас.

НАЧАЛЬНИК. Служу!

КУКУ. Якщо з’явиться ще хто-небудь із наших учениць, запишіть її номер.

НАЧАЛЬНИК. Обов’язково. А Ви хіба не хочете дочекатися швидкого потягу з Сінаї?

КУКУ. Ні, вже пізно. Дивіться, смеркається.

         І справді, за останню хвильку посутеніло.

Домнуле Мірою, ви не йдете до міста?

         Учитель не чує: його поглинуло читання.

НАЧАЛЬНИК (тихо). Домнішоаро Куку, ви не знаєте, яку книгу читає учитель?

КУКУ. Звідки мені знати? (Зневажливо). Яку-небудь свою, наукову.

НАЧАЛЬНИК. Знаєте, скільки вона коштує? Усвідомлюєте, скільки грошей він заплатив за неї? (Мовчить, щоб посилити ефект). Двадцять дві тисячі леїв.

КУКУ (злякано). Не може бути!

НАЧАЛЬНИК. Хай мені очі повилазять. (Швидко, скоромовкою) Це сказав мені Паску, він привіз її з Бухареста. Двадцять дві тисячі, двадцять дві банкноти по тисячі.

КУКУ. Він збожеволів.

НАЧАЛЬНИК. Тут щось негаразд.

КУКУ (роблячи крок у бік учителя). Зараз я в нього запитаю.

НАЧАЛЬНИК (зупиняючи її). Не потрібно. Залиште це мені. Я все вивідаю. Нишком.

КУКУ. Двадцять дві тисячі! Боже, що завтра робитиметься в учительській!

НАЧАЛЬНИК. При чому тут учительська? Що буде в місті, коли все містечко дізнається!

КУКУ. Я йду. Більше не можу залишатися. До побачення, домнуле Іспас... (Швидко йде ліворуч). Двадцять дві тисячі... (проходить уздовж вікна по перону, зникає).

ЯВА ХІ

НАЧАЛЬНИК ВОКЗАЛУ, УЧИТЕЛЬ.

         УЧИТЕЛЬ залишився біля вікна, занурений у читання. Він нікого не бачить, нічого не чує. Смеркається. НАЧАЛЬНИК мовчки дивиться на нього, потім підходить і торкає за плече.

НАЧАЛЬНИК (тихо, ніби прагнучи розбудити когось). Дом’не учителю, засвітити лампу?

УЧИТЕЛЬ (здригаючись, розсіяно) Що?

НАЧАЛЬНИК. Я запитую, чи засвітити лампу? Смеркається.

УЧИТЕЛЬ. Ні, тому що я піду.

НАЧАЛЬНИК. Але чому? Залишайтеся тут спокійно.

УЧИТЕЛЬ (стискаючи книгу руками, з певним хвилюванням). У мене справи... Маю чимало прочитати...

НАЧАЛЬНИК. Ото ж я і кажу: засвічу вам лампу, тут вас ніхто не потурбує. (Запалюючи гасову лампу з абажуром, що стоїть на столі). А пізніше ми підемо разом... Я відвезу вас до міста. Сідайте... прошу...

         УЧИТЕЛЬ усе ще розсіяний і вагається, він ладен піти, але світло лампи приваблює його. Він знову розгортає книгу і починає гарячково її гортати.

 

(Іде до дверей і кричить з порогу). Ікіме! Засвіти ліхтарі на пероні! Зараз прийде швидкий, а в нас темно... (Повертаючись, наближається до вчителя й заглядає через його плече в книгу). Цікава книга, дом-не вчителю?

УЧИТЕЛЬ (здригаючись). Що?

НАЧАЛЬНИК. Я запитую: ви читаєте цікаву книгу?

УЧИТЕЛЬ (ухильно). Це старовинна книга...

НАЧАЛЬНИК. Саме так... Книги, як і вино, чим старовинніші, тим ліпші... У мене колись теж була одна книженція з картинками... Ах, які малюнки!.. А у вашій є картинки?

УЧИТЕЛЬ. Так, власне ні... У ній лише діаграми, креслення і карти.

НАЧАЛЬНИК (змінюючи тон). Дом’не учителю! Не ображайтеся, якщо я запитаю... Це правда?

УЧИТЕЛЬ. Що?

НАЧАЛЬНИК. Ви дали за неї двадцять дві тисячі?

УЧИТЕЛЬ. А звідки ви знаєте?

НАЧАЛЬНИК. Якщо я не знатиму, то хто ж знатиме? Навіщо ж я сиджу цілий день тут на вокзалі? Двадцять дві?      

УЧИТЕЛЬ (просто). Так.

НАЧАЛЬНИК. Хіба не забагато?

УЧИТЕЛЬ. Багато... але... що я мав робити? Вона мені потрібна...

НАЧАЛЬНИК. А що скажуть у місті?

УЧИТЕЛЬ. Що вони можуть сказати?

НАЧАЛЬНИК. Авжеж! Двадцять дві тисячі – це чималі гроші, не жарт. Кожний запитає: звідки?

УЧИТЕЛЬ. Я зібрав потихеньку: заощадження, приватні уроки... я вже багато років відкладаю... (трохи ніяково) Я і позичив... 

НАЧАЛЬНИК (докірливо). Ось бачите!

УЧИТЕЛЬ. Але завтра перше число... Отримаю платню в ліцеї і віддам...

НАЧАЛЬНИК. Велика слабкість, дом’не учителю... (Іншим тоном). І, принаймні, чи є за що? Про що пишеться в книзі? Про що там мова?

УЧИТЕЛЬ (стурбувавшись, піднімається). Уже пізно... Я піду...

НАЧАЛЬНИК. Стривайте, друзяко, підемо разом. Ось пройде швидкий – і я зачиню магазинчик.

УЧИТЕЛЬ. Зачините?

НАЧАЛЬНИК. Отже, на словах, як мовиться. Аж до ночі, до одинадцятої тридцять п’ять, не буде жодного потягу. До того ж мене підмінить Антоніу, черговий.

Уже й зовсім посутеніло. У вікно майже не можна розгледіти перон. Усе-таки проглядається силует Ікіма, який з’являється ліворуч, тримаючи в руках ліхтарі.

ЯВА ХІІ.

НАЧАЛЬНИК вокзалу, УЧИТЕЛЬ, ІКІМ.

НАЧАЛЬНИК (вийшовши на поріг). Ікіме! Ти прочистив лампу?

ІКІМ (з перону, запалюючи лампу). Почистив.

НАЧАЛЬНИК. Гасу вистачає? Перевірив?

ІКІМ. Вона наповнена, дом’не шеф, лише вчора наливав. До ранку горітиме.

НАЧАЛЬНИК. Зачинив качок у сараї?

ІКІМ. Зачинив.

НАЧАЛЬНИК. Ти їх перерахував? Усі наявні?

ІКІМ. Бракує лише тієї, котру на обід ви з’їли... А я за неї заплатив.

НАЧАЛЬНИК (поспішливо обходячи це дражливе питання). Гаразд, гаразд...

         Чутно далекий посвист потягу.

ІКІМ. Чуєте, як просвистує, значить йому відкрили семафор.

НАЧАЛЬНИК (повертається до кабінету і знімає кашкета з гвіздка). Швидкий іде, дом’не учителю.

УЧИТЕЛЬ (який знову цілком поринув у свою книгу). Що?

НАЧАЛЬНИК. Я кажу – швидкий іде.

УЧИТЕЛЬ (заклопотаний зовсім іншими думками). Домнуле начальнику, у вас випадково не знайдеться лупи? 

НАЧАЛЬНИК. Лупи? Навіщо?

УЧИТЕЛЬ. Мені потрібно...

НАЧАЛЬНИК. Немає. Навіщо вона мені?

УЧИТЕЛЬ. А аркушу чистого паперу?

НАЧАЛЬНИК. Цього скільки завгодно. Прошу (дає учителю зі столу аркуш паперу). Я йду зустріти швидкий, а потім повернуся.

УЧИТЕЛЬ. Зупинка в нього довга?

НАЧАЛЬНИК. Та що ви! Ніхто ніколи не виходить і ніхто не сідає... Не зрозуміло, навіщо лише він зупиняється. (Виходить на перон і зачиняє за собою двері).

         УЧИТЕЛЬ залишається за столом зі своєю книгою. Час від часу він підносить праву руку до очей і дивиться в книгу так, немовби він дивиться в бінокль. Іноді щось гарячково записує.

ЯВА ХІІІ.

УЧИТЕЛЬ, НАЧАЛЬНИК вокзалу, КОНДУКТОР, НЕВІДОМА

Шум потяга, що наближається, поступово стає все сильнішим. Пронизливий свист паровоза, ляскіт буферів і т.п. Крізь засклені двері і у вікно видно, як уздовж вокзалу проходить швидкий поїзд, що рухається справа наліво (у протилежний бік, ніж два попередні потяги). Червоне око локомотива швидко зникає ліворуч. За ним, постійно зменшуючи швидкість, простягаються освітлені вікна вагонів. Поїзд із гуркотінням зупиняється, відтак деяку мить на пероні панує цілковита тиша. Потім чутно швидкі кроки, говірку. Відчиняються двері, входить КОНДУКТОР.

КОНДУКТОР (з порогу). Домнуле начальнику! Домнуле начальнику!

         УЧИТЕЛЬ здригається, підводить голову.

НАЧАЛЬНИК (з перону, проходячи уздовж вікна). Я тут. Що трапилося?

КОНДУКТОР (повертаючись на перон; голоси лунають у напівтемряві). Пасажир без квитка. Не хоче платити. Не хоче посвідчити свою особу.

НАЧАЛЬНИК. Де він?

КОНДУКТОР. Зійдіть, панянко. Зійдіть.

НАЧАЛЬНИК. Прошу сюди, до світла...

         У вікно видно, як із темряви перону виринає світла постать. Це молода вродлива ЖІНКА в білій вечірній сукні з оголеними плечима й декольте. В одній руці в неї маленька сумочка, в іншій – голуба вуаль. УЧИТЕЛЬ здригається. Він уперше відірвався очима від книги й зачудовано дивиться у вікно.

НЕВІДОМА (увіходячи до кабінету). Чого ви хочете від мене? Чому ви примусили мене зійти з поїзда?

НАЧАЛЬНИК (увіходячи за нею). У вас є квиток?[47]

КОНДУКТОР. Ні.

НАЧАЛЬНИК (тоном вищого начальника). Чекай лишень, шановний, дай-но мені спитати. (Невідомій). Ви маєте квиток?

НЕВІДОМА. Ні.

НАЧАЛЬНИК. Тоді доведеться оплатити.

НЕВІДОМА. Що?

НАЧАЛЬНИК. Квиток.

КОНДУКТОР. І штраф.

НАЧАЛЬНИК. Самоочевидно. І штраф.

НЕВІДОМА. Я заплатила.

НАЧАЛЬНИК. Коли?

НЕВІДОМА. Так. Я заплатила.

НАЧАЛЬНИК. Кому?

НЕВІДОМА. Йому.

НАЧАЛЬНИК (до кондуктора). Чуєш, шановний, що вона каже: “Я заплатила”.

КОНДУКТОР. На словах лише. Подивіться, що вона мені дала (простягає НАЧАЛЬНИКУ кілька круглих фішок).

НАЧАЛЬНИК (вивчаючи їх). Що це таке? (Читає) “Сіная – Казино”[48]. “Відповідає двадцяти леям”. “Рівнозначно ста леям”. “Відповідає двадцяти...” (Зчудовано) Що це таке?

НЕВІДОМА. Фішки з казино в Сінаї... Я забула їх обміняти на гроші... У поспіху... Я грала в рулетку...

НАЧАЛЬНИК. І з цим ви хочете мандрувати?

НЕВІДОМА. Це все, що в мене є. Хіба не можна?

НАЧАЛЬНИК. Слухайте, доамно, звертаю вашу увагу на те, що ви знаходитеся в державній установі. Я не маю часу. Потяг не чекатиме. Ви оплачуєте проїзд чи ні?

УЧИТЕЛЬ (несміло, роблячи крок у їхній бік). А що коли вона не має чим платити...

НАЧАЛЬНИК. Коли не має чим, то має сидіти вдома. (До КОНДУКТОРА). У якому класі ти її знайшов, дом-ле?

КОНДУКТОР. У першому. Вона сама замкнулася в купе і не хотіла нікого впускати всередину.

НЕВІДОМА (просто). У мене розболілася голова.

НАЧАЛЬНИК. Що далі, то гірше! Мандрує першим класом, без квитка, і голова болить. (До КОНДУКТОРА). Сідай у поїзд, дом-ле, і відправляйся. Вона залишається тут.

НЕВІДОМА. Де – тут?

НАЧАЛЬНИК. Тут, на вокзалі.

НЕВІДОМА. І не подумаю.

НАЧАЛЬНИК. Доамно!..

НЕВІДОМА (перегороджуючи дорогу КОНДУКТОРУ). Ані кроку, без мене ви не рушите.

КОНДУКТОР (дістаючи з кишені годинник). Я й так запізнююся на чотири хвилини. Більше не можу. Адже я швидкий!

НЕВІДОМА. Без мене ви не поїдете. Чуєте? (Несподівано на порозі затуляє собою двері). Ніхто не вийде звідси без мене!

УЧИТЕЛЬ (несміливо, ніби бажаючи виправдатися, але водночас і протестуючи). Доамно... я... адже я ж ні...

НЕВІДОМА. Що – ні?.. Що – ні?.. Як вам не соромно. Троє чоловіків проти однієї жінки. Висаджуєте з поїзда посеред глибокої ночі, у широкому степу...

НАЧАЛЬНИК (ображено). Дозвольте. Який же тут степ?

НЕВІДОМА. Якщо не степ, так ліс. Що вам від мене потрібно? Гроші? Життя?

КОНДУКТОР (поволі, НАЧАЛЬНИКУ). Вона божевільна!

НЕВІДОМА (у відчаї, кричить). Що вам треба? Що ви від мене хочете?

УЧИТЕЛЬ. Доамно...

КОНДУКТОР. Мадам...

НАЧАЛЬНИК (до КОНДУКТОРА). Стривай, я сам упораюся з нею, а ти в перший-ліпший момент тікай... (НЕВІДОМІЙ). Доамно! Ви не так зрозуміли. Ми не збираємося вас тут затримувати. Що нам тут з вами робити?

НЕВІДОМА. Тоді навіщо ви мене висадили з поїзда?

НАЧАЛЬНИК. Щоб виконати формальності.

НЕВІДОМА. Нічого собі формальність!

НАЧАЛЬНИК. Що поробиш? Порядок... Така процедура! Потрібно скласти протокол.

НЕВІДОМА (злякана, з підозрою). Протокол? На мене протокол?

НАЧАЛЬНИК. Протокол. Лише так, для форми. Ми на папері запишемо все, що сталося, ви підпишете – і готово.

НЕВІДОМА (все ще з підозрою). А потім?

НАЧАЛЬНИК. А потім ви поїдете.

НЕВІДОМА. Цим потягом?

НАЧАЛЬНИК. Звичайно. Він вас зачекає.

НЕВІДОМА (після хвилинного коливання, дивлячись на всіх трьох чоловіків). Гаразд, гаразд хочу підписати хутчій. Де папір?

НАЧАЛЬНИК. Прошу сюди, до столу... (пропонує їй стілець)

         НЕВІДОМА поволі підходить до столу, постійно зберігаючи на обличчі той самий вираз переляку й заклопотаності. НАЧАЛЬНИК непомітно рукою робить знак КОНДУКТОРОВІ, щоб той виходив.

УЧИТЕЛЬ (який лише зараз зрозумів план НАЧАЛЬНИКА, намагаючись протестувати). Домнуле начальнику... не можна ж...

НАЧАЛЬНИК (тихо, але енергійно). Домнуле учителю, не втручайтеся. Це службова справа.

         КОНДУКТОР непомітно зникає.

Прошу, сідайте! Тут!

УЧИТЕЛЬ (намагаючись її попередити). Доамно! Доамно!

НАЧАЛЬНИК (перебиваючи). Зараз вам дам ручку, чорнила і папір. Відредагуємо... а потім ви підпишете...

НЕВІДОМА. Я підпишу все, що завгодно... лише хутчіш.

НАЧАЛЬНИК. Зараз... один момент...

         Тим часом поїзд рушив. Першої миті НЕВІДОМА це не усвідомлює. Чутно свист локомотива.

НЕВІДОМА (здригаючись). Що це?

         Шум коліс і тампонів потягу посилюється.

(Злякано схоплюється і біжить із криком до дверей). Що це? (На порозі на секунду зупиняється, розгублено спостерігаючи, як перед її очима зліва направо все швидше і швидше миготять вагони з освітленими вікнами. Випручується з цього миттєвого заціпеніння і кидається по перону навздогін за поїздом – у вікно видно, як по перону пробігає постать у білій сукні. Так само у вікно видно, як зникає останній вагон. Чутно її розпачливий крик). Зупиніть... Зупиніть...

         Паровозний посвист притлумлює її голос.

ЯВА XIV.

НАЧАЛЬНИК вокзалу, УЧИТЕЛЬ, НЕВІДОМА.

Кількасекундна пауза. Чутно лише гуркіт поїзда, що віддаляється. Потім крізь вікно знову видно білу сукню НЕВІДОМОЇ, що проноситься пероном у зворотній бік – справа наліво. Вона з’являється на порозі, втомлена, засмучена, з виразом відчаю на обличчі.

НЕВІДОМА (розгублено дивлячись на обох чоловіків, поступово зупинивши свій погляд на НАЧАЛЬНИКОВІ, без люті). Негіднику!

НАЧАЛЬНИК (знизуючи плечима). Гм... доамно...

НЕВІДОМА (швидше про себе). Потяг рушив...

НАЧАЛЬНИК. Нічого не можу зробити. Обов’язок. Інструкція.

НЕВІДОМА (надзвичайно втомлена, робить кілька кроків по кабінету й падає на стілець). Рушив...

НАЧАЛЬНИК (повертаючись до свого начальницького тону). Ваше прізвище, доамно?..

         НЕВІДОМА дивиться на нього непритомним, зачудованим поглядом.

Ми повинні скласти протокол. Ім’я, прізвище, місце проживання, вік, професія!..

         НЕВІДОМА не відповідає, ніби нічого не бачить, нічого не чує.

(Після паузи). Зле чините, що не відповідаєте. Я повинен скласти протокол. Мені наказує інструкція, і якщо ви не відповідаєте, я змушений буду звернутися до поліції. (Багатозначно). Тут є поліція, хоча ми і в степу, як ви зволили висловитися.

УЧИТЕЛЬ (підходячи до неї, схвильовано). Чому ви не відповідаєте, доамно?.. Як вас звати?

НЕВІДОМА. Облиште мене. Залиште мене в спокої.

УЧИТЕЛЬ. Як вас звати? Звідки ви їдете?

НЕВІДОМА. Облиште мене – я втомилася.

УЧИТЕЛЬ. Можливо, у вас є який-небудь документ, посвідка?

НЕВІДОМА (простягаючи йому сумочку, жестом безмірно втомленої людини). Не знаю, погляньте самі, що там є.

УЧИТЕЛЬ (бере сумочку, виходить на авансцену у супроводі НАЧАЛЬНИКА й починає виймати з неї один за одним різноманітні предмети, простягаючи їх НАЧАЛЬНИКУ). Парфуми...

НАЧАЛЬНИК (нюхаючи). А запах який!

УЧИТЕЛЬ. Хустинка... губна помада... Табакерка з двома цигарами...

НАЧАЛЬНИК (нюхаючи цигарки). Закордонні...

УЧИТЕЛЬ (діставши все із сумочки). Це все.

НАЧАЛЬНИК. Жодного документу?

УЧИТЕЛЬ. Жодного.

НАЧАЛЬНИК. Жодних паперів?

УЧИТЕЛЬ. Жодних.

НАЧАЛЬНИК (після певного вагання). Треба телефонувати до поліцейського комісаріату. Тут непевне дільце.

УЧИТЕЛЬ (обернувшись до НЕВІДОМОЇ, що залишилася сидіти на стільці в тому самому стані прострації). Доамно, прошу вас... у ваших власних інтересах, зробіть над собою зусилля... Відповідайте... Спробуйте згадати... Хто ви? Звідки їдете? Куди ви їдете?

НЕВІДОМА (підводить очі на нього, оглядає його тим самим безтямним поглядом, несподівано підводиться на ноги). Я піду... (Стрімко рушає до дверей). Я кинуся під потяг. (Швидко виходить, зникає в темряві).

УЧИТЕЛЬ (страшенно схвильований). Доамно!

НАЧАЛЬНИК. Вона зовсім зсунулася з глузду!

УЧИТЕЛЬ. Станеться нещастя. Нам слід її врятувати.

НАЧАЛЬНИК. Залишайтеся в спокої. У цей час немає жодного потягу.

УЧИТЕЛЬ (вийшовши на перон). Доамно! Доамно! (Повертаючись). Не знаю, де вона. Така пітьма. Її не видно.

НАЧАЛЬНИК. Не хвилюйтеся, дом-ле учителю. Хіба я не сказав, що в цей час не буде жодного потягу? (Гукає з порогу). Ікіме! Ікіме! Пильнуй – десь на коліях жінка!

ГОЛОС ІКІМА (здалеку). Стережися! Стережися!

НАЧАЛЬНИК (нюхаючи повітря). Від неї так пахтить парфумами, що пропахтився весь вокзал. Бракує ще мені, щоб зараз з’явилася моя жіночка – тоді мені непереливки... (Іншим тоном за мить). Вона з вищого світу... Ви до неї пригляділися?

УЧИТЕЛЬ (схвильовано). Вона красива.

НАЧАЛЬНИК. Помітили, яка сукня? Плечі оголені, спина гола. Вона наполовину роздягнута.

УЧИТЕЛЬ. Вона дуже гарна... (З хвилюванням). Коли б вона й справді щось собі не заподіяла.

НАЧАЛЬНИК. Тепер це неможливо, поїзду нема. Нехай йому дідько, яка неприємність! І треба ж було цьому трапитися в мене. Не могла вона зійти в Кимпіні чи Бреазі!

УЧИТЕЛЬ. Але ви самі винні. Слід було дозволити їй подорожувати далі.

НАЧАЛЬНИК. Нічого тут не вдієш, дом-ле учителю. Такий порядок. Інструкція. (Роздратовано). Але кінець-кінцем, чому я зобов’язаний давати їй попуст? Тому що вона напарфумлена? Їде з Сінаї, розгулює роздягненою і грає в рулетку – отож, вона вже має право порушувати залізничні порядки й розпорядок мого вокзалу!

УЧИТЕЛЬ. А якщо вона накладе на себе руки?

НАЧАЛЬНИК. Це буде велика прикрість. Яка в біса капость! Почнуться розслідування, рапорти, про мене надрукують у газетах. І це після двадцяти трьох років бездоганної служби.

ГОЛОС ІКІМА (усе ближче). Стережися!

НАЧАЛЬНИК (швидко вийшовши на поріг). Ти знайшов її, Ікіме?

ГОЛОС ІКІМА. Вона тут, дом’ начальнику.

НАЧАЛЬНИК. Що вона робить?

ГОЛОС ІКІМА. Стоїть на колії і потягує цигарку.

УЧИТЕЛЬ (заклопотано швидко виходить на перон). Доамно!.. (Зникає в темноті).

НАЧАЛЬНИК (з порогу). Білоручко!.. Доамно!.. Ходіть сюди, до світла. Даремне ви стовбичите на коліях. До одинадцятої години тридцяти п’яти хвилин не буде жодного потягу. Ніхто вас не переїде.

НЕВІДОМА (повертаючись у супроводі ВЧИТЕЛЯ). Чого ви хочете від мене? Нащо ви мене покликали? Чому ви не залишаєте мене в спокої?

УЧИТЕЛЬ. Доамно... ми бажаємо вам добра...

НЕВІДОМА. Це я вже бачила.

УЧИТЕЛЬ. Там вогко, холодно, ви могли б застудитися... ви одягнуті так... так легко...

НЕВІДОМА (щулячись). Справді, холодно.

УЧИТЕЛЬ. Бачите...

НАЧАЛЬНИК. Чи не краще тут, у кімнаті? Тут і лампа, і стілець до ваших послуг. Поварнякаємо про те, про се, ось і час промайне.

НЕВІДОМА (втомленим жестом, байдужно). Зрештою... (Сідає).

НАЧАЛЬНИК. Так... (Після паузи). Отже, вас звати...

НЕВІДОМА (швидко). Ви знову починаєте?

УЧИТЕЛЬ. Доамно, зрозумійте... прошу вас зрозуміти... якщо ми запитуємо, якщо наполягаємо, то лише для того, що прагнемо вам допомогти.

НЕВІДОМА. Я не потребую.

УЧИТЕЛЬ. Ви нервуєте. Розумію. Не бажаєте нам відповідати. І це розумію. Послухайте: ми не будемо більше ставити вам жодного питання.

НАЧАЛЬНИК. Бігме! А як же я складу протокол?

УЧИТЕЛЬ (рішуче). Облишмо протокол. (НЕВІДОМІЙ). Ми не будемо вам більше ставити питань. Але дозвольте нам хоча б поприпускати... Ви, напевне, їдете з Сінаї.

НЕВІДОМА. Напевне.

УЧИТЕЛЬ. І, очевидно, ви їдете до Бухаресту?

НЕВІДОМА. Напевне.

УЧИТЕЛЬ. Так ось, у Сінаї або в Бухаресті у вас, либонь, є... родичі або друзі... одним словом, хтось, якого ми могли б повідомити про становище, в якому ви знаходитеся?

НЕВІДОМА (ця ідея видається їй привабливою). Ви гадаєте?

УЧИТЕЛЬ. Звичайно. Скажіть нам якусь адресу, ім’я, якусь зачіпку.

НЕВІДОМА. Гадаєте, що це допомогло б?

НАЧАЛЬНИК. А чому б і ні? Дамо телеграму. Або, ймовірно... (показуючи на телефон на стіні) покличемо до телефону.

НЕВІДОМА. До телефону?

УЧИТЕЛЬ. Безумовно.

НЕВІДОМА. Добре... тоді... Тоді зателефонуйте до Сінаї. До готелю “Палац”... або... якщо не там... то в казино.

НАЧАЛЬНИК (ідучи до телефону). Кого треба запитати?

НЕВІДОМА. Кого... (швидко роздумала). Ні. Не можу. Не хочу. Краще зведу рахунки з життям. Краще кинуся під потяг.

НАЧАЛЬНИК. Хіба я вам не сказав, що немає жодного потяга до одинадцятої тридцяти п’яти?

НЕВІДОМА. Одинадцятої тридцяти п’яти? Гаразд. Я зачекаю. Я зведу рахунки з життям об одинадцятій тридцять п’ять.

УЧИТЕЛЬ. А навіщо вам позбавляти себе життя?

НАЧАЛЬНИК. І навіщо саме тут? Хіба це не гріх? Адже я теж людина, у мене сім’я, турботи. А ви хочете завдати мені прикростей: розслідування, рапорти...

УЧИТЕЛЬ (з піднесенням, хвилюванням). Доамно!..

НАЧАЛЬНИК. Послухайте, хоча я й бідний посадовець, але ладен оплатити вам зі своєї кишені квиток до найближчої станції – Кимпіна. А там робіть, що знаєте. Станція велика, колій багато...

УЧИТЕЛЬ. Доамно, схаменіться... Відмовтеся від цього абсурдного заміру. Ви молоді, вродливі.

НЕВІДОМА. Серйозно? Ви це помітили?

УЧИТЕЛЬ. Ви повинні жити.

НЕВІДОМА (оглядаючись навколо). Де? Тут?

УЧИТЕЛЬ. Ви можете поїхати звідси. Ви маєте поїхати.

НЕВІДОМА. Чому ж ви мене висадили з поїзда?

НАЧАЛЬНИК. Тому що ви не мали квитка.

УЧИТЕЛЬ. Ми дамо вам квиток.

НАЧАЛЬНИК. Хто це – ми?

УЧИТЕЛЬ. Я.

НАЧАЛЬНИК. У вас є гроші?

УЧИТЕЛЬ (засоромлено). Зараз немає. Але завтра вранці я одержу платню.

НЕВІДОМА. Завтра вранці? Я не стану чекати до ранку тут, у степу...

НАЧАЛЬНИК (ображено). Який це степ, доамно? Як це – в степу? Дозвольте вам зауважити, що тут місто. Ви в місті.

НЕВІДОМА. Що за місто?

НАЧАЛЬНИК. Даруйте, але справжнє місто – міська управа, суд, шпиталь...

УЧИТЕЛЬ. Гімназія...

НАЧАЛЬНИК. Вісім тисяч мешканців.

УЧИТЕЛЬ (з певною гіркотою). Вісім тисяч двісті сорок п’ять, за останнім переписом.

НАЧАЛЬНИК. І це без мене: я того дня їздив до Бухареста у справах і мене не порахували.

НЕВІДОМА. Вісім тисяч двісті сорок п’ять жителів. (До НАЧАЛЬНИКА). З вами – вісім тисяч двісті сорок шість. (Задумливо). Якщо я тут залишуся на ніч, буде вісім тисяч двісті сорок сім. (Після паузи). Чи є тут готель?

НАЧАЛЬНИК. А як же! Готель “Метрополь”, у центрі міста.

НЕВІДОМА. Але в мене немає грошей.

УЧИТЕЛЬ. Це не важливо – ми б завтра заплатили. Але у вас немає документів.

НАЧАЛЬНИК. Правильно. А без документів не можна. (УЧИТЕЛЕВІ). А що, коли відправити її до шпиталю? Скажемо, що трапився нещасний випадок.

НЕВІДОМА. До шпиталю? Я не хочу до шпиталю.

НАЧАЛЬНИК. Тоді в поліцію. Без документів вас приймуть лише в поліції.

УЧИТЕЛЬ. Не слухайте його, доамно. Він сам не відає, що каже.

НАЧАЛЬНИК. Воно, можливо, й так, але куди її везти без документів? (До НЕВІДОМОЇ). Чому ви не хочете нам сказати, як вас звати?

НЕВІДОМА. Ви мені набридли. Чи довго ще до одинадцятої тридцяти п’яти? Скоріше б усе закінчилося.

УЧИТЕЛЬ (знову схвильовано). Доамно...

НЕВІДОМА (знову у відчаї). Ви мені набридли! Мені холодно... мені їсти хочеться... я спати хочу...

НАЧАЛЬНИК. Поїсти ми вам дамо.

НЕВІДОМА (бридливо). Де? Що?

НАЧАЛЬНИК. Особливого нічого не знайдеться. Але є качка з капустою. Смакота! Чудова качка – її вчора розчавив швидкий потяг.

НЕВІДОМА. Я не їм качок, розчавлених швидким потягом.

НАЧАЛЬНИК. Що тут такого особливого? Чудова качка. Не знаю тільки, як зробити, щоб дружина не помітила, а то вона мені такого завдасть... Ви ще мою хазяєчку не знаєте!

НЕВІДОМА (поривчасто). Яка ніч! Який жах! Невже це ніколи не скінчиться? Невже ніколи не настане день?

УЧИТЕЛЬ. Так, постане. Однак слід потерпіти.

НЕВІДОМА. Я не можу, я більше не можу. Мені хочеться померти. Чому ви не дали мені лягти на рейки?.. Так було б краще... (Падаючи в знемозі на стілець). Я спатиму тут. Гасіть світло.

НАЧАЛЬНИК. Божечки! Тут не можна! Сюди прийде моя жона.

НЕВІДОМА (знову підіймається; у розпачі). Тоді де, де, де? Тут не можна, на коліях теж ні. Що ви від мене хочете?

УЧИТЕЛЬ. Доамно... Не знаю, чи можу я... чи смію... бачите... У мене тут скромне житло: всього лиш одна кімната... Якщо ви хочете... Коли б ви лише забажали... я піду з дому... і ви залишитеся там самі... на ніч, лише до світанку... А я піду спати до колеги. (НАЧАЛЬНИКОВІ, пояснюючи). Піду до вчителя музики – Удрі.

НАЧАЛЬНИК. Хороша ідея.

УЧИТЕЛЬ. Завтра зранку все буде простіше. Ми дістанемо вам грошей, і ви зможете поїхати... А до ранку ви відпочинете.

НАЧАЛЬНИК. Прийдете до тями.

УЧИТЕЛЬ. А завтра вранці...

НАЧАЛЬНИК. Ми складемо протокол.

УЧИТЕЛЬ (різко). Облиште акт. (НЕВІДОМІЙ). Прошу вас, довіртеся мені. Ви згодні?

НЕВІДОМА (після паузи). Це далеко?

УЧИТЕЛЬ. Десять хвилин... Пішки звідси чверть години.

НЕВІДОМА. Гаразд. Ходімо. Мені спати хочеться.

УЧИТЕЛЬ (показуючи їй дорогу до дверей). Ось сюди... сюди...

         НЕВІДОМА виходить у супроводі ВЧИТЕЛЯ. У вікно видно, як вони проходять ліворуч.

НАЧАЛЬНИК (залишається на сцені на самоті, помічає книгу, забуту ВЧИТЕЛЕМ). Дом-не Учителю! (Виходить на перон). Домнуле Мірою!

УЧИТЕЛЬ (повертаючись). Що? Що сталося?

НАЧАЛЬНИК. Ви забули свою книгу.

УЧИТЕЛЬ (сполохано). Книгу! (Бере книгу в руки і машинально розгортає). А я гадав, що попрацюю цієї ночі... Треба почитати...

НАЧАЛЬНИК. Великий порок, дом’ учителю. Справжній порок!..

         УЧИТЕЛЬ швидко виходить. У вікно видно, як він наздоганяє НЕВІДОМУ.

 

ЗАВІСА


ДІЯ ІІ

         Того ж вечора в кімнаті вчителя. Обстава провінційного холостяка. Усе тут охайно, але бідно. Стіл, стільці, диван, книжкова полиця. А втім, книжки лежать скрізь: на столі, на стільцях і навіть на підлозі. Праворуч на передньому плані вхідні двері. Інші двері ліворуч, на другому плані, вони ведуть на кухню і до ванної кімнати. У задній стіні – широке подвійне вікно, що виходить до садочка, який відділяє будинок від вулиці.

         Коли підіймається завіса, сцена порожня. Темно. Крізь вікно видно літнє зоряне небо. Вдалині – темно-голубий силует гірських вершин. 

ЯВА І.

УЧИТЕЛЬ, НЕВІДОМА.

Тиша. Десь у бідній околиці загавкав собака, і негайно відгукнувся інший. Хтось відкриває ключем вхідні двері. Чутно голоси.

УЧИТЕЛЬ (увіходячи). Сюди, прошу вас...

НЕВІДОМА (йдучи за ним). Ми прийшли?

УЧИТЕЛЬ. Так. Ми вдома. (Обачно кладе книгу на стіл).

НЕВІДОМА. Яка темрява!

УЧИТЕЛЬ. Одну хвилинку, зараз я засвічу лампу. (Шукає в темряві). Ось тільки сірники знайду.

НЕВІДОМА. Тут немає електрики?

УЧИТЕЛЬ. Ні... Власне вона вже є, але її ще не підключили. Світло буде восени, коли завершиться будівництво електростанції.

НЕВІДОМА. Ну, я до осені не чекатиму!

УЧИТЕЛЬ (нарешті знайшов сірники, але вони не запалюються). Не хочуть горіти. Велика сирість.

НЕВІДОМА. Яка темрява! Які вулиці! Мене вдарили всі дерева, всі паркани...

УЧИТЕЛЬ (нарешті йому вдалося запалити сірник). Мені прикро, доамно. Мені дуже прикро. (Засвічує лампу – маленьку гасову лампу з круглим скляним порцеляновим абажуром, що випромінює слабке світло).

НЕВІДОМА (втомлено падаючи на стілець). Не можу більше. Я падаю від утоми. (Скидає туфлю з однієї ноги, потім з іншої). Я поранила собі ноги. Яке каміння! Який кругляк! (Залишившись у панчохах, натирає собі ноги).

УЧИТЕЛЬ (підіймаючи одну туфлю). Правду кажучи, в центрі є бруківка, але тут у нас...

НЕВІДОМА. Ніколи не забрукують?

УЧИТЕЛЬ. Та ні, чого ж... Може, наступного року.

НЕВІДОМА. Як же мені нещастить! Я приїхала на рік раніше.

УЧИТЕЛЬ (шукаючи другу туфлю). Я не бачу другої туфлі. Де вона?

НЕВІДОМА. Тут надто темно. Яке тьмяне світло! Чи не можна зробити яскравішим?

УЧИТЕЛЬ. Можна. Але не треба. З вулиці буде видно.         

НЕВІДОМА. Ну то й що?

УЧИТЕЛЬ. Ніхто не повинен знати, що ви тут.

НЕВІДОМА. У такому випадку загасіть лампу. Одне з двох – або ви її погасите, або зробіть світліше. Не переношу напівтемряви.

УЧИТЕЛЬ. Як бажаєте. Але ви маєте знати, що це не дуже добре. Вулицею може хтось пройти.

НЕВІДОМА. Ніхто не пройде. Вулиця безлюдна.

УЧИТЕЛЬ. Це тепер. Але, коли вийдуть з кінотеатру... адже сьогодні середа...

НЕВІДОМА. Ну то й що?

УЧИТЕЛЬ. Щосереди і щосуботи в нас кіно. Завжди.

НЕВІДОМА. І ви не пішли?

УЧИТЕЛЬ. Ні. Я не ходжу в кіно. (Викручує ґніт. Стає значно світліше). 

НЕВІДОМА (встає й уважно оглядає кімнату). Тут... ви живете?.. Ви мешкаєте?..

УЧИТЕЛЬ. Так.

НЕВІДОМА. Жах!

УЧИТЕЛЬ. Вам не подобається?

НЕВІДОМА. Ні, чого ж... Даруйте... Тут вельми... гарно.

УЧИТЕЛЬ. Ні, тут зовсім не гарно, але є все, що мені потрібно. І недалеко від гімназії. Тому що... не пам’ятаю, чи сказав я вам... я учитель.

НЕВІДОМА. Це й говорити не потрібно, і так видно.

УЧИТЕЛЬ. Чому? З яких ознак?

НЕВІДОМА. З усього. (Знову уважно оглядає кімнату, а також вчителя як її додаткового складника). Жах! На вулиці – й то було краще! Відчинимо хоча б вікно. (Наближається до вікна).

УЧИТЕЛЬ (злякано). Ні!

НЕВІДОМА (здивовано). Чому?

УЧИТЕЛЬ (заклопотано). Хіба я вам не сказав? Невдовзі вийдуть із кінотеатру. Люди проходитимуть нашою вулицею. І вони вас побачать.

НЕВІДОМА. Ну то й що? (Широко відчиняє вікно).

УЧИТЕЛЬ. У такий час... Жінка... тут...

НЕВІДОМА. До вас ніколи не приходять жінки?

УЧИТЕЛЬ. Доамно? Як ви могли подумати...

НЕВІДОМА. Ви хочете сказати, що до вас ніколи нікого не вчащає?

УЧИТЕЛЬ. Я серйозна людина. Учитель. З почуттям відповідальності.

НЕВІДОМА. Ви хочете сказати, що я... єдина жінка, котра ввійшла в цей дім?

УЧИТЕЛЬ. Доамно... повірте, будь ласка, я ніколи б не наважився... коли б не ці зовсім виняткові обставини, при яких я вас зустрів...

НЕВІДОМА. Який ви ще молодий!.. Чи старий!

УЧИТЕЛЬ. Доамно! Благаю вас, відійдіть від вікна.

НЕВІДОМА. Не будьте дитиною – нікого немає.

УЧИТЕЛЬ. Але вас видно з будинку напроти, оселі домнула Кір?ю.

НЕВІДОМА. Який Кір?ю?

УЧИТЕЛЬ. Кір?ю, з нотаріальної контори. Он той білий будинок з дерев’яним парканом, повитий плющем.

НЕВІДОМА (подивившись на вулицю). Дурниці! У них темно.

УЧИТЕЛЬ. От саме тому. Значить, вони стежать з-за фіранок.

НЕВІДОМА. Звідки ви знаєте?

УЧИТЕЛЬ. Вони постійно за фіранками.

НЕВІДОМА. Але сьогодні середа. Хіба вони не ходять до кінотеатру?

УЧИТЕЛЬ. Ходять, але стара, мати Кірою, зосталася вдома. Залишилася і мадам[49] Грігореску з дітьми й прислугою. І не лише вони одні, є ще месьє Атанасіу.

НЕВІДОМА. Що за Атанасіу?

УЧИТЕЛЬ. Той, який проживає поруч, у будинку з дощаним парканом. Потім Ласку, суддя, – жовтий будинок із трьома вікнами, що виходять на вулицю. А ще Малтопол, Вішан. Вішан із тютюнової крамнички.

НЕВІДОМА. Ай, як їх багато!

УЧИТЕЛЬ. Не жартуйте, доамно. Усе місто причаїлося за вікнами.

НЕВІДОМА. Я нічого не бачу. Нічого не чую. (Дослухаючись до тиші на вулиці). Усі сплять...

УЧИТЕЛЬ. Навіть якщо сплять... Вони й уві сні підглядають...

НЕВІДОМА (як і раніш). Ані звуку... (Після паузи). Хоча ні. Що це за шум?

УЧИТЕЛЬ. Який шерех?

НЕВІДОМА. Не чуєте? Поскрипує, ніби маленька пилка. (Показуючи на ліві двері). Видається, що це там.

УЧИТЕЛЬ. А! Це нічого. Це мишеня.

НЕВІДОМА (здригаючись). У вас миші?

УЧИТЕЛЬ. Одне маленьке. Не лякайтеся. Я його знаю.

НЕВІДОМА. Як це... ви його знаєте?

УЧИТЕЛЬ. Мишеня маленьке, сіреньке... з круглими оченятами. Іноді воно приходить сюди вночі, коли я допізна засиджуюсь... Коли читаю або перевіряю учнівські роботи... Йому подобається прогулюватися серед книжок.

НЕВІДОМА. О! (З певним переляком). Серед книжок?

УЧИТЕЛЬ. Не лякайтеся. Сьогодні воно не прийде. Мишеня відчуває, що тут є хтось сторонній. Мене воно вже знає. Ми заприязнилися.

НЕВІДОМА. Ви подружилися?.. Скажіть... у вас є ще друзі?

УЧИТЕЛЬ. Аякже. Удря – мій колега... учитель музики, дуже цікава людина. Талановитий. Він композитор. У нього я сьогодні й заночую. До речі, треба йти. Уже пізно. Вам слід відпочити... виспатися...

НЕВІДОМА. Я не хочу спати. Сон пройшов.

УЧИТЕЛЬ. Усе-таки... уже пізно... Я вас залишаю. Ліжко там. (Соромливо показує на диван). Постільні речі у шафі... Якщо хочете вмитися...

НЕВІДОМА. Хотіла б. (Оглядаючи себе). Я вся у вокзальній кіптяві.

УЧИТЕЛЬ. Чистий рушник ви знайдете там... (Показує на ліві двері).

НЕВІДОМА. Там ванна кімната?

УЧИТЕЛЬ. Так... власне ні... Загалом, це не те, що зветься ванною... Це комора, щось на зразок кухні, але, оскільки обідаю я в місті, я прилаштував її... побачите...

НЕВІДОМА. Душ є?

УЧИТЕЛЬ. Так. Щось на зразок. Це... поливальниця... садова поливальниця, підвішена на стіні.

НЕВІДОМА. Вельми вигадливо.

УЧИТЕЛЬ. Мені дуже прикро... Мені б хотілося... Мені хочеться...

НЕВІДОМА. Не турбуйтеся. (Вирішивши задовольнитися дріб’язком). Водопровід є?

УЧИТЕЛЬ (радісно). Так. Звичайно.

НЕВІДОМА. Тоді все гаразд. Заждіть, я подивлюся. (Виходить у ліві двері й повертається через кілька секунд). Вода не біжить.

УЧИТЕЛЬ (здивовано). Не біжить? (Згадавши). Звичайно, не біжить. Її відімкнули.

НЕВІДОМА. Як це – відімкнули?

УЧИТЕЛЬ. Воду завжди ввечері подають до шостої години.

НЕВІДОМА. Чому?

УЧИТЕЛЬ. Тому що станція не працює вночі.

НЕВІДОМА (Дещо збентежена). Вони праві... Для кого їм працювати вночі?.. А якщо кому-небудь заманеться помитися?.. Або його схопить спрага?

УЧИТЕЛЬ. Тут є криниця. Я принесу вам води з криниці. Вона у дворі.

НЕВІДОМА. Добре, обійдусь...

УЧИТЕЛЬ. Чому? Це простіше простого. Я принесу її в поливальниці. (Швидко виходить у ліві двері, повертається з поливальницею й іде до вхідних дверей). Хвилинку... Миттю... (Виходить).

         НЕВІДОМА, залишившись на самоті, з цікавістю роздивляється довкола, уважно оглядає меблі, мацає руками пружини канапи, підходить до книжкових полиць, де зупиняється на хвильку. З двору долинає ляскіт колодязного ланцюга. Жінка дістає з полиці книгу, потім іншу, на секунду розгортає, а потім кладе на місце. Знову виходить на середину сцени, продовжуючи оглядати кімнату з тим самим зацікавленням, і помічає на столі книгу, залишену вчителем. Відкриває її й перегортає сторінки, не виявляючи більшої цікавості, ніж до інших книжок. Цієї миті відчиняються праворуч двері.

УЧИТЕЛЬ (увіходячи). Ні! (Швидко кладе на підлогу поливальницю, підбігає до столу й забирає в Невідомої книгу). Прошу вас... прошу вас... (Заклопотано дивиться на книгу).

НЕВІДОМА. У чім річ? Що це за книга?

УЧИТЕЛЬ (ухильно). Це одна з моїх книг... (Іде до полиці й шукає для неї місце).

НЕВІДОМА. А мені не можна подивитися?

УЧИТЕЛЬ. Це вам буде нецікаво. Це старовинна книга. (Кладе її на останню полицю).

НЕВІДОМА. Чому ви мені не даєте її подивитися?

УЧИТЕЛЬ (повертаючись до столу). Я кажу, вам це не цікаво... Повірте мені.

НЕВІДОМА. Вона, здається, з ілюстраціями?

УЧИТЕЛЬ. Це не ілюстрації. (Невизначено). Діаграми... карти... Повірте, це вам нецікаво.

НЕВІДОМА (шокована). Гаразд! (З певним жалем). А вашому другові, сіренькому мишеняті, ви б її показали?

УЧИТЕЛЬ. Його я здавна знаю.

НЕВІДОМА. Яка ви дивна людина! І як багато тут книг! Що ви з ними робите?

УЧИТЕЛЬ. Я їх читаю.

НЕВІДОМА. Усі?

УЧИТЕЛЬ. Намагаюся.

НЕВІДОМА (оглядаючись навколо). Я ніколи не бачила так багато книжок.

УЧИТЕЛЬ. Їх не так уже й багато. Я б хотів... але...

НЕВІДОМА (побачивши на стіні над книжковою шафою два портрети). Хто це за старий? Ваш родич?

УЧИТЕЛЬ. Ні. Це Кеплер[50].                                                          

НЕВІДОМА. А другий?

УЧИТЕЛЬ. Копернік[51].

НЕВІДОМА. Ви з ними знайомі?

УЧИТЕЛЬ. Знайомий, але... вони померли... Давно. Кілька століть тому.

НЕВІДОМА. Як, ви сказали, звати цього?

УЧИТЕЛЬ. Копернік.

НЕВІДОМА. Я, здається, чула про нього.

УЧИТЕЛЬ. Вельми ймовірно. (Без іронії). Він доволі відомий.

НЕВІДОМА. І чому ви їх тут тримаєте?

УЧИТЕЛЬ. Так... Я думаю про них... іноді...

НЕВІДОМА (пильно дивлячись на нього). Яка ви дивна людина... дуже дивна!

         З вулиці долинає різкий свист. Очевидно, прокинувся якийсь стражник.

УЧИТЕЛЬ (здригається й уважно прислухається, піднявши догори вказівний палець). Уже виходять з кіно. (Після паузи). Я чую кроки... голоси...

         Справді, з вулиці долинає приглушений шум голосів.

НЕВІДОМА. Я нічого не чую.

УЧИТЕЛЬ (кидається до лампи, вкручує ґніт, майже гасить світло, пошепки). Тссс! Вони вже на нашій вулиці... Відійдіть від вікна... вбік...

        

НЕВІДОМА відходить від вікна й притуляється спиною до стіни. УЧИТЕЛЬ також прихилився спиною до стіни, в такій самій позі, як і НЕВІДОМА, але по інший бік вікна. Між ними обома – широко розчинене вікно, крізь яке видно синє зоряне небо. З часом шум на вулиці посилюється, уже чутно кроки.

        

Вони наближаються. Ідуть сюди.

 

Кроки зупинилися.

ГОЛОС КУКУ (з вулиці). А я вам кажу, що я бачила світло. І вікно відчинено.

УЧИТЕЛЬ (пошепки). Ось бачите? Я вам говорив, що не слід відчиняти вікно.

ГОЛОС КУКУ. Він удома. А де ж йому бути? Покличте його!

ГОЛОС УДРІ. Мір?ю! Мірою!

НЕВІДОМА (пошепки). Вас звати Мір?ю?

УЧИТЕЛЬ (теж пошептом). Так.

НЕВІДОМА. А ім’я?

УЧИТЕЛЬ. Марін.

НЕВІДОМА. Марін Мірою... Непогано звучить.

ГОЛОС УДРІ. Мірою! Відчини! Це я.

НЕВІДОМА (знову пошепки). А це хто?

УЧИТЕЛЬ (так само). Мій колега... учитель музики.

ГОЛОС УДРІ. Мірою, хіба не чуєш? Ти вдома?

ГОЛОС КУКУ. Навіщо запитувати? Звичайно, вдома.

НЕВІДОМА. А це хто?

УЧИТЕЛЬ. Теж колега... Учителька фізики.

НЕВІДОМА. Що вона хоче?

УЧИТЕЛЬ. Не знаю.

НЕВІДОМА. Вона ваша коханка?

УЧИТЕЛЬ (ображено). Доамно! Прошу вас...

НЕВІДОМА. Вона ваша наречена?

УЧИТЕЛЬ. У мене нема нареченої.

НЕВІДОМА. У такому разі, що їй тут потрібно вночі?

         Сильний стукіт у ворота.

УЧИТЕЛЬ (у відчаї). Вони розбудять усе передмістя. Потрібно їм відкрити.

НЕВІДОМА. Відкривайте.

         Стукіт повторюється.

УЧИТЕЛЬ (підходить до вікна, нахиляється над підвіконням, кричить). Момент. Я почув. Іду. (НЕВІДОМІЙ, пошепки). Що нам тепер робити?

НЕВІДОМА. Нічого. Хай заходять.

УЧИТЕЛЬ. І застануть вас тут?

НЕВІДОМА. Ну то й що?

УЧИТЕЛЬ. Ні за що в світі! Це неможливо. (Знову виглядає з вікна, бо гупання повторилося). Іду. Зараз же! Притьма! (НЕВІДОМІЙ). Доамно, вам слід заховатися, зникнути.

НЕВІДОМА. Лише знайте: у вікно я не стрибатиму.

УЧИТЕЛЬ. Пройдіть туди. (Показує на двері ліворуч). На одну хвильку.

НЕВІДОМА. Добре, але... (Робить крок у напрямку вказаних дверей).

УЧИТЕЛЬ (сполохано). Нахиліть голову! Нахиліть голову!

НЕВІДОМА (нахиляється, проходячи вздовж вікна; підходить до дверей). Не тримайте мене довго.

УЧИТЕЛЬ (цілковито спантеличений). П’ять хвилин... Три хвилини... Лише дізнаюся, що їм треба...

НЕВІДОМА. Не тримайте мене довго, бо я хочу спати.

УЧИТЕЛЬ. Ви, здається, говорили, що сон пройшов?

НЕВІДОМА. Ну! Але тепер мені знову захотілося спати. (Виходить).

         Стукіт у ворота.

УЧИТЕЛЬ (підходить до вікна). Зараз! Зараз! (Підходить до лампи, викручує ґніт. Швидко оглядає кімнату, потім квапливо поспішає до дверей праворуч).

НЕВІДОМА (відкриваючи двері ліворуч). Не тримайте мене довго, чуєте? Тут темно.

УЧИТЕЛЬ (благально). Прошу вас! Прошу вас...

         НЕВІДОМА закрила двері, УЧИТЕЛЬ виходить у двері праворуч, кілька секунд сцена залишається порожньою.

 

ЯВА ІІ.

УЧИТЕЛЬ, домнішоара КУКУ, УДРЯ.

КУКУ (увіходячи праворуч, спотикається об поливальницю, що залишилася біля дверей). Що це таке? Чому тут наповнена водою поливальниця?

УЧИТЕЛЬ (затинаючись, заходячи за нею). Я хотів... Я хотів умитися...

КУКУ (суворо). Ви миєтеся вночі?

УЧИТЕЛЬ. Так... загалом... іноді...

УДРЯ (йому років під п’ятдесят, тип провінційної “богеми”, однак без шаржування; заходячи). Шкода, що ти не був у кінотеатрі. Був чудовий фільм... Чудовий. (Збирається розповідати). Ти тільки подумай: герой...

УЧИТЕЛЬ. Чекай, ти мені переповіси завтра... А зараз...

КУКУ (яка дійшла до середини кімнати, зупинилась і нюхає повітря). Що це тут за пахощі? (Знову підозріло водить носом). Тут чимось пахне... здається, парфуми.

УЧИТЕЛЬ. Я нічого не відчуваю.

КУКУ. Як – не відчуваєте? Такий запах, що мене нудить!

УЧИТЕЛЬ. Може, це квіти... З саду... Адже вікно відчинено.

КУКУ (нахиляючись над підвіконням і нюхаючи повітря). Ні. У саду немає запаху. Це тут. (Заінтригована, робить кілька кроків про кімнаті).

УЧИТЕЛЬ. Домнішоаро Куку... не гнівіться, далебі... але вже пізно... я хотів би знати... чим зобов’язаний вам... Ви мене розумієте... в таку пізню годину...

КУКУ. Не поспішаймо. Ану по черзі! (Бере стілець і сідає). Домнуле Удря, ваше слово.

         УДРЯ також сідає. УЧИТЕЛЬ залишився стояти в самотині між ними, розпачливо дивлячись то на одну, то на іншого, то, з великою тривогою, на двері ліворуч, до ванни.

УДРЯ (трохи ніяково). Бачиш, я був у кінотеатрі...

УЧИТЕЛЬ (нервово). Удря... благаю... коротше. І швидше.

УДРЯ. Так ось!.. Отже, я зустрів там домнішоару Куку.

КУКУ (спалахнувши). Так! Мене. Тому що я, бідолашна, змушена скрізь встигати, заступати поліцію на вокзалі, і в міському саду, і в кіно. Я спіймала в залі сім учениць. (Перераховуючи їх на пальцях). Ільєску з п’ятого, Улму з шостого, Татович з четвертого класу “Б”...

УЧИТЕЛЬ (перериваючи лічбу). Домнішоаро Куку... дозвольте... я гадаю...

КУКУ. Звичайно. Вас не цікавлять порядок і дисципліна.

УЧИТЕЛЬ. Ні, чому ж... але не такої пізньої години.

КУКУ. Дуже погано. Школа не повинна спати, домнуле вчителю.

УЧИТЕЛЬ. Навіть уночі?

КУКУ. Тим більше! Школа не спить! Школа все знає! Усе бачить!

УЧИТЕЛЬ (схвильований). Що ви хочете цим сказати?

КУКУ. Про це ви зараз дізнаєтеся. (УДРІ, наказуючи). Продовжуйте, домнул.

УДРЯ. Так ось, виходить, як я тобі казав, у кінотеатрі я зустрів домнішоару Куку.

УЧИТЕЛЬ. Удря, пробі, скоріше.

КУКУ. Але навіщо скоріше? Вам слід зрозуміти, домнуле вчителю, що коли я ризикую своєю репутацією й увіходжу вночі до кімнати неодруженого...

УДРЯ (перебиваючи). Саме тому вона мене і взяла з собою. Щоб не було пересудів, щоб не скомпрометувати себе.

КУКУ (продовжуючи). ... значить, мене до цього спонукають надто важливі обставини.

УЧИТЕЛЬ. Важливі обставини? Нічого не розумію.

КУКУ. Прикидаєтеся. (УДРІ). Говоріть, Удря!

УДРЯ. Говорю, але ж ви мені не даєте можливості... (Відновлюючи нитку оповіді). Отже, як я вже мовив... у кінотеатрі...

КУКУ (різко перебиваючи). Дайте мені сказати. (УЧИТЕЛЮ, інквізиторським тоном). Домнуле Мірою! Не намагайтеся заперечувати – це марно. (Після короткої паузи, різко). Чи правда те, про що я дізналася?

УЧИТЕЛЬ (усе більш занепокоєно). Що ви дізналися?

КУКУ. Чи правда те, про що мені сказав Іспас, начальник вокзалу?

УЧИТЕЛЬ. Про що він вас повідомив?

КУКУ. Це правда, що ви... (підкреслюючи) ви... заплатили двадцять дві тисячі за книгу, яку вам сьогодні привіз із Бухареста домнул Паску?

УЧИТЕЛЬ (який був дуже схвильований цим допитом і весь час крадькома з острахом позирав на ліві двері; з полегшенням). Так.

КУКУ (УДРІ, тріумфуючи). Ось! Тепер ви переконалися?

УДРЯ. Я нічого не знав. Він мені нічого не казав.

УЧИТЕЛЬ. Я тобі не казав, але я позичив у тебе три тисячі леїв.

УДРЯ. Так. (Домнішоарі КУКУ, пояснюючи). З фонду для свята.

УЧИТЕЛЬ. Завтра отримаю зарплатню й тобі віддам.

КУКУ. А якщо ви й не віддасте? Ви гадаєте, що цього досить? Що це все?

УЧИТЕЛЬ. Не бачу, що могло б ще бути?

КУКУ. Не бачите? (Сентенційно). Домнуле Мірою, коли хтось – якийсь учитель! – сплачує двадцять дві тисячі леїв за книгу – тут справа підозріла.

УЧИТЕЛЬ. Чому? Я роблю з моїми грошима все, що забажаю.

КУКУ. Своїми грошима? Якими грошима? Звідки у вас гроші? Ми, слава тобі господи, знаємо один одного. Ви заборгували їдальні вісімсот леїв ще за попередній місяць.

УЧИТЕЛЬ. Звідки ви про це знаєте?

КУКУ. Мені сказала мадам Луїза – я була в неї в гостях. У перукарні ви стрижетесь один раз на два місяці.

УЧИТЕЛЬ (мимоволі провівши рукою по волоссю). Та лише на тому тижні...

КУКУ. Та що там говорити! З тієї пори, як ви тут, за шість років, ви не пошили собі жодного нового костюма.

УЧИТЕЛЬ (оглядаючи свій костюм). Він іще не зношений... охайний...

КУКУ. А знаєте, що я ще чула? (Презирливо). Ви самі церуєте собі шкарпетки!

УЧИТЕЛЬ (з гіркотою). Це огидно!

КУКУ. І сорочки!

УЧИТЕЛЬ. Підло! (Поглядаючи на ліві двері). Ви не повинні цьому вірити. Ось нехай Удря скаже.

УДРЯ. Це неправда, домнішоаро Куку. Брюки він, можливо, і прасує іноді сам... але сорочки... шкарпетки...

КУКУ (не звертаючи уваги). Облишмо, то я вже знаю, що кажу. І коли все це так, то хіба не природно, запитую вас, що віддати двадцять дві тисячі леїв за одну книгу – це справжнє божевілля?

УЧИТЕЛЬ. Можливо, що й так, але це моє божевілля, і я не мушу нікому звітуватися.

КУКУ. Ви помиляєтеся, домнуле вчителю. Школа повинна знати. І не лише школа. І місто. І я.

УЧИТЕЛЬ. То добре, от ви й дізналися. Для цього не треба було приходити сюди вночі...

УДРЯ. Це я теж їй говорив: стривайте, домнішоаро Куку, майте витримку до ранку.

КУКУ (УДРІ). До ранку? Ви гадаєте, я могла б заснути до завтрашнього ранку? (УЧИТЕЛЕВІ). Ні, домнуле Мірою. Цю таємницю слід розкрити негайно. Зараз. (Іншим тоном). Де книга?

УЧИТЕЛЬ. Яка книга?

КУКУ. Книга, яку привіз вам Паску! Де вона?

УЧИТЕЛЬ. Тут. (Широкий непевний жест, що не означає нічого).

КУКУ. Я хочу її бачити.

УЧИТЕЛЬ. Чому?

КУКУ. Як – чому? Хочу подивитися на неї.

УЧИТЕЛЬ. Не можна.

КУКУ. Не можна? Ви хочете сказати, що... що ви відмовляєтеся мені її дати, мені її показати?

УЧИТЕЛЬ (швидше несміло, ніж провокуюче). Так. Відмовляюсь.

КУКУ. Домнуле Удря, ви чули?

УДРЯ. Чув.

КУКУ. Домнуле Мірою! Може, ви не усвідомлюєте собі серйозності становища. Я поставлю це питання на учительській нараді... але я хотіла, як колега...

УДРЯ. Як добрий колега...

КУКУ. ... попередньо поговорити з вами.

УЧИТЕЛЬ. Даремно.

КУКУ. Я поставлю вам ще одне запитання. Що це за книга? Хто автор? Звідки ви її замовили? Що в ній пишеться? Які в ній думки? Навіщо ви її купили?

         УЧИТЕЛЬ мовчить, знизує плечима.

Мовчите? Ви нічого не скажете?

         УЧИТЕЛЬ робить жест “нічого не поробиш”.

Домнуле Удря! У цьому будинку відбуваються таємничі справи.

         КУКУ, хвилюючись, проходить по кімнаті й зупиняється перед лівими дверима до ванни.

УЧИТЕЛЬ (переляканий, заступає їй дорогу). Домнішоаро Куку... Домнішоаро Куку...

КУКУ. Щось тут підозріло!

УЧИТЕЛЬ (так само). “Підозріло!” Чому підозріло?

КУКУ. Усе місто вже давно стежить за вами. Усе місто давно запитує себе, що ви робите, чому весь час стовбичите вдома, вдень і вночі, завжди в самотині! Але тепер усе повинно нарешті з’ясуватися!

УЧИТЕЛЬ. Гаразд, гаразд, домнішоаро, нехай з’ясується... але зранку... не зараз. Тепер уже ніч... година пізня...

КУКУ. Іншими словами, ви показуєте мені на двері?

УЧИТЕЛЬ. Ні, домнішоаро Куку, ні... але хіба вам не хочеться спати?

КУКУ. Мені ніколи не хочеться спати.

УЧИТЕЛЬ. Усе-таки, тепер уже пізно...

КУКУ. Для мене ніколи не пізно. Я ще поставлю вам лише одне питання...

УЧИТЕЛЬ (перебиваючи). Не ставте, бо я не відповім.

КУКУ. Добре. Як собі хочете. Лише б ви не пошкодували. Ходімо, домнуле Удря. Пішли. (Стрімко виходить правими дверима).

         УДРЯ йде за нею.

УЧИТЕЛЬ (швидко, таємниче). Удря! Залишся. Я мушу тобі щось сказати.

УДРЯ. Не можу. Маю проводити Скорпіона додому.

УЧИТЕЛЬ. А після цього повернися. Ти мені потрібний.

УДРЯ. Добре. Повернуся.

ГОЛОС КУКУ (з вулиці). Домнуле Удря!

УДРЯ. Іду! Іду! (Тихіше). Я повернуся, але ти залиш ворота відчиненими, щоб не довелося більше стукати.

УЧИТЕЛЬ. Так, так.

ГОЛОС КУКУ. Ви йдете чи ні?

УДРЯ. Уже йду. (Швидко йду).

 

ЯВА ІІІ.

УЧИТЕЛЬ, НЕВІДОМА.

На кілька секунд УЧИТЕЛЬ залишається сам й уважно прислухається до кроків вулицею, щоб переконатися, що ті двоє насправді пішли. Він розгублений і приголомшений. Ліві двері помалу відкриваються й до кімнати обережно входить НЕВІДОМА. Вона оглядає кімнату, потім уважно дивиться на вчителя й підходить до нього.

НЕВІДОМА (наближається до вчителя і, взявши його двома пальцями за підборіддя, повертає його голову до світла). Це правда, що ви два місяці не стриглися?

УЧИТЕЛЬ. Ви чули?

НЕВІДОМА. Усе.

         УЧИТЕЛЬ у відчаї.

Адже я не могла затулити собі вуха. (Після паузи). Це правда, що...

УЧИТЕЛЬ (перебиваючи). Неправда. Усе неправда.

НЕВІДОМА. Послухайте... Дайте мені книгу. Я хочу її подивитися.

         УЧИТЕЛЬ мовчить.

Не можна? Ви не хочете?

         УЧИТЕЛЬ мовчить.

Мені також не можна? Ви мене не знаєте, і я вас не знаю. Я тут на одну ніч. Я нікого не побачу, нікому нічого не розповім... Покажіть мені її... Будь-ласка.

         УЧИТЕЛЬ мовчки дивиться на неї кілька секунд, потім без поспіху йде до книжкової полиці, дістає звідти таємничу книгу і, повертаючись до НЕВІДОМОЇ, яка весь цей час, не рухаючись з місця, очима стежить за ним, простягає їй книгу як звичайнісіньку річ.

(Бере книгу, підходить до столу, сідає, підсуває лампу, починає гортати і на кілька секунд мовчки уважно схиляється над розкритою книгою. Потім підіймає голову). Я нічого не розумію.

УЧИТЕЛЬ. Я вам казав: це старовинна книга. Вона тлумачить математику, астрономію.

НЕВІДОМА. Вона дуже старовинна?

УЧИТЕЛЬ. Їй близько ста п’ятдесяти років.

НЕВІДОМА (здивовано). Ого-го! Сто п’ятдесят?

УЧИТЕЛЬ. Навіть більше[52]. (Підходить до столу й показує титульну сторінку). Упсала. Ґетеборг, тисяча сімсот шістдесят третій рік.

НЕВІДОМА. Тому-то вона така дорога?

УЧИТЕЛЬ (захоплено). Це не дорого, навіть дешево. Мені пощастило, що я її дістав.

НЕВІДОМА. Чому пощастило?

УЧИТЕЛЬ. Багато років я мріяв про неї, шукав її, чекав її, бачив уві ні. Куди я лише не писав, кого лише не прохав! Книжників, букіністів. Кілька років я збирав гроші, заощаджував, давав приватні уроки...

НЕВІДОМА (продовжуючи). Самі церували собі шкарпетки.

УЧИТЕЛЬ. Так. Іноді. (Захоплено). Але тепер вона моя. У мене вона є. Тепер я можу перевірити, пересвідчитися...

НЕВІДОМА. Про що?

         УЧИТЕЛЬ мить вагається, мовчить.

Ви не хочете мені сказати?

УЧИТЕЛЬ. Та ні. Вам я скажу. Але ви нікому не передасте?

НЕВІДОМА. Нікому.

УЧИТЕЛЬ. Ніколи?

НЕВІДОМА. Ніколи.

УЧИТЕЛЬ. Ви мені обіцяєте?

НЕВІДОМА. Клянуся!

УЧИТЕЛЬ (оглядається навколо, дивиться на двері, вікно, ліворуч і праворуч, нарешті, трохи боязко, щоб хтось не підслухав, пошепки, нахиляючись, говорить НЕВІДОМІЙ). Я відкрив нову зірку.

НЕВІДОМА (дивлячись йому прямо в очі). Де?

УЧИТЕЛЬ (просто). На небі.

НЕВІДОМА (наївно, по-дитячому). Не вірю.

УЧИТЕЛЬ. Мені не вірите? (Показуючи їй якийсь папірець на столі). Ось вона. (Показуючи олівцем на якусь крапку на папері). Тут.

НЕВІДОМА. Ви ж говорили, що вона на небі?

УЧИТЕЛЬ. Це небо.

НЕВІДОМА. А я гадала, що...

УЧИТЕЛЬ (проводить олівцем на папері). Дивіться. Ось сфера. А ця лінія – це вісь світу. Це коло – екватор. (Підіймаючи на мить голову й дивлячись на НЕВІДОМУ). Небесний екватор, звичайно.

НЕВІДОМА (трохи налякано). Звичайно.

УЧИТЕЛЬ. Ось тут горизонтальні координати: азимут і зенітна відстань. Зірка, яку я відкрив, – тут. Ви її бачите?

НЕВІДОМА. Бачу... але ви краще покажіть мені її на небі. (Показує на навстіж розчинене вікно).

УЧИТЕЛЬ. Ні. На небі її не видно.

НЕВІДОМА. Але ж ви казали, що відкрили її?

УЧИТЕЛЬ. Звичайно, я відкрив її, але відкрив тут... на папері.

НЕВІДОМА. На папері? Як це – на папері?

УЧИТЕЛЬ. Дуже просто. Я вирахував її.

НЕВІДОМА. Не розумію.

УЧИТЕЛЬ. Що?

НЕВІДОМА. Багато що. І насамперед я не розумію, який стосунок має зірка... до цієї книги.

УЧИТЕЛЬ. Це каталог, атлас, каталог зірок Ван Мерча.

НЕВІДОМА. Ван Мерч?

УЧИТЕЛЬ. Моєї зірки немає в жодному каталозі. Її немає ні в Гіпарха[53], ні у Птоломея[54], ні в Кеплера...

НЕВІДОМА (показуючи на портрет, що висить на стіні). І навіть у нього?

УЧИТЕЛЬ. Так. Один час я гадав, що в Гершеля[55], та виявилося, що ні. У Гершеля була подвійна зірка – це зовсім інше. Єдиний, у кого вона могла б виявитися, – це він.

НЕВІДОМА. Чому?

УЧИТЕЛЬ. Тому що в нього було достатньо сміливості, розмаху. Я відчуваю, що в його теорії темних зірок є щось правдиве.

НЕВІДОМА. Темні зірки?

УЧИТЕЛЬ. Професори астрономії знущаються з нього. Вони називали й постійно називають його дилетантом, астрологом... Звичайно. Як тільки в людини виникає оригінальна теорія, її оголошують шарлатаном... або божевільним.

НЕВІДОМА (з певним хвилюванням). Божевільним?

УЧИТЕЛЬ. Так. Мене не здивує, якщо одного чудового дня і про мене скажуть, що я божевільний.

НЕВІДОМА (з усе зростаючим хвилюванням). Про вас?

УЧИТЕЛЬ. Хлопчаки зі старших класів уже й тепер називають мене божевільним.

НЕВІДОМА (остаточно лякаючись). Мені... спати хочеться. Я хочу спати.

УЧИТЕЛЬ. Ні. Стривайте. Дайте мені висловитися. Зараз я хочу сказати. Погляньте! (Бере НЕВІДОМУ за руку). Ходімо зі мною. (Підводить її до вікна). Бачите Велику Ведмедицю?

НЕВІДОМА. Я нічого не бачу. Я хочу спати. Облиште мене. Покажете мені її завтра зранку.

УЧИТЕЛЬ. Зранку? Зранку її не видно.

НЕВІДОМА. Яке це має значення? Покажете мені її на папері.

УЧИТЕЛЬ. Ні-ні. Постійте тут зі мною. Подивіться. (Показує пальцем). Сім зірок... Бачите?

НЕВІДОМА (вагаючись). Ні.

УЧИТЕЛЬ (нервово, гарячково). Як це ні? Чотири і три. Останні три – це хвіст Ведмедиці.

НЕВІДОМА. Якої Ведмедиці?

УЧИТЕЛЬ. Ви дивитеся надто вниз, тому її не бачите. Погляньте вище, там, де голова Дракона.

НЕВІДОМА. Дракон?

УЧИТЕЛЬ. Дракон. Змій.

НЕВІДОМА. Що за дракон? (Дуже налякана, обережно звільнюється і робить крок до правих дверей. Хотіла б тікати).

УЧИТЕЛЬ (різко обертаючись). Куди ви?

НЕВІДОМА. Я... хочу вийти на двір... Погуляти хочу.

УЧИТЕЛЬ. Погуляти?

НЕВІДОМА. Мені... мені хочеться пити. Наберу води з криниці. Хіба ви не говорили, що тут є криниця?

         УЧИТЕЛЬ робить крок до неї – це лякає її ще більше.

Не... ходіть за мною... інакше я закричу.

 

ЯВА IV.

УЧИТЕЛЬ, НЕВІДОМА, УДРЯ.

Двері праворуч рвучко відкриваються, і на порозі з’являється УДРЯ. Шум дверей, що розчинилися, зумовлює НЕВІДОМУ обернутися.

НЕВІДОМА (УДРІ, нервово). Домнуле! Як добре, що ви прийшли! Ви мене не знаєте, але я вас знаю. Ви домнул Удря. Заходьте! Будь-ласка, заходьте.

УДРЯ (остовпіло). Доамно!..

УЧИТЕЛЬ (НЕВІДОМІЙ, спокійно). Ви злякалися? Мені дуже шкода. (УДРІ, іншим тоном). Заходь, Удря.

УДРЯ (почуває себе незручно). Чому ти мене не попередив? Чому не сказав, що ти не один?

УЧИТЕЛЬ. Не встиг.

УДРЯ (НЕВІДОМІЙ, збитий з пантелику). Доамно... повірте... якби я знав... (спотикаючись об поливальницю). Ще це що таке?

УЧИТЕЛЬ. Поливальниця. Зажди, я її заберу, щоб ще хтось не спіткнувся. (Бере поливальницю і йде до лівих дверей, але, перш ніж вийти, знову обертається до УДРІ, котрий усе ще перебуває на порозі). Та заходь ти, нарешті, хіба не чуєш? Ти нам потрібний.

НЕВІДОМА. Так, ви нам потрібні.

УДРЯ. Я?

         УЧИТЕЛЬ виходить із поливальницею на кухню. НЕВІДОМА, скориставшись випадком, що на мить залишилася з УДРЕЮ на самоті, підходить до нього.

НЕВІДОМА (швидко). Домнуле Удря!

УДРЯ. Так...

НЕВІДОМА. Ви коли-небудь бачили Велику Ведмедицю?

УДРЯ (після секунди мовчання, тому що питання було надто несподіване). Так, бачив.

НЕВІДОМА. Вона нам небі?

УДРЯ. А де ж їй бути? Звичайно, на небі.

НЕВІДОМА. І... там є... і Дракон?.. Змій?

УДРЯ. Є. Але чому ви мене запитуєте? Спитайте його – він краще знає. Саме він мені їх і показав. Адже він астроном.

НЕВІДОМА. Астроном? А знаєте, що він говорить? Він відкрив нову зірку.

УДРЯ (просто). Напевне, відкрив. Чому б йому не відкрити? Хіба я не написав симфонії?

НЕВІДОМА. Ви написали симфонію?

УЧИТЕЛЬ (увіходячи з лівого боку під час її останньої репліки). Звичайно, адже я вам казав, що він композитор.

УДРЯ. Симфонію на чотири частини. Алегро. Анданте. Скерцо[56]...

УЧИТЕЛЬ. ... І знову алегро. Ходімо, Удря.

УДРЯ. Куди?

УЧИТЕЛЬ. До тебе додому. Я переночую в тебе.

УДРЯ. Чому?

УЧИТЕЛЬ. Стривай, розповім тобі дорогою.

УДРЯ. А доамна?

УЧИТЕЛЬ. Доамна залишиться тут.

УДРЯ. Чому?

УЧИТЕЛЬ. Тому що їй немає де спати в іншому місці.

УДРЯ. А хто вона?

УЧИТЕЛЬ. Цього і я не знаю.

УДРЯ. Зажди, друзяко, ти мене цілком збив з пантелику. Скорпіон мала рацію. Тут відбуваються таємничі речі.

УЧИТЕЛЬ. Облиш. Ходімо. Я тобі все поясню. На добраніч.

НЕВІДОМА. Ви йдете? Чому ви йдете?

УЧИТЕЛЬ. Тому що вже пізно.

УДРЯ. Це так. Уже пізно.

НЕВІДОМА. Я не хочу залишатися на самоті. Чому ви поспішаєте?

УЧИТЕЛЬ. Тому що вам хочеться спати. Тому що вам слід спати.

НЕВІДОМА. Я не хочу спати. Домнуле Удря, розкажіть мені про вашу симфонію. Вона гарна?

УДРЯ. Нехай він скаже. (Показує на ВЧИТЕЛЯ).

НЕВІДОМА. Хіба він її знає?

УДРЯ. Я йому наспівував її.

НЕВІДОМА. Як?

УДРЯ. Голосом.

УЧИТЕЛЬ. Якщо він почне її виконувати зараз, нам уже не доведеться спати: вона довга.

УДРЯ. Я вам уже говорив. У ній чотири частини: алегро, анданте, скерцо...

УЧИТЕЛЬ. ... І знову алегро. Ходімо.

УДРЯ. Стривай, друже, хіба не бачиш, що доамна цікавиться музикою?

НЕВІДОМА. Її ніколи не виконували?

УДРЯ. Поки що ні.

НЕВІДОМА. Чому?

УДРЯ. Тому що мені вставляють палиці в колеса.

НЕВІДОМА. Хто?

УДРЯ. Усі. Місцева влада, дирекція гімназії... і домнішоара Куку.

УЧИТЕЛЬ. Удря! Уже пізно.

УДРЯ. Зажди, друзяко. (НЕВІДОМІЙ). Зрозумійте, доамно, я бажав, щоб симфонію виконав гімназіальний оркестр.

НЕВІДОМА. У гімназії є оркестр?

УДРЯ. Ні, поки що немає. Але ми могли б його створити. Кінець-кінцем, що нам потрібно? Вісім скрипок, дві віолончелі, віолу й контрабас. Усе це знайдеться. Барабанщика й духові інструменти можна взяти з полкового оркестру.

УЧИТЕЛЬ. Але вони не дають.

УДРЯ. Саме так. Вони не хочуть. Але, коли б навіть вони й згодилися, усе одно цього недостатньо.

НЕВІДОМА. Чому?

УДРЯ. Тому що в мене немає англійського ріжка[57].

НЕВІДОМА. А без... англійського ріжка... не можна?

УДРЯ. Боже збав! Це найголовніше. Ось я вам зараз поясню.

УЧИТЕЛЬ. Облиш, Удря, уже пізно.

УДРЯ. Дай мені спокій, друже! (НЕВІДОМІЙ). До Скерцо ще так-сяк, але далі – без англійського ріжка я загинув. Погляньте. Насамперед зачинають духові інструменти. (Починає диригувати уявним оркестром). Пам-пам-пам-пам-пам-пам-пам... Потім скрипки. (Диригує вже обома руками, все пришвидшуючи темп). Ту-ду-ду-дум!.. Ту-ду-ду-дум!.. Ту-ду-ду-дум!.. А тепер вступає англійський ріжок. (Ніби диригує оркестром, місце англійського ріжка вглибині ліворуч). Ті-ті-ті-ті-ті-ті-ті-ті-ті... (Коротко). Тім-тім!

НЕВІДОМА. Це дуже гарно!

УДРЯ. Хіба не так? (Знову починає диригувати, тепер уже без пояснень). Пам-пам-пам-пам-пам-пам-пам! Ту-ду-ду-дум! Ту-ду-ду-дум! Ті-ті-ті-ті-ті-ті-ті! Тім-тім!

НЕВІДОМА (захоплено). Особливо ця остання частина!..

УДРЯ. Ось бачите?!

УЧИТЕЛЬ (щиро, захоплено). Правильно. Це гарно!

УДРЯ. Та що з того? Адже в мене немає англійського ріжка!

НЕВІДОМА. А хіба не можна його чим-небудь замінити? Яким-небудь іншим інструментом?

УДРЯ. В жодному випадку. Краще зовсім не потрібно. Я роками буду чекати, але без ріжка не стану виконувати.

НЕВІДОМА. І його не можна купити?

УДРЯ. Ні, чому ж, у Бухаресті можна. Але він коштує дорого – тисяч тридцять.

НЕВІДОМА. Тридцять тисяч?

УДРЯ. Я вже відклав трохи грошей зі своєї зарплатні – близько чотирьох з половиною тисяч леїв, але до тридцяти тисяч іще далеко. Я пустив підписного листа. Ось він.

УЧИТЕЛЬ (йому незручно). Удря!

УДРЯ. Стривай, друзяко. Хай вона лише погляне на нього. (Дістає з внутрішньої кишені лист, розгортає його й починає читати). “Підписний лист на придбання англійського ріжка для виконання Першої симфонії мі бемоль мажор маестро Раду Удря”.

НЕВІДОМА. Багато вже підписалося?

УДРЯ. Поки що лише один-єдиний. (Показуючи на ВЧИТЕЛЯ). Він.

НЕВІДОМА. Ви?

УЧИТЕЛЬ (зніяковіло). Так.

НЕВІДОМА (бере підписний лист із рук УДРЯ і розглядає його). Домнуле Удря, я б теж підписала... але...

УДРЯ (швидко забираючи в неї лист). Що ви? Що ви? Невже ви подумали? Я вам його лише так показав...

УЧИТЕЛЬ (з докором). Ось бачиш?

УДРЯ. Де я лише не був! Кого тільки не благав! У Прімерії, у батьківському комітеті, у Торговій палаті. Я став посміховиськом для всього міста. Вони кажуть, що я божевільний.

НЕВІДОМА. Ви також?

УЧИТЕЛЬ. Так, він також.

УДРЯ. Як це – я також?

УЧИТЕЛЬ. Я тобі поясню. А тепер ходімо. Зранку в нас уроки. Хочеш запізнитися? Хочеш наразитися на домнішоару Куку?

УДРЯ. Ні. Цього я не хочу.

УЧИТЕЛЬ. Тоді ходімо. Уже пізно.

УДРЯ (НЕВІДОМІЙ, вибачливим тоном). Правда. Тепер уже пізно. На добраніч, доамно.

НЕВІДОМА. Ви мене залишаєте?

УДРЯ. Що поробиш? Потрібно.

НЕВІДОМА. Гаразд.

УЧИТЕЛЬ (бере книгу зі столу). На добраніч, доамно.

НЕВІДОМА. На добраніч... Ви забираєте книгу?

УЧИТЕЛЬ. Так. Я хочу погортати її перед сном... На добраніч.

         УДРЯ уже на порозі, УЧИТЕЛЬ збирається йти за ним.

НЕВІДОМА (несподівано скрикнувши). А!

УЧИТЕЛЬ (повертаючись з порогу). Що трапилося?

НЕВІДОМА. Мишеня.

УДРЯ (повернувшись і собі). Що за мишеня?

НЕВІДОМА. Я почула – він вискочив.

УЧИТЕЛЬ (пильно подивившись на неї, обертається до УДРІ). Удря, іди вперед! Я невдовзі прийду. Залиш ворота відчиненими, чуєш?

УДРЯ. Гаразд, гаразд... (Швидше для себе). Я вже нічого не розумію... На добраніч. (Виходить).

 

ЯВА V.

НЕВІДОМА, УЧИТЕЛЬ.

УЧИТЕЛЬ (підходячи до неї). Ви нічого не чули? Ніякого мишеняти, чи не так?

НЕВІДОМА жестом визнає, що це так.

УЧИТЕЛЬ. Тоді що з вами? Чого ви хочете?

НЕВІДОМА. Залиштеся... Я не хочу, щоб ви пішли... не показавши мені... свою зірку.

УЧИТЕЛЬ. Я вам хотів її показати, але ви злякалися.

НЕВІДОМА. Я вас боялася... Ви говорили з такою... такою пристрастю.

УЧИТЕЛЬ. Прошу вибачення. Зі мною це рідко трапляється... але трапляється іноді...

НЕВІДОМА. І потім... Адже я ніколи не чула про Велику Ведмедицю. Я не знала, що вона існує.

УЧИТЕЛЬ. Не знали? Як це може бути? Ви її ніколи не бачили? Жодного разу?

НЕВІДОМА. Не пригадую.

УЧИТЕЛЬ. Невже ви ніколи не дивитеся на небо?

НЕВІДОМА. Та ні. Іноді... Щоб побачити, чи не йде дощ...

УЧИТЕЛЬ (майже з відчаєм). “Чи не йде дощ!”

НЕВІДОМА (пояснюючи, вибачаючись водночас). Треба ж мені знати, як одягтися... які туфлі...

УЧИТЕЛЬ. “Які туфлі!”... А на зорі, на зорі ви ніколи не дивитеся? Їх ви не бачите?

НЕВІДОМА. У мене немає часу.

УЧИТЕЛЬ. Вам страшенно ніколи? А чим ви зайняті?

НЕВІДОМА. Я дуже зайнята.

УЧИТЕЛЬ. Ви чим зайняті?

НЕВІДОМА. Не запитуйте більше. Я втрачаю голову. У мене немає жодного вільного дня.

УЧИТЕЛЬ. А вечора?

НЕВІДОМА. А! Вечорами я іще більше зайнята.

УЧИТЕЛЬ. Це жахливо! Гаразд, що це у вас за життя... коли навіть немає часу поглянути на Велику Ведмедицю? Вона вже тисячі років, сотні тисяч років на небі, а ви її навіть не бачили!

НЕВІДОМА (майже з дитячим подивуванням). Сотні тисяч років? Покажіть мені її.

УЧИТЕЛЬ (знову підходить до вікна). Підійдіть сюди. До мене. Тепер маєте її побачити. Велика Ведмедиця... Чумацький віз[58].

НЕВІДОМА. Велика Ведмедиця?

         До кімнати струмениться голубе, доволі яскраве світло ночі. На небі зірки блискотять тепер яскравіше. У квадраті вікна ясно видно Велику Ведмедицю.

УЧИТЕЛЬ. Вона – як ведмедиця, що заснула на простягнутих уперед лапах. Або як віз, перевернутий... колесами догори.

НЕВІДОМА. Колесами догори! Мені здається, що я її бачу. Так! Звичайно, бачу. Ви казали, що в ній сім зірок: чотири і три. Насправді, чотири... я їх бачу... і три... (В екстазі). Яка краса! (Після паузи). Які яскраві зірки! Яскраві, білі...

УЧИТЕЛЬ. Вони не білі.

НЕВІДОМА. Ні?

УЧИТЕЛЬ. Перша з них – жовта. Друга – також жовта. Третя і п’ята – червонорубінові. Четверта – голуба.

НЕВІДОМА. Звідки ви це знаєте?

УЧИТЕЛЬ. Як же мені про них не знати.

НЕВІДОМА. І ви всі знаєте?

УЧИТЕЛЬ. Усього ніхто не може знати.

НЕВІДОМА (бадьористим жестом показуючи на небо). А ось ту зірку ви знаєте?

УЧИТЕЛЬ. Де? Яку?

НЕВІДОМА. Маленьку. Над Великою Ведмедицею. Поруч із її шостою зіркою.

УЧИТЕЛЬ. Ліворуч?

НЕВІДОМА. Так, ліворуч.

УЧИТЕЛЬ. У вас добрі очі. Вітаю. Це Алголь[59].

НЕВІДОМА. Алголь?

УЧИТЕЛЬ. Там і моя зірка... Та, яку я відкрив.

НЕВІДОМА. Як вона називається?

УЧИТЕЛЬ. Не знаю. Поки що я не дав їй назви.

НЕВІДОМА. Чому?

УЧИТЕЛЬ. Бо поки що я не знайшов належного найменування. Це має бути таке, яке легко вимовити разом з Алголом. Наприклад, Вега[60]. Це підійшло б: Алголь і Вега. Потрібно знайти двоскладове найменування. Назва...

НЕВІДОМА. А ви впевнені, що вона там?

УЧИТЕЛЬ. Має бути.

НЕВІДОМА. Тоді, чому її не видно?

УЧИТЕЛЬ. Тому що вона надто далеко від нас.

НЕВІДОМА. А чому б вам не подивитися в бінокль або в телескоп?

УЧИТЕЛЬ. У жодний бінокль її не побачиш. Я дивлюся далі. Значно далі.

НЕВІДОМА (здивовано). Ви бачите далі?

УЧИТЕЛЬ. Коли заплющую очі. Я знаю, де вона знаходиться. Знаю її орбіту. Спостерігаю за її шляхом.

НЕВІДОМА. Яким шляхом?

УЧИТЕЛЬ. Шляхом... Шляхом, який вона здійснює тисячоліттями в темряві, невидима, невідома...

НЕВІДОМА. І її ніколи не можна буде побачити? Ніколи?

УЧИТЕЛЬ. Ніколи.

НЕВІДОМА. Шкода.

УЧИТЕЛЬ. Щоб її можна було побачити, вона мала б відхилитися від свого шляху.

НЕВІДОМА. І тоді?

УЧИТЕЛЬ. Тоді її було б видно... (показує рукою) ось там...

НЕВІДОМА. Над Великою Ведмедицею?

УЧИТЕЛЬ. Над Великою Ведмедицею... поруч з Алголом.

НЕВІДОМА. І цього не може трапитися?

УЧИТЕЛЬ. Ні!

НЕВІДОМА. Чому?

УЧИТЕЛЬ. Тому що зорі ніколи не відхиляються від свого шляху.

         Пауза. Здалеку чутно посвист локомотива.

НЕВІДОМА (здригаючись). Що це?

УЧИТЕЛЬ. Чи я знаю? Напевне, поїзд. Нічний.

НЕВІДОМА. Може, це мій поїзд... Подумати лише, коли б я вмерла сьогодні вночі, я ніколи б не побачила Великої Ведмедиці.

УЧИТЕЛЬ. Було б шкода...

НЕВІДОМА. Скільки людей живуть, її не бачачи.

УЧИТЕЛЬ. Їм тільки здається, що вони живуть.

         Знову паровозний свист, але вже далі.

НЕВІДОМА. Ви чуєте? Він віддаляється... Пройшов... Коли б я залишилася там, на коліях...

УЧИТЕЛЬ. Могло б трапитися... могло б трапитися... (Не наважується вимовляти далі слова).

НЕВІДОМА. Я померла б? Можливо, що так.

УЧИТЕЛЬ. Чому?

НЕВІДОМА. Чи знаю я?

УЧИТЕЛЬ. Хіба ви нещасливі в житті? Дуже нещасливі?

НЕВІДОМА. Нещаслива?.. Не думаю. Я про це ніколи не думала.

УЧИТЕЛЬ. Тоді?

НЕВІДОМА. Я нудьгую. Постійно ті самі люди, ті самі жести, ті самі слова. Іноді мені хочеться кричати, вити від відчаю, від зануди. Потім це минає. Іноді мені страшенно хочеться тікати, гримнути дверима і щезнути від усіх цих людей... Потім це минає.

УЧИТЕЛЬ. Усе-таки, сьогодні ввечері ви втекли?

НЕВІДОМА. Це вже не вперше... Але я завжди повертаюся назад.

УЧИТЕЛЬ. Ви і тепер повернетеся?

НЕВІДОМА. Так... можливо... але тепер я хоча б... я побачила щось нове (обертаючись до вікна), Велику Ведмедицю.

УЧИТЕЛЬ. Ви праві: Велика Ведмедиця постійно нова.

НЕВІДОМА. Навіть для вас, котрий її так добре знає?

УЧИТЕЛЬ. Навіть і для мене... Трапляються вечори, коли вона видається холодною, далекою, байдужливою... І тоді я відчуваю всю мізерність життя на маленькій планеті, уздовж якої великі зірки проходять, навіть не бачачи її.

НЕВІДОМА. Навіть не бачачи її?

УЧИТЕЛЬ. Але трапляються інші вечори, коли я відчуваю її тут, біля вікна, живою, близькою, рідною, настільки прихильною, що мені здається, коли б я крикнув, вона почула б мене.

НЕВІДОМА. А ви спробували б... Хто знає?..

УЧИТЕЛЬ. Бувають вечори, коли все небо мені видається спорожнілим, зірки – холодними, мертвими, а в цьому абсурдному, позбавленому життя просторі лише ми метушимося в цілковитій нашій самотності по маленькій нещасній провінційній планеті, як у маленькому містечку, у закутні, де немає води, не горить світло і навіть не зупиняються швидкі потяги... Але бувають вечори, коли все небо наповнене життям... коли, якщо ретельно прислухатися, чутно, як на кожній зірці шумлять ліси й океани – фантастичні ліси і фантастичні океани. Трапляються вечори, коли все небо наповнене фантастичними знаками немовби істотами, що розсіяні по різних планетах, різних зірках і ніколи не бачилися одна з однією, які надсилають поклики, відгадують, шукають одна одну...

НЕВІДОМА (тихо, боязко). І знаходять?

УЧИТЕЛЬ. Ніколи.

НЕВІДОМА. Чому?

УЧИТЕЛЬ. Тому що ніхто ніколи ще не переходив з однієї зірки на іншу. Тому що жодна зірка ніколи не відхиляється від свого шляху.

НЕВІДОМА. Шкода. Це печально.

УЧИТЕЛЬ. Трохи печально. Але красиво. Принаймні знаєш, що ти не самотній під цим величезним склепінням, що десь в іншому світі, в інших сузір’ях.., на Великій Ведмедиці, або на Полярній Зірці, чи на зорі Вега...

НЕВІДОМА. ... Чи на вашій безіменній зірці...

УЧИТЕЛЬ. Так... Або на моїй безіменній зірці... ця смішна пригода, яку в нас називають життям, повторюється інакше, під тим самим небом, але з іншим уд?лом. Імовірно, що все, що тут тяжке й пригнічене, – там легке; усе, що тут темне й безпросвітне, – там стає світлим і радісним. Усе, чого ми прагнемо здійснити і це вдається нам лише наполовину: наші даремні вчинки, наші мрії і втрачені ілюзії – усе, чого ми хотіли б досягти й не досягли, усіх, кого ми хотіли б кохати й не кохали, усе-все, – там легко і здійснимо, справджується...

НЕВІДОМА. Ви гадаєте... Ви гадаєте, що й там живуть люди?.. Такі ж люди, як і ми?

УЧИТЕЛЬ. Люди? Не знаю. Такі самі, як і ми? Не думаю. Але, можливо, істоти більш повітряні... світліші... прояснені... (Змінюючи тон і дивлячись на неї). Коли я побачив вас сьогодні там, на закіптюженому брудному вокзалі, коли я побачив вас такою білою, яскравою, чистою... мені здалося, що ви прибули з іншого світу.

НЕВІДОМА. Можливо я і справді з іншого світу.

УЧИТЕЛЬ. Ні... ні...

НЕВІДОМА. Звідки ви знаєте?

УЧИТЕЛЬ. Знаю. Бо жодна зірка ніколи не відхиляється зі свого шляху, ніколи не зупиняється.

НЕВІДОМА. А я зірка, яка зупиняється. (Вона стоїть тепер зовсім поряд. Обіймає його).

         Довгий поцілунок. Потім вони мовчки дивляться один на одного.

УЧИТЕЛЬ. Як вас звати?

НЕВІДОМА. Мона.

УЧИТЕЛЬ. Мона! Яке гарне ім’я. Воно схоже на назву зірки... (Осяяний раптовою думкою). Та це й справді назва зірки: Алголь і ... Мона.

 

ЗАВІСА


ДІЯ ІІІ.

Наступного ранку в помешканні вчителя. Декорація та сама, але все-таки при денному світлі – це ніби інша кімната. Усе те саме скромне меблювання, але у відкрите вікно видно невеличкий провінційний садок, розпланований перед будинком – уночі його не було видно, – і він мовби оживляє всю обставу, освітлює все.

Ява І.

УЧИТЕЛЬ, МОНА.

         Коли відкривається завіса, на сцені нікого немає. Ліві двері, що ведуть до ванної, відчинені. З двору долинає голос Мони, яка співає. Не важливо, щоб вона вміла співати, й, основне, не слід, щоб вона співала який-небудь романс із конкретними словами. Досить, щоб вона наспівувала одну-дві фрази, іноді перериваючи їх щасливим, майже дитячим сміхом. Зліва швидко заходить УЧИТЕЛЬ. Він схвильований, без піджака, з засуканими рукавами, у руках у нього рушник, яким він щойно витер обличчя.

УЧИТЕЛЬ (занепокоєно підбігаючи до вікна). Моно! Моно!

МОНА (з садка). Та-а-к!

УЧИТЕЛЬ. Пробі, не співай більше.

МОНА. Чому? Тобі не подобається?

УЧИТЕЛЬ. Ні, подобається... Але тебе можуть почути через дорогу в Кір?ю.

МОНА. Знаю. Кірою з нотаріальної контори? (Сміється)

УЧИТЕЛЬ. Моно!

МОНА. Й Атан?сіу. Дім із парканом із дощок. І Ласку – три вікна на вулицю. (Протяжно сміється, по-дитячому).

УЧИТЕЛЬ. Моно, не смійся. Не смійся – вони тебе почують!..

МОНА. Хай чують.

УЧИТЕЛЬ. Моно, будь розумницею. Зрозумій. Іди до кімнати.

МОНА. Зараз... зараз... (знову співає впівголоса).

УЧИТЕЛЬ (у відчаї відходить від вікна; витирає обличчя рушником, бурмочучи про себе). Я загинув. Що тут говорити. Я загинув. Вони мене виженуть. Виженуть із гімназії. (Знову кидається до вікна й гукає). Моно!

МОНА (виходить з правого боку. Вона в тій самій вечірній сукні. У руках – букет квітів, зірваних у садку). Не кричи – вони тебе почують!

УЧИТЕЛЬ (обертаючись до неї, здригаючись). Де ти була?

МОНА. У садку, збирала квіти.

УЧИТЕЛЬ. Та добре, але про що ти собі думаєш? У такій сукні, рано-зранку! Щоб тебе побачили сусіди?

МОНА (піднесено). Уся вулиця, усе містечко... Увесь повіт[61].

УЧИТЕЛЬ (докірливо). Моно!

МОНА. Я щаслива, мій милий. Ти чуєш? Щаслива. Щаслива! Тут стільки сонця, світла. І ось ці квіти... поглянь – це найкрасивіші квіти на світі! Вони ніби підіймають голівки й кажуть: “Доброго ранку!”

УЧИТЕЛЬ. Доброго ранку, Моно!

МОНА. Доброго ранку, Маріне!

УЧИТЕЛЬ. Яка ти гарна!

МОНА. Я – ні. Квіти! Життя! Ось цей будинок!

УЧИТЕЛЬ (знизуючи плечима). Будинок! (Наче хотів би сказати: “не говорімо про це!”).

МОНА. Він чарівний.

УЧИТЕЛЬ. Учора ввечері ти казала, що він жахливий.

МОНА. Це було вчора ввечері. Але потім була ніч. І що за ніч!

УЧИТЕЛЬ (тихо). Я ніколи цього не забуду, Моно!

МОНА. Відтоді все змінилося. Дім. І я. І ти... Який ти милий, Маріне!

УЧИТЕЛЬ. Моно, прошу тебе...

МОНА. Ти й справді милий. Ходи сюди. Поближче. Які в тебе очі?

УЧИТЕЛЬ (швидко заплющивши очі). Безбарвні.

МОНА. Розплющ їх.

УЧИТЕЛЬ. Ні.

МОНА. Чому?

УЧИТЕЛЬ. Мені страшно.

МОНА. Страшно?

УЧИТЕЛЬ. Що тебе тут немає. Що все це неправда!

МОНА. Мене тут немає? Мене? (Сміється молодим, щасливим сміхом). Але, любий мій, хіба ти мене не бачиш, не чуєш? Нічого в моєму житті не було настільки реальним, як цей ранок. Не будь дурником. Розплющ очі і швидше дай мені яку-небудь вазу для квітів.

УЧИТЕЛЬ. Вазу? (Шукає очима по кімнаті). А де мені її взяти? (Згадавши). А! Так. (Підходить до вікна, перехиляється через підвіконня і дістає з землі глиняний глечик, із яким і залишається, тримаючи його рукою).

НИЗЬКИЙ ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (з вулиці). Доброго ранку, домну[62] Мірою.

УЧИТЕЛЬ. Цілую ручки[63]. Цілую ручки.

МОНА. Хто вона?

УЧИТЕЛЬ (налякано). Тссс! (Жінці на вулиці). Куди ви так рано?

НИЗЬКИЙ ЖІНОЧИЙ ГОЛОС. На базар. Мадам Малтопол сказала, що є сині баклажани.

МОНА. Сині баклажани? Я теж хочу. Я зголодніла.

УЧИТЕЛЬ (тихо, майже у відчаї). Моно! Моно! (Жінці на вулиці). Цілую ручки. Цілую ручки. Привіт вашим. (Відходить від вікна). Побачила. Вона тебе побачила! (Засмучено кладе глечик на стіл).

МОНА. А хто вона?

УЧИТЕЛЬ. Мадам Грігореску.

МОНА. А! Мати мадам Кірою.

УЧИТЕЛЬ. Вона тебе очевидячки бачила.

МОНА. Тим краще. Це ще один доказ, що я насправді тут. (Ніжно). Що це правда.

УЧИТЕЛЬ. Моно, тобі не можна залишатися серед білого дня в такій сукні в такому містечку, як наше.

МОНА. Це правда. Слід було б мені переодягтися. Знаєш що? Я знову одягну твою піжаму, як і цієї ночі. Вона мені добре пасує.

УЧИТЕЛЬ. Облишмо жарти, Моно.

МОНА. Вона мені не пасувала? Ти хочеш сказати, що вона мені не пасувала?

УЧИТЕЛЬ. Вона була трохи подертою.

МОНА. Це нічого. Я її зашию.

УЧИТЕЛЬ. Ти ж не будеш вулицею розгулювати в піжамі?

МОНА. Ось тепер ти маєш рацію. Мені потрібно сукню. А що коли позичити в якоїсь сусідки? У мадам Малтопол? У мадам Ласку? Яка вона, мадам Ласку? Товста?

УЧИТЕЛЬ. Не жартуй, Моно. Не час для жартів. Нам слід знайти вихід із цього становища. Ось що: я побіжу до гімназії – вже й так пізно. (Дивиться на годинник). Ах! За десять восьма! Уроку в мене немає, але я все-таки піду – потрібно отримати платню, сьогодні перше число... (Шукає піджак, краватку).

МОНА. Перше число?

УЧИТЕЛЬ. І дають платню. Звідти я побіжу до Паску. (Знайшов нарешті піджак і краватку й починає спішно й незграбно одягатися).

МОНА. Що за Паску?

УЧИТЕЛЬ. Паску – універсальний магазин. Там я, напевне, що-небудь виберу. Сукню, пильовик[64]. Що-небудь, щоб ти могла вийти з дому.

МОНА. А навіщо виходити? Я не хочу виходити. Я залишаюся тут.

УЧИТЕЛЬ. До якого часу?

МОНА. На все життя.

УЧИТЕЛЬ. На все життя в цій сукні?

МОНА. Так. Тільки принеси мені сандвіч[65] – мені їсти хочеться. Більше нічого не потребую.

УЧИТЕЛЬ. Гаразд. Принесу. Але тепер я побіг. (Невміло зав’язав краватку, швидко схопив шляпу і хоче йти).

МОНА. Стривай!

УЧИТЕЛЬ (зупинившись на порозі). Що?

МОНА. Ходи сюди. Мені не подобається, як ти зав’язав краватку. Ти не вмієш.

УЧИТЕЛЬ (у відчаї). Моно!

МОНА. Стій, я це зроблю. (Уважно й ніжно зав’язує йому краватку). Стій спокійно. Так. (Дивиться на нього). Маріне!

УЧИТЕЛЬ. Так.

МОНА. Ти милий. Ти дуже милий.

УЧИТЕЛЬ (дивиться у відчаї на годинник). Моно, є за п’ять восьма.

МОНА. Навіть коли вже за п’ять восьма, ти все одно дуже милий. (Лагідно ніжить йому обличчя, потім цілує).

УЧИТЕЛЬ (розгублено). Ні. Це не може бути правдою. (Виходить, але відразу й повертається). Моно, будь обережною: не виходь на двір, не з’являйся біля вікна.

МОНА (наслідуючи його тон). Не смійся. Не співай.

УЧИТЕЛЬ. Так, не співай. Звичайно, не співай. (Виходить).  

МОНА (кілька хвилин із ніжною посмішкою дивиться на двері, крізь які вийшов УЧИТЕЛЬ. Ніжна душевна посмішка осяває все її обличчя). Дурник... (Повертається спиною до дверей і притуляється головою до стіни, мрійливо). І такий милий... (Ще раз оглядає звідти всю кімнату, вікно, книжкові полиці, портрети Кеплера та Коперніка. Потім проходить уздовж них, ніби по-дружньому хоче їх приласкати). І ви... і ви милі. (Бере глечик і йде до ванної кімнати, щоб налити в нього води. Знаходить букет квітів, наспівуючи з великою увагою бере його і ставить у глечик).

         Чутно слабкий стукіт у праві двері. Повернувшись спиною до дверей і заклопотана глечиком із квітами, постійно наспівуючи, МОНА не чує. Вхідні двері тихенько напіввідчиняються, і до кімнати боязко ввіходить УЧЕНИЦЯ зі школярським ранцем під мишкою. Вона у шкільній формі, номер пришитий на рукаві за всіма правилами.

 

ЯВА ІІ.

МОНА, УЧЕНИЦЯ.

УЧЕНИЦЯ. Вибачте... домнул учитель Мірою вдома?

         Мона обертається.

(Побачивши її, здригається й починає затинатися). Вибачте... я гадала... я думала... (Хоче піти).

МОНА. Що ви думали, домнішоаро?

УЧЕНИЦЯ. Я думала, що тут проживає... домну Мірою.

МОНА. Тут проживає.

УЧЕНИЦЯ (швидко). Не може бути.

МОНА. Чому?

УЧЕНИЦЯ. Бо... (трохи природніше) бо я вас не знаю.

МОНА. Я вас також. І все-таки, він проживає тут. Він щойно вийшов із дому. Дивно, що ви його не зустріли.

УЧЕНИЦЯ. Я йшла вулицею Унірій, а він, мабуть, скоротив шлях вулицею Кузи-вода[66]... але... але, якщо ви говорите, що його немає вдома... я піду...

МОНА. Ви маєте справу до вчителя?

УЧЕНИЦЯ. Так. Себто... я хотіла його попрохати... (Починає схлипувати). Мене виганяють зі школи.

МОНА. Хто? Він?

УЧЕНИЦЯ (з невеличкою погордою, ніби бажаючи сказати: “не говорімо дурниць”). А, ні! (Заклопотано). Домнішоара Куку. (Швидко). Вона мене навіть не впустила до школи. Сказала, що передусім я маю зачекати ухвали вчительської ради. Ось тому я й прибігла сюди попрохати домнула вчителя Мірою... (Переривається). Але якщо його немає вдома...

МОНА. Немає.

УЧЕНИЦЯ. Тоді... тоді я піду. (Береться за ручку дверей, відчиняє).

МОНА (після паузи). Домнішоаро!

УЧЕНИЦЯ (зупиняючись). Прошу.

МОНА. Ви добре знаєте домнула Мірою?

УЧЕНИЦЯ. Звичайно.

МОНА. Він ваш викладач?

УЧЕНИЦЯ. Так.

МОНА. Як вам пощастило!

УЧЕНИЦЯ. Чому?

МОНА. Мати такого викладача! Він так красиво говорить!

УЧЕНИЦЯ (без особливого ентузіазму). Так, говорить...

МОНА. У вас і сьогодні в нього урок?

УЧЕНИЦЯ. Так. Четвертий. Космографія.

МОНА. Що вам задано?

УЧЕНИЦЯ. Про... Зачекайте, я подивлюся. Я щось забула. (Розкриває ранець і дістає підручник).

         МОНА підходить ближче і зі жвавим інтересом спостерігає за УЧЕНИЦЕЮ.

(Швидко прогортає книгу, намочивши палець об язик). Про... закони Кеплера...

МОНА. Кеплер? (Кидає погляд на портрет на стіні). Можна й мені подивитися?

УЧЕНИЦЯ (здивовано). Будь-ласка. (Показує їй книгу).

МОНА (кілька секунд уважно оглядає підручник, потім читає): “Орбіта планети має форму еліпса, і Сонце знаходиться в одному з його фокусів, рух здійснюється в прямому сенсі...” (Зупиняється). Як гарно!

УЧЕНИЦЯ. Невже?

МОНА (далі читає). “Площі, які описує радіус, що пов’язує планету з Сонцем, у рівні проміжки часу рівні між собою”. Чудово! Чи не так?

УЧЕНИЦЯ (скептично). Так...

МОНА. Яке щастя для вас і ваших подруг, що ви можете слухати його лекції щодня...

УЧЕНИЦЯ. Лише тричі на тиждень.

МОНА... про такі прекрасні речі... Такі напрочуд гарні... (Дивлячись на неї). І як вам пасує цей фартух.

УЧЕНИЦЯ. Доамно, ви смієтеся з мене.

МОНА. Ні, вірте мені, ні. Він вам справді пасує. У такому фартуху як цей можна бути щасливою.

УЧЕНИЦЯ. Ви з мене смієтеся, доамно. У вас така сукня... Вона так... вона так... (Не знаходить слів).

МОНА (не без гіркоти). “Вона так”...

УЧЕНИЦЯ (із захопленням). Я ніколи не бачила в нас у містечку такої сукні. І навіть у Бухаресті. Я була в Бухаресті два роки тому на Великдень з мамою і тіткою... Дозвольте мені на неї гарненько подивитися, щоб потім розповісти і дівчаткам у школі. (З тим самим захопленням дивиться на таку таємничу сукню). Але... вибачте мені... звідки ви приїхали?

         На вулиці чутно шум автомобіля.

(Здивовано здригається). Що це?

         Шум наближається.

Автомобіль? На цій вулиці?

МОНА (не надаючи цьому значення). А чому б і ні?

УЧЕНИЦЯ. Він зупинився тут. Біля наших воріт. (Підбігає до вікна і виглядає на вулицю. З певним розчаруванням). А! Це домнул Іспас. (Пояснюючи). Начальник вокзалу. (Дивлячись на вулицю, знову з цікавістю). Ні, стривайте! Там іще хтось. Якийсь домнул.

МОНА (стрепенувшись). Домнул?

УЧЕНИЦЯ. Вай! Та ще який елегантний!

МОНА (заклопотано). Елегантний? (Також підходить до вікна і, кинувши погляд на вулицю, здригається). Він!

УЧЕНИЦЯ. Хто – він?

         Кілька секунд МОНА вагається, потім кидається ліворуч і зникає у ванній кімнаті, щільно зачинивши за собою двері.

 

ЯВА ІІІ.

УЧЕНИЦЯ, НАЧАЛЬНИК ВОКЗАЛУ, ГРІГ.

         Увіходить НАЧАЛЬНИК ВОКЗАЛУ, за ним – ГРІГ. Гріг – столичний житель, “бухарестець”. У Бухаресті це настільки яскраво не впало б в очі, як тут, де він видається екземпляром іншої людської спільноти. Розмірені, природні рухи, добірний одяг, вигляд трохи пересичений. Він сидів за кермом, і це помітно. Це людина, яка за кермом, за ломберним столом, у холі розкішного готелю – скрізь відчуває себе, як удома. З його зовнішності важко вгадати рід його занять. Це ділова людина, бізнесмен, що звик легко заробляти великі гроші і так само легко їх витрачати. На ньому світло-сірий спортивний костюм.

НАЧАЛЬНИК (у продовження розмови). ... І як я вам уже сказав... Служба понад усе. Порядок. Нехай це буде це рідний батько, брат, сестра... (Непримиренно). Нічого не поробиш. Інструкція! (Побачивши УЧЕНИЦЮ). Домнул Мірою вдома, домнішоаро?

         УЧЕНИЦЯ не може відвести очей від Гріга. Вона навіть не чула питання й не відповідає.

Не чуєте, домнішоаро? Домнул Мірою вдома?

УЧЕНИЦЯ (боязко). Що? Ні. Його немає.

ГРІГ (НАЧАЛЬНИКОВІ). Ви впевнені, що доамна... доамна, про яку я вам говорив, тут?

НАЧАЛЬНИК. Звичайно. Вона в домнула Мірою. Вона пішла вчора ввечері з ним від мене, з вокзалу. Вони пішли разом.

ГРІГ. Разом?

НАЧАЛЬНИК. Тобто... він казав, що піде ночувати до домнула УДРІ. (З натяком). Зрозуміло...

ГРІГ (про себе). Чи можливо це?.. (З цікавістю розважливо оглядаючи кімнату). Невже вона тут провела ніч? Тут?

НАЧАЛЬНИК. Якщо я вам кажу... (УЧЕНИЦІ). Послухай, домшоаро, ти давно тут?

УЧЕНИЦЯ (і далі витріщаючись на ГРІГА). Ні. Недавно.

НАЧАЛЬНИК. Ви не бачили тут даму?

ГРІГ. Красиву, молоду блондинку в білій сукні?

УЧЕНИЦЯ (схвильована тим, що він, до цього не помічаючи її, звертається до неї). Так... тобто ні.

ГРІГ. Так чи ні?

УЧЕНИЦЯ (ще більш збентежена від його наближення і від його короткого питання). Я... бачте... (Не може більше брехати). Так. Я її бачила.

НАЧАЛЬНИК. І де вона?

УЧЕНИЦЯ. Я... я... (Показуючи на ліві двері). Там.

НАЧАЛЬНИК. Там? (Робить крок до дверей).

ГРІГ (зупиняючи його, спокійно). Зачекайте. (Підходить до дверей).

         У цей час УЧЕНИЦЯ виходить.

 

ЯВА IV.

НАЧАЛЬНИК ВОКЗАЛУ, ГРІГ.

ГРІГ (який постійно дивився на ліві двері, ігноруючи останні репліки, навіть не чуючи їх). Домнуле начальнику... ви впевнені, що тут саме та дама, яку я розшукую?

НАЧАЛЬНИК. Без будь-якого сумніву. Висока блондинка, біла сукня. Хіба прикмети не співпадають?

ГРІГ (осміхнувшись). Співпадають.

НАЧАЛЬНИК. Тоді... покличмо її. І ви зразу переконаєтеся на місці. (Робить крок до дверей).

ГРІГ. Ні. Чекайте.

НАЧАЛЬНИК. От, ледь не забув. Маєте побачити. (Нишпорить у кишенях свого лейбика й дістає кілька фішок від рулетки). Прошу.

ГРІГ (бере їх у руки, оглядає). Фішки з рулетки.

НАЧАЛЬНИК. Ось цим вона хотіла заплатити за проїзд. Ви коли-небудь бачили щось подібне? Нечувано!

ГРІГ. Насправді. Нечувано!

НАЧАЛЬНИК. Так ось. Хіба я не повинен був негайно скласти акт?

ГРІГ. Правильно.

НАЧАЛЬНИК. Я про це й кажу. Покличмо її і складімо протокол.

ГРІГ. Тепер уже пізно. Я ж вам заплатив на вокзалі і за квиток, і за штраф!

НАЧАЛЬНИК (із жалем). Заплатили.

ГРІГ. Так ось. Слід було вчора складати.

НАЧАЛЬНИК. Так, але в неї не було жодних документів. Я вже не кажу, що вона хотіла себе вбити!

ГРІГ (без особливого хвилювання). Що ви кажете!

НАЧАЛЬНИК. Ааах! Коли б ви знали, як я з нею намучився! Хочу померти, та й годі. Коли б не я...

ГРІГ (бере його за руку й потихеньку штовхає до правих дверей). Вельми вдячний вам, домнуле начальнику. Ви порядна людина. А тепер залиш мене одного. На самоті.

НАЧАЛЬНИК. Маю честь... Вітаю вас. (Зупиняється на порозі). Жалько... Дуже жаль... Тнадцять років, як я уже не настрочив жодного протоколу. Такого випадку більше не трапиться... (Виходить).

 

ЯВА V.

ГРІГ, МОНА.

ГРІГ до порогу провів НАЧАЛЬНИКА вокзалу. Залишившись сам, обертається, ступає до лівих дверей, зупиняється, певну мить дивиться на них, потім дуже спокійно з широкою забавною посмішкою береться за дверцята і відчиняє їх. Не заходить, стоїть на порозі і робить вказівним пальцем знак МОНІ, щоб вона вийшла. Коли бачить, що вона не відповідає, повторює свій жест. Нарешті, МОНА виходить. Вона трохи збентежена, але не дуже. Вони мовчки дивляться один на одного.

ГРІГ. Доброго ранку, Моно.

МОНА. Доброго ранку, Гріг.

ГРІГ. Ти добре спала?

МОНА. Дякую, добре. А ти?

ГРІГ. А я зовсім не спав. Я грав у рулетку до п’ятої ранку. Мені щастило. Потім я пішов до готелю, гадаючи, що ти там.

МОНА. А мене там не було.

ГРІГ. Так, не було. Я прийняв ванну, переодягся й подався тебе шукати.

МОНА. І знайшов.

ГРІГ. Як бачиш. Я завжди тебе знаходжу.

МОНА. Хто знає? Можливо, що цього разу... ні.

ГРІГ (не звертаючи уваги). Спочатку я подумав, що ти змінила лише кімнату, але портьє мені сказав, що навіть не бачив тебе в готелі, та й вільних номерів там не було. Тоді я вирішив, що ти переїхала напроти, в готель “Карайман”[67].

МОНА. І ти помилився.

ГРІГ. Так, помилився. Тебе не виявилося й там. Але в холі я зустрів одну людину, яка бачила, як ти спускалася по східцях до вокзалу[68].

МОНА. Так.

ГРІГ. А на вокзалі кельнер Жан з бару бачив, як ти сідала у вагон швидкого.

МОНА. У тебе багато вивідачів.

ГРІГ. Я їм добре плач?.

МОНА. Знаю.

ГРІГ. Я зателефонував додому в Бухарест. Тебе і там не було. Зателефонував і на вокзал дізнатися, чи не запізнився поїзд. Ні, він прибув своєчасно. Тоді... тоді я почав непокоїтися.

МОНА. Ти?

ГРІГ. Я.

МОНА. Непокоїтися?

ГРІГ. Дуже.

МОНА. Не впізнаю тебе.

ГРІГ. Усього лише хвилин п’ять.

МОНА. Ось це ймовірно.

ГРІГ. Бо за п’ять хвилин я згадав, що в тебе немає грошей. Отже, тебе, очевидно, висадили десь на одній із найближчих станцій.

МОНА. Ти вельми розумний.

ГРІГ. Так, розумний. Я сів у машину і став методично об’їжджати вокзали. Ну от я й тут. Симпатичний цей служник – начальник вокзалу.

МОНА. Так...

ГРІГ (після паузи, облишивши жартівливий тон, який мав до цього). Моно!

МОНА. Гріг!

ГРІГ. Визнай, що вчорашня наша сварка була безглуздістю.

МОНА. Великою безглуздістю.

ГРІГ. Визнай, що я особисто ні в чому не винний.

МОНА. Ні в чому.

ГРІГ (різко, дратівливо). Я тобі стільки разів казав, щоб ти не стовбичила за моєю спиною, коли я граю, щоб ти не ставила питань, не нервувалася, не просила грошей. Що ти від мене хочеш? Я гравець. І в мене свої забобони.

МОНА. Цілком природно...

ГРІГ (трохи вгамувавшись). Ось бачиш? Яка ти тепер тямовита. (Знову дратівливо). Тим більше, що я програвав. Мені збіса нещастило.

МОНА. А потім, коли я пішла?

ГРІГ. Я почав вигравати.

МОНА. Відразу?

ГРІГ. Ні. Трохи згодом.

МОНА (з інтересом). Приблизно о котрій годині?

ГРІГ. Здається, о дванадцятій...

МОНА (злегка здригнувшись). А!

ГРІГ. Нащо ти запитуєш?

МОНА (замислившись на мить). Нічого особливого. Я думала про прикмети.

ГРІГ. Я почав вигравати... І мені фантастично щастило... дивовижно... Тому я й не міг підвестися зі столу. Аж до ранку. До п’ятої ранку.

МОНА. Ось бачиш? Я принесла тобі удачу.

ГРІГ (наблизившись до неї). Моно! (Вона не відповідає; він злегка обіймає її за плечі). Моно! Ти на мене не сердишся?

МОНА. Ні. Зовсім.

ГРІГ. Зовсім?

МОНА. Аніскільки.

ГРІГ. Ти чарівна дівчина. (Трохи недбало цілує її в щоку; вона не опирається). А тепер їдьмо.

МОНА. Куди?

ГРІГ. Як це – куди? Машина чекає. Їдьмо.

МОНА (просто і спокійно). Ні.

ГРІГ. Тобто?

МОНА. Я не поїду.

ГРІГ. Не поїдеш? А що ж ти робитимеш?

МОНА. Я залишаюсь.

ГРІГ. Де?

МОНА. Тут.

ГРІГ (колоподібним жестом руки іронічно показуючи на кімнату). Тут?

МОНА. Так.

ГРІГ. Дівчинко дорогенька, тепер пізно або ще надто рано жартувати. Я хочу спати. Я не спав цілу ніч. Їдьмо! Поїхали.

МОНА. Ти поїдеш сам, Гріг.

ГРІГ. Сам? Як це – сам?

МОНА. Дуже просто: сам.

ГРІГ (різкіше, серйозніше). Чому?

МОНА. Тому що... тому що... Ти однак не зрозумієш. Ні. Не зрозумієш. Краще для тебе було б не запитувати і від’їжджати. (Змінюючи тон, просто й серйозно). Послухай, Гріг, ти... коли-небудь бачив Велику Ведмедицю?

ГРІГ. Яку ведмедицю?

МОНА. Велику Ведмедицю?

ГРІГ. Ти збожеволіла.

МОНА (хвилюючись). Гріг! Це чудово... Це найчудовіша річ, яку ти мені сказав за той час, як я тебе знаю... Так. Я божевільна. Я теж можу бути божевільною.

ГРІГ. Це я давно знав.

МОНА. Але я цього не знала. Лише цієї ночі я довідалася. Цієї ночі... тут... Я зробила відкриття. Разюче відкриття, Гріг. Ми нещасливі.

ГРІГ. Ми з тобою?

МОНА. Ми і весь наш світ. Ми проводимо сумне, нікчемне життя...

ГРІГ. Але зручне.

МОНА. Можливо. Але мені воно ніколи не подобалося.

ГРІГ. Не подобалося? Але ти вписуєшся в таке життя.

МОНА. Ти свідок, Гріг, воно мені ніколи не подобалося. Скільки разів я плакала, сама не знаючи чому. Скільки разів хотіла тікати, сама того не знаючи, куди. Так було завжди. Ти чуєш? Завжди, скільки б у мене не було грошей, суконь, коштовностей, я завжди відчувала, що мені чогось бракує... Але я не знала, чого...

ГРІГ. Великої Ведмедиці, певне...

МОНА. Так, Великої Ведмедиці.

ГРІГ. Моно, ти мариш.

МОНА. Ні, дорогий мій, коли б ти знав, як я тепер зримо все бачу. Сьогодні зранку так багато сонця, і воно осяяло мені все. Ось і цей будинок... і ці квіти.

ГРІГ. Ці квіти? (одну мить дивиться на глечик із квітами). Тобі вони подобаються?

МОНА. Вони чарівні.

ГРІГ. Послухай, дівчинко, тобі слід виспатися. Тобі необхідно виспатись і прийти до тями. З тобою щось скоїлося цієї ночі. Ти випила?

МОНА (таємниче посміхаючись). Можливо.

ГРІГ. Хіба ти не бачиш, який це салат у цьому горщику? Морквиння, петрушка, пастернак...

МОНА. Гріг, я не дозволяю.

ГРІГ. Он як? Я плач? за квіти щотижня десятки тисяч леїв. Найніжніші квіти для тебе недостатньо ніжні. Пармські фіалки, привезені в грудні літаком, для тебе не досить свіжі. Білий бузок у січні для тебе не досить білий. Рідкісні квіти, зрощені в оранжереї, у твоїй кімнаті в’януть за мить. І все це задля чого? Щоб одного разу побачити тебе в цьому знедоленому провінційному містечку, що непритомніє від екстазу з якоюсь сорковою[69] в руках?

МОНА. Мовчи.

ГРІГ. Чому я маю мовчати? Тому що ти не хочеш слухати? Тобі страшно?

МОНА. Тому що це намарно.

ГРІГ. Зізнайся, що тобі страшно. Ти страшишся розплющити очі, але ти, Моно, змушена будеш їх розплющити. Поглянь добре на цей свинарник, куди ти потрапила з твоєю красою принцеси. Хіба це неправда? Ти спала на цьому дірявому сіннику?

МОНА. Мовчи. Ти не знаєш, про що говориш.

ГРІГ. Ти сиділа біля цього кривого столу?

МОНА (ображено). Він не кривий.

ГРІГ. То невдовзі буде. (Розходжуючи кімнатою й уважно та іронічно оглядаючи обстановку). Чудово! Незрівнянно! Фантастично! (Підходить до лівих дверей). А тут що? (Відчиняє двері й заглядає). А! Ванна кімната. Останнє слово техніки! Вона мені подобається. (Дістає звідти поливальницю й показує їй). Яке устаткування!

         МОНА посміхається.

(Закриває двері). Тут ти приймала ванну?

МОНА. Ні. Я вмилася на свіжому повітрі біля криниці.

ГРІГ. Що?

МОНА. Так. У дворі є криниця. Хіба ти не бачив, коли зайшов? Чиста криниця з ланцюгом і журавлем... Я вмилася там вранці, на світанку. О, це було... було божественно. Холодна, цілюща вода...

ГРІГ (дуже серйозно, ніби ставить найважливіше питання). Моно! Ти справді вмивалася біля криниці?

МОНА. Атож.

ГРІГ. Ти?

МОНА. Я.

ГРІГ. Ти, яка в Бухаресті приймаєш ванни двічі на день, зранку і ввечері, з настоянкою з лаванди – двадцять шість і п’ять десятих градуси, жодною десятою більше, жодною менше... ти вмивалася на дворі біля криниці?

МОНА. Так.

ГРІГ. Значить, це серйозно... це справді серйозно.

МОНА. Дуже серйозно, любий мій.

 

ЯВА VI.

ГРІГ, МОНА, УЧИТЕЛЬ.

УЧИТЕЛЬ (нашвидку заходить, тримаючи в руці дамську сукню). Моно! Я приніс... (Зупиняється). Даруйте... Ти не одна?

ГРІГ (різко). Як бачите.

УЧИТЕЛЬ (МОНІ). Хто цей домнул?

МОНА. Це... (Коротко). Мій брат.

ГРІГ. Що?

МОНА. Так. Це мій брат.

УЧИТЕЛЬ (ГРІГУ). Домнуле... я... я щасливий... (Підходячи до нього й протягуючи йому руку). Дозвольте відрекомендуватися. Мене звати Мір?ю. Марін Мір?ю.

ГРІГ. Дуже приємно. Тим більше приємно, що я маю поставити вам кілька питань.

МОНА (прагнучи його зупинити). Гріг!

ГРІГ (МОНІ). Брат я тобі чи ні? А якщо брат, то я маю право ставити питання. (УЧИТЕЛЕВІ). Домнуле, позвольте пояснити, що тут сталося цієї ночі?

МОНА (слабко вигукує). Гріг!

ГРІГ. Так. Що сталося? Зрозуміло, що тут щось сталося.

УЧИТЕЛЬ (ніяково). Домнуле...

ГРІГ. Ця дівчина, яка говорить, що я її брат, хоча...

МОНА. Гріг!

УЧИТЕЛЬ. Ви надто суворі.

ГРІГ. Ця дівчина вчора ввечері втекла від мене. І я знаходжу її тут, у вашому домі, у нестямі, у верзінні. Що ви з нею зробили? (Ніби відкриваючи істину). Напоїли?

УЧИТЕЛЬ. Домнуле... дозвольте... як ви можете подумати?

ГРІГ. Ви її обпоїли.

МОНА. Гріг, не будь безглуздим.

ГРІГ. Ви її обпоїли. Чим? Навіщо?

УЧИТЕЛЬ. Домнуле... я, звичайно, розумію... ваше обурення... і нетерплячість... це ваш обов’язок як брата, чи не так?.. Кінець-кінцем, кровна спорідненість зобов’язує. Але я запевняю вас.., що Мона...

ГРІГ. “Мона”? Ви називаєте її на ім’я?

УЧИТЕЛЬ (ніяково). Тепер, після того, що сталося...

ГРІГ (спалахнувши). Але що тут сталося, хай йому чорт! Кажіть же нарешті! Говоріть!

УЧИТЕЛЬ. Домнуле! Маю честь... Я хочу сказати... (Прийнявши нарешті героїчне рішення). Прошу вас, маю честь просити руки вашої сестри.

МОНА (збентежено). Боже мій!

ГРІГ. Руки моєї сес... (На мить збитий з пантелику, доки не зрозумів, у чім річ). А! Тоді це зовсім інша річ. (МОНІ). Слухай, Моно, це людина шляхетна. Чому ти мені не сказала? (УЧИТЕЛЕВІ). Шановний домнуле Мірою, прошу пробачення. Я побоювався, що моя бідна... (обертає на мить голову до МОНИ) моя бідолашна сестра... потрапила до рук одного вульгарного спокусника, нечестивого донжуана, небезпечного звабника. Аж ні! Ви чесна людина.

МОНА (тихо, але злобно). А ти йолоп.

ГРІГ. Прошу не ображати мене в таку урочисту мить. (УЧИТЕЛЕВІ). Молодиче, ваше прохання, признаюсь, застає мене трохи зненацька.

УЧИТЕЛЬ. І мене також.

ГРІГ. Я не можу відповісти вам негайно.

УЧИТЕЛЬ. Безумовно. Розумію.

ГРІГ. Перш ніж дати вам мою згоду... якщо я не помиляюся, ви саме цього від мене хочете – моєї згоди...

УЧИТЕЛЬ. Так... звичайно...

ГРІГ (кинувши погляд на МОНУ). Фантастично! (УЧИТЕЛЕВІ). Перед тим, як дати вам мою згоду і благословення... я маю знати, у чиїх руках я її залишаю, у якому домі...

УЧИТЕЛЬ (занепокоєно). О! Дім...

ГРІГ. Нічого не скажеш. Будинок гарний. З садком, криницею. Усе, що треба.

МОНА (ГРІГУ, тихо). Ти смішний!

УЧИТЕЛЬ. Це не зовсім так. Я усвідомлюю, що Мона прийшла сюди з іншого світу. Я це їй і вчора ввечері сказав. Вона цілком з іншого світу. І вам не слід думати, що коли... завдяки курйозній випадковості... вона потрапила сюди, то я забув, яка прірва нас роз’єднує. Але бачите, в мене є певне становище. У мене стаж. Я затверджений міністерством.

ГРІГ (МОНІ). Затверджений міністерством!

УЧИТЕЛЬ. З категорією.

ГРІГ. Чудово!

УЧИТЕЛЬ. Платня, щоправда, невеличка, але надійна: одинадцять тисяч двісті сімдесят три леї.

ГРІГ. Без відрахування?

УЧИТЕЛЬ. Без.

ГРІГ. Блискуче! Одинадцять тисяч двісті сімдесят три! Вона дівчина ощадлива, хазяйновита...

МОНА (тихо). Ти огидний.

УЧИТЕЛЬ. Я саме щойно отримав гроші. (Незграбно виймає з кишені кілька асигнацій і запихає їх назад). Сьогодні перше число. (Згадавши). Ось сукня, Моно. Я був у Паску. Ледь було не забув. Нічого іншого в нього немає. (Розгортає й показує плаття – дешеве, пошите без смаку “готове” плаття).

ГРІГ (беручи сукню). Що це таке? (Підіймає її за ручку вішалки).

МОНА (бере в нього з рук сукню). Облиш. (Швидко кидає сукню на стілець).

УЧИТЕЛЬ. Ви розумієте? Адже вона не може вийти до міста в такому туалеті. (Занепокоєно). Вона тобі не подобається, Моно?

МОНА. Ні, подобається. (ГРІГУ, тихо). Ти бридкий!

УЧИТЕЛЬ. Якщо вона тобі не подобається, Паску візьме її назад. Так я з ним домовився. Але не зараз, тепер у мене немає часу. Маю йти до гімназії. (ГРІГУ). Знаєте, з дев’ятої до десятої в мене урок.

ГРІГ. А-а! У такому разі ідіть.

УЧИТЕЛЬ. Я невдовзі повернуся. Однаково я тепер нездатний вести урок. Я надто... я надто... Але треба їм сказати, попередити... Нехай хто-небудь мене заступить. (Зробивши крок до дверей). А, де моя голова? (Дістає з другої кишені пакет). Ось, Моно. (Пояснюючи ГРІГУ). Я приніс їй поїсти. Вона зголодніла, бідолаха. Нічого не їла відучора... (Підійшовши до дверей). Я незабаром повернуся! (Виходить).

 

ЯВА VII.

ГРІГ, МОНА.

МОНА залишилася з пакетом у руці, який їй дав УЧИТЕЛЬ і який вона машинально взяла. Вона наближається до столу і кидає його легко, непритомним утомленим рухом.

ГРІГ (після мовчазного погляду). Значить... ти мене зрадила?

         МОНА знизує плечима, вона не стверджує, і не заперечує.

Зрадила мене ось із цим нікчемою?

МОНА. Прошу тебе, не говори про нього, ти його не знаєш.

ГРІГ. Я його бачив.

МОНА. Ти його бачив, але ти його не знаєш.

ГРІГ. Веселий симпатичний хлопець. (Несподівано, різко). Він сміховинний!

МОНА. Сміховинний? Чому? Тому що ти при мені глузував з нього? Мені тебе шкода, Гріг. Незважаючи на твою самовпевнену посмішку, витончену краватку, елегантний костюм. Мені тебе шкода. Ти не смішний і ніколи не будеш смішним.

ГРІГ (озлоблено). Сподіваюсь.

МОНА. Але ти і не дізнаєшся про його велику таємницю.

ГРІГ. У нього є таємниця?

МОНА. Ти його не розгледів. Зараз день. Це не його час. Він незграбний, погано одягнутий, соромливий. Але коли сутеніє... (обертаючи голову до вікна) коли темніє... тут, біля цього вікна... (сильно стишуючи голос) відбуваються дивовижні речі...

ГРІГ (після тривалого мовчання, дуже серйозно). Моно! Ти хочеш залишитися з ним?

МОНА. Так.

ГРІГ. Ти гарненько подумала?

МОНА. Ні. Я зовсім не думала. Але я хочу залишитися.

ГРІГ. Моно! Я тебе розумію.

МОНА. Ти думаєш?

ГРІГ. Гадаю, що так. Я тебе дуже добре розумію. Тобі набридло. Тобі надокучило твоє життя. Ти хочеш його змінити.

МОНА (слабко протестує). Ні.

ГРІГ. Але так. Усі ми нудьгуємо. Нам усім остогиділо таке життя. Ми всі хочемо його змінити. Хоча б одного разу, на п’ять хвилин. Але май на увазі: ці п’ять хвилин проминуть. Поки що все дуже мило і втішно. Це щось подібне до втечі. Щось подібне до екскурсії. Квіти, криниця, поливальниця. Усе дуже забавно. Але тепер... їдьмо додому.

МОНА. Ні.

ГРІГ (різко). Ні? А мені що робити: повертатися самому до Сінаї, а потім і до Бухареста? І що мені казати? Що ти мене кинула? Кинула заради якогось кумедного блазня, у якого є якась таємниця... і біля вікна якого вночі відбуваються чудеса?

МОНА. Гріг, я тобі не дозволю...

ГРІГ (постійно підвищуючи голос). Що не дозволиш? Що? Я жив із тобою три роки. Я витратив на тебе ціле багатство.

МОНА. Ти надто делікатний.

ГРІГ (різко). Я не делікатний! І не хочу ним бути! Мені ні до чого бути делікатним!

МОНА. Не кричи!

ГРІГ. Що?

МОНА. Відійди від вікна й не кричи. Тебе почують сусіди.

ГРІГ. Сусіди? Які сусіди?

МОНА. Не кричи. Тебе почують у Кірою.

ГРІГ. Який Кірою?

МОНА. Кірою з нотаріальної контори.

ГРІГ (остовпівши). Моно! Моно! (Підходить до неї; тоном щирого подивування). Ти провінціалка! У тебе провінціальні манери. Коли це ти змінилася? Ти вже не колишня Мона. Ти боїшся сусідів, непокоїшся про те, що скажуть у містечку... Ти... (з глибоким смутком) ти жінка якогось домнула Мірою.

МОНА (сама дивуючись своїй провінційній витівці, злякано прислухається до цих слів, ніби виявила ще один симптом серйозної хвороби, про яку до цих пір не знала. Збентежено). Хай так.

ГРІГ. Ти жінка домнула Мірою, Моно!

МОНА. Прошу тебе, облиш мене.

ГРІГ. Чого тобі бракує? Може, сукні? Одягни, одягни її швидше для повного враження. (Бере сукню зі столу й показує її). Поглянь, яка гарна!

МОНА (вихопивши в нього сукню з рук, кидає її геть). Ти мені набрид.

ГРІГ. Моно, подумай, хто ти... З чого ти зроблена? Трохи парфумів, багато лінощів і жменька фантазії. Невже ти гадаєш, що все це збережеться тут? Ти думаєш, що з тобою станеться за рік? За п’ять років? Я намагаюся собі це уявити і здригаюся. Знаєш, якою ти станеш?

         Цієї миті відчиняються праві двері, і до кімнати рішуче заходить домнішоара КУКУ.

 

ЯВА VIII.

ГРІГ, МОНА, домнішоара КУКУ.

ГРІГ (який випадково дивився в цю хвилину на двері, миттєво оцінює зовнішність домнішоари КУКУ). Дивись! Ось якою ти будеш, Моно! (Швидко підходить до домнішоари КУКУ). Стійте на місці, доамно!

КУКУ. Пардон! Домнішоара.

ГРІГ. Доамна чи домнішоара – це не має жодного значення. Стійте не місці. Ви не людина. Ви аргумент, котрий з’явився цілком своєчасно. (Показуючи на неї МОНІ). Поглянь, Моно, ось такою ти будеш.

КУКУ (задихаючись від обурення). Домнуле!

МОНА. Домнішоаро Куку, не сердьтеся – це нервовий домнул, у нього зараз напад дотепності.

ГРІГ. Куку? Її звати Куку?

КУКУ (МОНІ). А звідки ви знаєте, як мене звати?

МОНА. Я вас знаю.

ГРІГ. Вас звати Куку?

КУКУ. Ви нахаба! (МОНІ). Звідки ви мене знаєте?

ГРІГ. Куку, а яке ваше ім’я?

КУКУ. Залиште мене, домнуле, у спокої.

ГРІГ. Філофтея?

КУКУ. Припиніть!

ГРІГ. Євлампія?

КУКУ (МОНІ). У нього не всі вдома.

ГРІГ. Стривайте, знаю. Вас звати Есмеральда. (Починаючи фразу). Домнішоаро Есмеральда...

КУКУ. Моє ім’я не Есмеральда.

ГРІГ. Дуже шкода. Це помилка. Домнішоаро Есмеральда...

КУКУ. Хіба не чуєте, домнуле, що мене не звати Есмеральда?

ГРІГ. А як вас усе-таки звати?

КУКУ (з гідністю). Домнішоара Куку.

ГРІГ (МОНІ). Ось бачиш? У неї навіть немає імені. Домнішоара Куку, й нічого більше. Жодного складу більше. А все-таки й вона мала ім’я, але його втратила. І вона також була молодою.

КУКУ. Була? Тобто як це – була?

ГРІГ. А, може, вона й зараз молода, однак цього не видно.

КУКУ. Домнуле! Я забороняю вам...

ГРІГ. Може, вона теж була колись, хоч на хвилинку, хоч на секунду, така ж Мона, як і ти.

МОНА. Гріг, прошу тебе.

ГРІГ. Ти сердишся? Ти горда, Моно. Але хіба ти думаєш, що, коли б ти вела таке життя, як і домнішоара Куку, ти виглядала б інакше? Ти була б не такою, як вона?

КУКУ. Домнуле, не втручайтеся в моє особисте життя. Скільки разів треба повторювати!

ГРІГ. Домнішоаро Есмеральдо!

КУКУ (спалахнувши). Мене не звуть Есмеральда.

ГРІГ. Знаю. Але я вас прошу, зробіть мені приємність і дозвольте називати вас цим іменем – я вітаю у вашій особі те, чим ви могли б бути. На мить я вітаю ту красу і грацію, які втрачені, тому що ви залишилися тут... і зранку вмиваєтеся біля криниці.

КУКУ. Біля криниці? Я непритомнію! Я вмиваюся біля криниці? Я, котра ще ніколи в житті не вилила краплі води на обличчя?

ГРІГ. А чим же ви вмиваєтеся?

КУКУ. Огірковим розсолом, домнуле.

МОНА. Ось бачиш, Гріг? Бачиш, що кринична вода зовсім не зашкодить?..

КУКУ. І, кінець-кінцем, досить цих балачок. Я не прийшла сюди жартувати. Я прийшла подивитися, що тут відбувається.

ГРІГ. Що відбувається?

КУКУ. Дудонить усе місто, домнуле. (МОНІ). Хто ви? (Показуючи на ГРІГА). А він хто? Звідки ви з’явилися? Чого вам тут треба? Що ви хочете? І чий це автомобіль на вулиці? Ви залишили його посеред вулиці і зібрали всіх хлопчаків з передмістя. (Дивиться у вікно). Дивіться! (Кричить у вікно на двір). Джорджіка! (Пояснюючи МОНІ і ГРІГУ). Джорджіка – синок Вішана з тютюнової крамнички.

         Чутно автомобільний гудок.

Джорджіко! Не чуєш? Геть звідти!

         Гудок.

Джорджіко, ти що, не чуєш?

ГРІГ (який також виглянув у вікно). Ну! (МОНІ). Вони вдерлися в машину.

         Гудок.

Гей! Не чуєте? Ану, негайно злізайте!

         Гудок.

Вони зламають радіатор. (Швидко виходить, залишивши двері відчиненими).

 

ЯВА ІХ.

МОНА, домнішоара КУКУ.

Домнішоара КУКУ залишилася біля вікна і дивиться на вулицю.

МОНА (наближається до неї). Домнішоаро Куку! (Злегка торкає її за плече). Домнішоаро Куку!

         Домнішоара КУКУ обертається.

(Розгублено дивиться на неї, потім нарешті наважується). Ви... ви були красивою?

КУКУ (після тривалої мовчанки). Так говорили.

МОНА. Хто говорив?

КУКУ (у полоні спогадів). Вони!

МОНА. А мадам Кірою була красивою?

КУКУ. Хто? Ця незграба?

МОНА. А мадам Ласку?

КУКУ. Краще не говорімо!

МОНА. Тут немає жодної, жодної жінки, яка...

КУКУ. Ні. Я красивіша за всіх у містечку.

МОНА. А якщо б... коли б я тут залишилася?

КУКУ. Ви? Ви хочете залишитися тут? (Показуючи рукою на будинок, вулицю, містечко. Після нової паузи, схвильовано). Домнішоаро... або доамно...

МОНА. Можете називати мене як завгодно: я і те, й інше.

КУКУ. Любко, ви красиві. Їдьте звідси.

МОНА. Їхати? Чому?

КУКУ. Тут така нудьга...

МОНА. Нудьга? Тут так багато сонця! Стільки світла!

КУКУ. Це сьогодні. А коли йде дощ?

МОНА. Тут хіба дощить?

КУКУ. Ще й як... доволі часто... А взимку!.. (З жестом відчаю). Іноді здається, що це не одна зима, а всі двадцять.

МОНА. А він?

КУКУ. Хто – він?

         МОНА невиразно показує вбік столу.

Мірою?

МОНА. Марін.

КУКУ. Він щасливий зі своїми книгами.

МОНА (задумливо). Він такий милий...

         Мовчання.

Він був таким милим...

КУКУ. Був. Ви сказали “був”. (Непомітно виходить у двері, залишені відчиненими ГРІГОМ).

 

ЯВА Х.

МОНА, ГРІГ.

         МОНА пильно дивиться вдалину. Проходить кілька секунд. Потім машинально вона розкриває сумочку, виймає люстерко і поправляє зачіску. ГРІГ повертається, зупиняється на порозі і дивиться на неї. Вона не помічає його.

ГРІГ. Моно! Їдьмо.

МОНА. Ти так хочеш?

ГРІГ. А ти не хочеш?

МОНА. Не знаю. Тепер я вже не знаю. Я відчуваю, що, коли ти покличеш мене, я поїду. Але мені не хотілося б.

ГРІГ. Тоді чому ти не залишаєшся?

МОНА. Тому що мені не вистачає сміливості. Мені бракує достатньої рішучості. Коли б ти захотів мені допомогти... Навіщо ти приїхав, Гріг? Якби ти дав мені заплющити очі, а потім... коли я б їх розтулила, тебе б уже не було тут... ти зник...

ГРІГ. Такі люди, як я, не зникають, Моно. Це не мій стиль.

МОНА. Шкода. Так було б краще для нас обох. Бо... Повір мені, Гріг, я вже не та жінка, яку ти знав, яку ти приїхав розшукувати... Зі мною щось сталося.

ГРІГ. Облиш. Поспиш – і все минеться.

МОНА. А якщо не минеться, Гріг? Хіба ми кохаємо один одного? Хіба ми щасливі?

ГРІГ. Люба моя, ти вживаєш слова, яких я не розумію. Вони не з мого лексикону. Кохання, щастя. Пусті слова. Чи я тебе кохаю? Чи ти мене кохаєш? Не знаю. Але, коли ми входимо з тобою до холу готелю “Атене-палац”, я радий, що тримаю під руку саме тебе. І всі голови обертаються і дивляться нам услід. Чого ти ще хочеш? Цього достатньо.

МОНА. Ти гадаєш?

ГРІГ. Що ж до щастя... У нас немає часу бути щасливими. У нас ледве вистачає часу жити добре. Щасливі ті, хто живе тут. Їм належить царство небесне.

МОНА. Ти цинік.

ГРІГ. Я поспішаю. Мене чекає автомобіль. Їдемо?

МОНА. Ще питання, Гріг. Ти мене не ревнуєш?

ГРІГ. Ревнувати? Чому?

МОНА (трохи ніяково). Кінець-кінцем... Цієї ночі... Ніч, що минула...

ГРІГ. Ти хочеш сказати, що..? Серйозно, Моно? Це правда?

         МОНА мовчить.

Феноменально! Такого зі мною ще ніколи не траплялося, Моно! Слово честі, я не відчуваю жодних ревнощів. Дивно, чи не так? Я не хочу тебе ображати. Ти знаєш, що я можу дати ляпасу будь-якому типу, хто лише погляне на тебе де-небудь у ресторані... Але на цей раз... на цей раз я не ревную... Бачиш, у мене таке враження, що все, що сталося, все, що ти запевняєш, що воно сталося, сталося не тут, у світі, де живу я, не в нашому світі, а де-небудь далеко... далеко... можливо, на Місяці.

МОНА. Не на Місяці, Гріг, на Великій Ведмедиці.

ГРІГ. Хай так – на Великій Ведмедиці, як кажеш ти. Як же може розважлива людина мати ревнощі до своєї пасії лише тому, що вона перебула з кимсь ніч десь на Великій Ведмедиці?

МОНА. Ти філософ.

 

ЯВА ХІ.

МОНА, ГРІГ, УДРЯ.

УДРЯ (швидко увіходить). Доамно! Мадам!

ГРІГ (МОНІ). А це ще хто такий?

УДРЯ (не звертаючи уваги на ГРІГА, до МОНИ). Це правда? Я зустрів Маріна в гімназії. Він теж зараз прийде. Це правда?

ГРІГ. Що?

УДРЯ (МОНІ). Хто цей домнул?

ГРІГ. Я...

МОНА. Гріг! Мовчи. Домнуле Удря, я від’їжджаю.

УДРЯ. Уїжджаєте? Чому?

МОНА. Їду... (Злегка киваючи головою на ГРІГА).

УДРЯ (зрозумів). А!.. (Після паузи). А... Марін?

МОНА. Вам слід поговорити з ним. Змусити його зрозуміти. Я... мені бракує сміливості...

УДРЯ. І ви ніколи більше не повернетеся? Ніколи?

МОНА. Хто зна?.. Скажете йому...

 

ЯВА ХІІ.

МОНА, ГРІГ, УДРЯ, УЧИТЕЛЬ.

УЧИТЕЛЬ (квапливо входить з вулиці; він щасливий). Моно!

МОНА. Марін!

         Ніякове мовчання.

УЧИТЕЛЬ (кинувши погляд на присутніх; відчуваючи тривогу). Моно!

         Знову мовчання.

МОНА. Гріг! Домнул Удря – викладач музики та композитор. Він дуже талановитий. Він написав симфонію.

УДРЯ. У чотирьох частинах. Алегро. Анданте. Скерцо...

УЧИТЕЛЬ (з глибоким смутком). ... І знову алегро...

МОНА. Якщо хочеш... розпитай його... йому потрібний один інструмент...

УДРЯ (протестуючи). Доамно...

ГРІГ. Дуже добре, маестро. (УДРІ). Подивимося. Можливо мені і вдасться вам допомогти. Ходімо зі мною на вулицю, а то ці шибеники зламають мені автомобіль... Ходімо, поговоримо...

         Удвох виходять. УДРЯ починає щось пояснювати ГРІГУ.

ГОЛОС УДРІ (з садка). Річ у тім, вельми... вельмишановносте, що спочатку до скерцо можна грати просто. Але, коли починається скерцо... спершу вступають духові інструменти: пам-пам-пам-пам...

         Голоси віддаляються. МОНА і ВЧИТЕЛЬ мовчать, ніби прислухаючись до голосів, що віддаляються.

 

ЯВА ХІІІ.

МОНА, УЧИТЕЛЬ.

МОНА. Маріне... бачиш, я не можу залишатися тут, так... у цій сукні. Ти мав рацію.

УЧИТЕЛЬ (шукає очима принесену ним сукню). Добре, але... (Коротко). Вона тобі не подобається?

МОНА. Ні, чого ж. Але цього мало. Я маю... мені потрібно стільки інших речей... І тому я поїду, щоб...

УЧИТЕЛЬ (здригаючись). Ти поїдеш?

МОНА. Поки...

УЧИТЕЛЬ. Моно!

МОНА. Але я повернуся.

УЧИТЕЛЬ. Коли?

МОНА. Невдовзі.

УЧИТЕЛЬ. Завтра?

МОНА. Завтра... Навряд.

УЧИТЕЛЬ. Післязавтра?

МОНА. Чи знаю я?

УЧИТЕЛЬ. Тоді... у неділю?

МОНА. Так... можливо, у неділю... можливо, якось у неділю.

УЧИТЕЛЬ. Чекати тебе?

МОНА. Звичайно. Що за питання?

УЧИТЕЛЬ. Чекати тебе на вокзалі?

МОНА. Ні. На вокзалі не треба. Тут. Чекай мене тут. Я прийду.

УЧИТЕЛЬ. Коли?

МОНА. Постійно. Щовечора.

УЧИТЕЛЬ (після мовчазного погляду). Розумію.

МОНА. Що ти розумієш?

УЧИТЕЛЬ. Ось уже дванадцять годин, як триває цей фантастичний сон. Найфантастичніший зі снів. Скільки разів я говорив собі: якби це було правдою... якби це могло бути правдою? Ось і незадовго до цього, коли я біг вулицею... я зненацька зупинився й торкнувся рукою лоба: боже, лише б не прокинутися... Моно! Я відчуваю, що починаю прокидатися. Усе це було неправдою.

МОНА. Усе? (Цілує його). Цей поцілунок – теж неправда?

УЧИТЕЛЬ. Ти їдеш, Моно. Їдеш і більше ніколи не повернешся. Я ніколи більше не побачу тебе.

МОНА. Маріне, там на небі, біля Алголу, є зірка... зірка, яка від цієї ночі носитиме моє їм’я... Ти ніколи не бачив її, але ж ти знаєш, що вона там. Так і я буду завжди тут...

         МОНА повільно виходить, у той час як УЧИТЕЛЬ залишається дивитися вгору, туди, де Велика Ведмедиця, Алголь і його невидима зірка.

 

ЯВА XIV.

УЧИТЕЛЬ, УДРЯ.

УЧИТЕЛЬ (обертаючись). Моно! (Тільки тепер він розуміє, що вона пішла. Знову тихо повторює її ім’я). Мона.

         З вулиці долинає шум заведеної машини, чутно, як вона несподівано рушила й віддаляється. УЧИТЕЛЬ, не рухаючись, дослухається до шуму, що даленіє, доки він не стає зовсім слабким. Потім не поспішаючи підходить до книжкової полиці, дістає зоряний атлас Ван Мерча, іде з ним на середину сцени, розгортає його.

УДРЯ (галасливо ввіходить з вулиці). Маріне! Неймовірна річ! Нечувана! Він підписався на всю суму. На всі гроші. Вона підписала лист, вона, своєю рукою. Але гроші... дав гроші він. (Інстинктивно усвідомивши, що цього не слід було казати, невиразно замовкає. Після паузи, незграбно). Послухай, Маріне... мені важко тобі сказати... але це конче треба. Бачиш, що... вона... вона... більше не повернеться.

УЧИТЕЛЬ. Знаю.

УДРЯ. Звідкіля? Чому ти це знаєш?

УЧИТЕЛЬ. Тому що жодна зірка ніколи не відхиляється від свого шляху.

УДРЯ (після паузи). А теперечки... тепер що ти робитимеш?

УЧИТЕЛЬ. Працюватиму. У мене багато роботи... Удря, не сердься... але... прошу тебе, залиш мене на самоті.

УДРЯ. Гаразд. (Іде до дверей).

УЧИТЕЛЬ (простуючи до свого робочого столу). З учорашнього вечора збираюся почитати цю книгу, але все не було часу.

         УДРЯ вийшов. УЧИТЕЛЬ сідає за стіл, розгортає атлас і заглиблюється в читання. Спочатку він дивиться в книгу розсіяним поглядом, але потім стає все уважнішим, зацікавленішим, поквапливо починає робити нотатки на папері, дивитися крізь лупу й знову нотувати. У той час, як завіса повільно опускається, він уже з головою поринув у роботу.

 

ЗАВІСА.

            

                    

Переклад здійснено за виданням:

Sebastian Mihail. Jocul de-a vacan?a. Steaua f?r? nume. Ultima or? / Prefa?? de Mircea Tomu?. – Bucure?ti: Editura pentru literatur?, 1965. – P. 117-228.
Твори Михаїла Себастьяна в перекладах російською мовою

 

Себастиан Михаил. Последняя сенсация. Комедия в трёх действиях. – М.: Искусство, 1954. – 140 с. Тут же й уміщено невелику передмову (с. 3-6) І.Д.Константиновського про життя і творчість Михаїла Себастьяна.

 

Себастиан Михаил. Безымянная звезда. Комедия в трёх действиях. /Пер. с румынского И.Д.Константиновского. – М.: Искусство, 1956. – 83 с.

 

 

Основна література про Михаїла Себастьяна російською мовою

 

Українською мовою літературознавчих праць про життя і творчість Михаїла Себастьяна немає

 

Азерникова Е.В. Драма и театр Румынии: Караджале. Петреску. Себастиан. – М.: Искусство, 1983. – 176 с.

 

История зарубежной литературы ХХ века. 1917-1945 /Под ред. В.Н.Богословского, З.Т.Гражданской. Изд. 4-е, испр. и доп. – М.: Просвещение, 1990. – С.398.

 

Садовник Ш.П. Себастиан Михаил // Краткая литературная энциклопедия. Гл. ред. А.А.Сурков. – Т.6. – М.: Сов. Энциклопедия, 1971. – С.711.

 

Фридман М.В. Идейно-эстетические течения в румынской литературе ХІХ-ХХ вв.: к проблеме преемственности. – М.: Наука, 1989. – 304 с.


Запитання і завдання

1. Стисло схарактеризуйте періоди розвитку румунської літератури. Кого з видатних румунських письменників називають представниками “епохи великих класиків”? Що вам відомо про них?

2. Що вам відомо про тоталітарні тенденції в історії Румунії середини ХХ ст.? До яких трагедій вони призвели? (спираючись на конкретні факти)

3. Що ви знаєте про життєвий подвиг Михаїла Себастьяна?

4. Яких філософських проблем торкається Михаїл Себастьян у своїх п’єсах? Окресліть їх тематику і проблематику.

5. Хто з персонажів “Безіменної зірки” вам найбільше подобається? Чому?

6. Чому лірична комедія “Безіменна зірка” має саме таку назву? У чому полягає символічність цієї назви?

7. Знайдіть у перекладі п’єси “Безіменна зірка” цитати для характеристики образу Вчителя Маріна Мірою (а також інших образів).

8. Опишіть характери Вчителя та Невідомої.

9. У чому відмінність між Учителем та композитором Удрею? (на матеріалі п’єси “Безіменна зірка”)

10. Чи здатна людина жити й творити на землі без зацікавлень культурою й національною і світовою історією, без усвідомлення свого нерозривного зв’язку з природою, долею попередніх поколінь? Як на ці питання відповідає Михаїл Себастьян у “Безіменній зірці” та в “Останній сенсації”?

11. Порівняйте п’єси Михаїла Себастьяна з драмами його великого попередника в румунській драматургії Йона Луки Караджале “Буремна ніч”, “Загублений лист” та ін. У чому їх спільність і відмінність?

12. Спробуйте проаналізувати п’єси Михаїла Себастьяна в контексті тогочасної європейської драматургії (Бертольда Брехта, Герхарта Гауптмана). Чи є, на вашу думку, точки дотику драматургії Михаїла Себастьяна з п’єсами видатного українського письменника Володимира Винниченка (1880-1951)?

13. Знайдіть можливість переглянути художній фільм “Безымянная звезда” (Свердловська кіностудія, 1979, дві серії). Які нові персонажі, поза сценічні в п’єсі, з’явилися у фільмі? Які репліки з фільму посилили образ Удрі? Чи співпадає фінальна картина п’єси Себастьяна із закінченням фільму?

14. Що вам відомо про радіопостановку п’єси “Безіменна зірка” 1957 р. артистами Національного українського драматичного театру імені Івана Франка? Чи доводилося вам її слухати?

15. Поясніть, чому Ілля Константиновський переклав російською мовою назву останньої п’єси Михаїла Себастьяна “Ultima or?” як “Последняя сенсация”? Що за “сенсацію” мав на увазі перекладач?

16. Розкрийте основні особливості індивідуального стилю Себастьяна-драматурга. Використайте для цього і наведений фрагмент п’єси румунською мовою в підручнику: Современный румынский язык (учебник для русских). – Кишинёв: Hyperion, 1991. – С. 280-282.


ПРО ПЕРЕКЛАДАЧА Й АВТОРА ПЕРЕДМОВИ

Лучканин Сергій Мирославович, народився 15 грудня 1971 у Києві. 1994 закінчив із відзнакою філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка за основним фахом – “українська мова і література”, паралельно 1990-1994 набув другу спеціальність – “румунська мова і література”. 1995 склав кваліфікаційний іспит з латинської мови, здобувши право її викладання. У 1993-1994 – лаборант, молодший науковий співробітник Інституту українознавства. 1994-1997 – аспірант кафедри загального мовознавства і класичної філології філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У червні 1997 під керівництвом заслуженого професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка С.В.Семчинського захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук на тему “Універсальне й ідіоетнічне в українській і румунській граматичних теоріях кінця ХVI-початку ХІХ ст.” З вересня 1994 – асистент кафедри загального мовознавства і класичної філології Інституту філології (до листопада 2001 р. – філологічного факультету) Київського національного університету імені Тараса Шевченка, з березня 2000 – на посаді доцента цієї ж кафедри, на якій працює й зараз. Сфера наукових зацікавлень – румунська філологія, історія Румунії, історія мовознавства, історія класичної філології, візантиністка, давня українська література, творчість визначних українських і зарубіжних представників красного письменства. Викладав і викладає курси латинської й румунської мов, лінгвокраїнознавства Румунії, історію класичної філології, візантійську літературу, вступ до мовознавства, історію лінгвістичних учень, сучасну українську мову (культура мови і практична стилістика). Неодноразово брав участь у міжнародних наукових конференціях в Україні, Росії, Румунії, Республіці Молдова, у літніх курсах румунської мови (Сіная, 1993 і 2000, Бая Маре, 1995 і 2001), протягом березня-травня 2003 р. проходив стажування на філологічному факультеті Клузького університету імені Бабеша-Боляй (Румунія). Тривалий час працює також на основі сумісництва в Українському інституті лінгвістики і менеджменту.

Основні наукові й навчально-методичні публікації: посібник “Нариси з історії класичної філології” (2004, 204 с.); Латинська юридична термінологія і фразеологія (1998; 2-е вид., 2005); Латинські сентенції з історико-літературним коментарем і відповідниками з давньогрецької та новоєвропейських мов (1999); упорядкування, передмова і примітки до видань “Хрестоматія румунської поезії ХІХ-ХХ ст.” (2002) та “Поезія класика румунської і світової літератури Міхая Емінеску “До зірки” мовами народів світу” (2003); один з авторів довідника “Українська література в портретах і довідках” (2000). Публікації українською, російською, білоруською, румунською, англійською мовами. Член правління товариства “Україна-Румунія”, почесний іноземний член Асоціації імені Александру Філіппіде (м.Ясси, Румунія).


[1] Marian Boris. Mihail Sebastian, azi // Rom?nia literar?, 10-16 august 2005, nr. 31, p. 3; P?rvan-Jenariu Dana. Nonconformistul Mihail Sebastian // Rom?nia literar?, nr.6, 16 februarie 2007, p.10.

[2] Sebastian Mihail, Jurnal (1935-1944), text ?ngrijit de Gabriela Om?t, prefa?? ?i note de Leon Volovici, Humanitas, Bucure?ti, 1996.

[3] ?tef?nescu Cornelia. Mihail Sebastian, ecouri franceze // Rom?nia literar?, 15-22 octombrie 2003, nr. 41, p. 16-17.

[4] Vartic Ion. Despre o anumit? mentalitate huliganic? // Apostrof (Cluj-Napoca), anul XII, nr.5 (132), 2001, p.15. Переклад “Журналу” Себастьяна англійською мовою здійснено Патріком Кеміллером (Patrick Caamiller) й опубліковано в Чикаго за сприяння Музею Голокосту.

[5] Kanterian Edward. Receptarea Jurnalului lui Mihail Sebastian // Revista 22, 11-17 octombrie 2005, nr. 814, p. 14-15.

[6] Constantiniu Florin. O istorie sincer? a poporului rom?n. Edi?ia a III-a, rev?zut? ?i ad?ugit?. – Bucure?ti: Univers enciclopedic, 2002. – P. 396.

[7] Oi?teanu Andrei. Masacrul de la Ia?i ?n Jurnalul lui Mihail Sebastian // Revista 22, 4-10 iulie 2006, nr. 852, p.14-15; Memorialul martirilor evrei din Rom?nia „Dr. Moses Rosen”. Textul ?i selec?ia imaginilor de Lya Benjamin.- Bucure?ti: Ed. Hasefer, 2003. – Р.57.

 

[8] Про І.Д.Константиновського як перекладача і дослідника творчості Йона Луки Караджале, як і про самого видатного румунського драматурга див.: Лучканин С.М. Йон Лука Караджале (1852-1912) – класик румунської і світової літератури. Методична розробка до 150-річчя з дня народження видатного письменника. – К.: Наук. світ, 2002. – 30 с. 

[9] Себастиан Михаил. Последняя сенсация. Комедия в трёх действиях. – М.: Искусство, 1954. – 140 с. Тут же й уміщено невелику передмову (с. 3-6) І.Д.Константиновського про життя і творчість Михаїла Себастьяна.

[10] Себастиан Михаил. Безымянная звезда. Комедия в трёх действиях. /Пер. С румынского И.Д.Константиновского. – М.: Искусство, 1956. – 83 с. 

[11] Про це детально див.: Романець О.С. Шевченко в Румунії // Шевченко і світ. Збірник. – К.: Дніпро, 1989. – С. 137-138.

[12] Садовник Ш.П. Себастиан Михаил // Краткая литературная энциклопедия. Гл. ред. А.А.Сурков. – Т.6. – М.: Сов. Энциклопедия, 1971. – С.711.

[13] История зарубежной литературы ХХ века. 1917-1945 /Под ред. В.Н.Богословского, З.Т.Гражданской. Изд. 4-е, испр. и доп. – М.: Просвещение, 1990. – С.398.

[14] Переклади Ольгою Страшенко двох байок Грігоре Александреску див. у вид.: Страшенко Ольга: Полювання на тигра... й не тільки на нього! Байки та притчі про тварин. – К.: Наук. світ, 2006. – С. 64-67.  

[15] История зарубежной литературы ХХ века. 1917-1945 /Под ред. В.Н.Богословского, З.Т.Гражданской. – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Просвещение, 1990. – С. 392.

[16] Детально про життя і творчість Михаїла Садовину див.: Семчинський С.В. Михаїл Садовяну: Життя і творчість (серія “Класики зарубіжної літератури”). – К.: Дніпро, 1980. – 178 с. (тут на с.173-177 подано детальну бібліографію до 1980 р.); Лучканин С.М. Михаїл Садовяну (1880-1961) – класик румунської і світової літератури : Методична розробка до 120-річчя з дня народження визначного румунського письменника. – К.: Наук. світ, 2000. – 24 с. 

[17] Аргезі Т. Поезії /Передм. С.В.Семчинського. – К.: Дніпро, 1980. – 152 с.

[18] Румунія була королівством протягом 1881-1947 рр. 

[19] ?perlea Florin. De la Vlad ?epe? la Ceau?escu. Expresii memorabile rom?ne?ti explicate ?n contextul lor istoric.- Bucure?ti: Corint, 2001. - P.140.

[20] Див.: B?rbulescu Mihai etc. Istoria Rom?niei. - B.: Corint, 2002. – P.372; також: Memorialul martirilor evrei din Rom?nia „Dr. Moses Rosen”. Textul ?i selec?ia imaginilor de Lya Benjamin.- Bucure?ti: Ed. Hasefer, 2003. - 78 p.

[21] Субтельний Орест. Україна. Історія. 2-е вид. - К.: Либідь, 1992. - С.407.

 

[22] Цит. за: ?perlea Florin. De la Vlad ?epe? la Ceau?escu. Expresii memorabile rom?ne?ti explicate ?n contextul lor istoric. - Bucure?ti: Corint, 2001. - P.142.

[23] Цит. за: Istoria Rom?niei ?n texte /Coordonator Bogdan Murgescu. - Bucure?ti: Corint, 2001.- P.342-343. (Переклад автора передмови).

[24] Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи. Курс лекцій . - К.: Либідь, 1997. - С.42.

 

[25] Micu Dumitru. Scurt? istorie a literaturii rom?ne. – Bucure?ti: Editura Iriana, 1995. – Vol. II. – P. 203.

[26] Чимало його поезій українською мовою переклала відома сучасна українська письменниця Ольга Страшенко спеціально для видання: Хрестоматія румунської поезії ХІХ-ХХ ст. Двомовне видання румунською та українською мовами. /Упоряд., передм. та прим. С.М.Лучканина. - К,: Наук. світ, 2002. Ольга Страшенко – автор книги “Сім вибраних п’єс” (2004), при створенні власного театру письменниця часто звертається до драматургічної майстерності Михаїла Себастьяна. 

[27] Азерникова Е.В. Драма и театр Румынии: Караджале. Петреску. Себастиан. – М.: Искусство, 1983. – С. 134.

[28] Існує цікава радіопостановка румунською мовою 1954 р.: Steaua f?r? nume de Mihail Sebastian. Regia artistic?: Mihai Zippa. ?nregistrare din anul 1954. Distribu?ia: Profesorul – Radu Beligan, Necunoscuta – Tan?i Cocea, Udrea – Jules Cazaban, Grig – Constantin Brezeanu, Domni?oara Cucu – Maria Wauvrina, ?eful sta?iei – Alexandru Giugaru etc.

[29] Азерникова Е.В. Драма и театр Румынии: Караджале. Петреску. Себастиан. – М.: Искусство, 1983. – С. 142. 

[30] Теплинский М.В. История русской литературы ХІХ века. – К.: Выща шк., 1991. – С. 409.

[31] Караджале Й.Л. Загублений лист. Комедія на чотири дії /Пер. Є.Дроб’язка. – К.: Мистецтво, 1952. – С.12.

 

[32] Micu Dumitru. Scurt? istorie a literaturii rom?ne. – Bucure?ti: Editura Iriana, 1995. – Vol. II. – P. 204.

 

[33] Азерникова Е.В. Драма и театр Румынии: Караджале. Петреску. Себастиан. – М.: Искусство, 1983. – С. 149.

[34] Mihail Sebastian. Ultima or?. Teatrul Na?ional de televiziune. Spectacolul realizat ?n Studiourile Televiziunii Rom?ne, 1993. Regie ?i adaptare: Dinu Cernescu.

[35] Мегела І.П. У світі вічних образів. Статті, лекції, відгуки. – К.: Видавець Вадим Карпенко, 2006. – С. 123.

[36] Кимпіна (рум. C?mpina) – невеличке місто на шляху з Бухареста до курортного містечка Сінаї (Sinaia), перед південним пасмом Карпатських гір. У Кимпіні проживали видатний румунський філолог Богдан Петрічейку Хашдеу та класик румунського живопису Ніколає Грігореску.

[37] Домнішоара (рум. domni?oara) – ввічливе румунське звертання до неодруженої жінки.

[38] Домнул (рум. domnul) – ввічлива форма звертання або називання стосовно до осіб чоловічої статі в Румунії. 

[39] Цуйка (рум. ?uic?) – назва традиційної румунської горілки (сливовиці), особливо поширеної в Мараморощині (північно-східна Румунія, межує із Закарпатською областю України).

[40] Мова СЕЛЯНИНА пересипана просторіччям, при перекладі подано спробу його відтворити.

[41] У Румунії вагони поїздів поділяються на класи; третій клас – найгірший і найдешевший, схожий на звичайну нашу електричку. Лей (рум. leu, lei) – традиційна грошова одиниця Румунії та Республіки Молдова.

[42] Автобіографічний факт драматурга.

[43] Феурей – і зараз вузлова станція F?urei поблизу Бузеу.

[44] Простонародне від домнішоара “панянка”.

[45] Брашов (рум. Bra?ov) – давнє румунське місто (засновано в ХІІ-ХІІІ ст.) у південних Карпатах.      

[46] На той час (1920-1930-і роки) – величезні гроші.

[47] У поїздах Румунії й до сьогодні, на відміну від України, Росії та багатьох інших країн колишнього СРСР, у вагонах першого і другого класу провідників немає (наявні лише в спальних вагонах та в кушеті, що загалом схожа на плацкартний вагон), тому посадка і висадка пасажирів здійснюється без провідника, а наявні контролери (як і в наших електричках), які мають право висадити безквиткового пасажира на найближчій станції, про що й розповідається у п’єсі Михаїла Себястяна. 

[48] У Сінаї біля готелю “Карайман” (заснованого в 1880-х рр.) ще й зараз розташовано те саме казино, описане в п’єсі.

[49] Так в оригіналі, madam. Це слово французького походження в румунській мові має натяк на претензійність, необґрунтовану пихатість.

[50] Кеплер (Kepler) Йоганн (1571-1630), німецький астроном, один із творців астрономії Нового часу. Відкрив закони руху планет (закони Кеплера), на основі яких уклав планетні таблиці, заклав підвалини теорії затемнень. Винайшов телескоп, в якому об’єктив і окуляр – двоопуклі лінзи.

[51] Копернік Миколай (Nicolaus Copernicus, Kopernik, 1473-1543), польський астроном, творець геліоцентричної системи світу. Здійснив переворот у природознавстві, відмовившись від панівного протягом століть учення Птоломея про центральне розміщення Землі. Пояснив видимий рух небесних світил обертанням Землі навколо осі й обертанням планет (у тому числі Землі) навколо Сонця. Своє вчення виклав у творі “Про обертання небесних сфер” (1543), що був заборонений католицькою церквою з 1616 до 1828 р. 

[52] Адже п’єсу написано на початку 1940-х років.

[53] Гіпарх (???????? бл. 180 або 190 – 125 до н.е.), видатний давньогрецький астроном, один із основоположників наукової астрономії. Покращив методику розрахунку видимого руху Сонця й Місяця, визначив відстань до Місяця, тривалість року, склав каталог місцезнаходження 850 зірок, в якому розподілив їх за блиском на 6 класів; запровадив географічні координати.

[54] Птоломей Клавдій (??????????? бл. 90 – бл. 160), давньогрецький астроном, творець геоцентричної системи світу. Розробив математичну теорію руху планет навколо нерухомої Землі, що дозволила вираховувати їхнє місцезнаходження на небі. Систему Птоломея викладено в його основній праці “Альмагест” – енциклопедії астрономічних знань древніх. У праці “Географія” дав зведення географічних відомостей античного світу.

[55] Гершель Джон Фредерік Вільям (John Frederick William Herschel, 1792-1871), англійський астроном і фізик, іноземний почесний член Петербурзької Академії Наук (1826). Проводив спостереження місцеположення і блиску зірок Південного неба, досліджував подвійні зірки, склав каталог туманностей і зоряних скупчень, частину з яких відкрив сам (1864). Один із піонерів астрофотометрії.

[56] Алегро (італ. allegro “веселий”) – швидкий музичний темп; частина симфонії, що виконується в цьому темпі; анданте (італ. andante “крокуючий”) – спокійний темп, швидший за адажіо (“повільно”), але помірніший за андантино й модерато (“помірно”); скерцо (італ. scherzo “жарт”) – музичний твір у жвавому, швидкому темпі, з гостро характерними ритмічними і гармонічними зворотами.

[57] Англійський ріжок – це збільшений альтовий гобой у ладі фа (музичний інструмент).

[58] В оригіналі Carul Mare, що буквально “Великий віз”, однак це не відповідає українському народному найменуванню Великої Ведмедиці.

[59] Алголь – затемнена перемінна зірка, блиск якої змінюється.

[60] Вега – зірка нульової (найбільшої) зоряної величини, одна із найяскравіших зірок Північної півкулі, її гарно видно на літньому небі. 

[61] Румунія поділена на певну кількість повітів (рум. ?inut), щось на зразок областей.

[62] Скорочено від домнуле “добродію”.

[63] Цілую ручки – s?rut m?inile – традиційне вітання чоловіків у Румунії до жінок, серед румунів зберігається й до нашого часу. Уживається паралельно з Bun? ziua “добрий день”, яке лише й уживають іноземці, що опанували румунську мову. Тому за звертанням “цілую ручки” (s?rut m?inile) завжди легко вирізнити етнічного румуна й румуномовного іноземця. 

[64] Пильовик (trench-coat) – плащ або легке пальто, що оберігає від пилу.

[65] Так в оригіналі (sandvi?), через те ми вирішили залишити це слово, а не перекладати його на “бутерброд”.

[66] Унірій – рум. strada Unirii, вулиця Об’єднання. В історії Румунії відомі два об’єднання – Mica Unire “мале об’єднання” – коли 23 січня 1859 року господарства Валахія (Волощина) і Молдова об’єдналися в одну державу, яка з 1862 р. стала називатися Румунією, i Marea Unire “велике об’єднання” – 1 грудня 1918 року до складу Румунії ввійшла Трансільванія (після Першої світової війни 1914-1918 рр.), чим було повністю завершено формування єдиної румунської національної держави. Вулиця Кузи-вода – Александру Йон Куза (Alexandru Ion Cuza, 1820-1873), князь (vod? “воєвода, князь, господар”) Румунії в 1862-1866, господар  Об’єднаного королівства Валахії і Молдови 1859-1862. Провів кілька прогресивних буржуазно-ліберальних реформ, зокрема, 1864 р. провів в інтересах селянства часткову аграрну реформу, завдяки якій були скасовані панщина й натуральні повинності і частина селян одержала невеликі земельні наділи. Однак велике боярство і буржуазія вважали навіть ці помірковані реформи дуже радикальними. 11 лютого 1866 року А.-Й.Кузу заарештували реакційні офіцери і примусили зректися престолу. Зі складу багатого боярства і великих промисловців-капіталістів сформувалося об’єднання, яке вже з легкої руки класика румунської літератури Йона Луки Караджале (1852-1912) та пізніших історіографів отримало назву “monstruoasa coali?ie” (“потворна, огидна коаліція”), яке запросило до Румунії німецького принца Кароля Гогенцоллерна (1839-1914), що коронувався 1881 р. (князь протягом 1866-1881) і правив до 1914 року.   

[67] Готель “Карайман” – найдавніший готель у Сінаї, заснований 1881 року, перебудований на початку ХХ ст. архітектором Петре Антонеску в класичному румунському стилі, з архітектурними поясами й цегляною аркадою зовні, дерев’яними балконами; функціонує й зараз, надзвичайно престижний. 21-24 червня 2000 року тоді Румунський Культурний Фонд (зараз – Institutul Cultural Rom?n) організував Міжнародну наукову конференцію “Румуни і культура Європи” (“Rom?nii ?i cultura Europei”), у якій взяв участь і перекладач п’єси. Учасників конференції прийняв тодішній Президент Румунії Еміл Константінеску (1996-2000). 

[68] Від готелю “Карайман” до вокзалу Сінаї і справді ведуть круті сходи, якими слід спуститися. 

[69] С?ркова, рум. sorcov? – галузка з квітами і стрічками, якою в новорічні свята діти торкають осіб, яких вітають і шлють найкращі побажання. Див.: Doca Gheorghe. Converser en roumain. Treizeci de dialoguri pe teme de cultur? ?i civiliza?ie rom?neasc?. – Bucure?ti: Ed. didactic? ?i pedagogic?, 1995. – P. 41-42.   

Михаїл Себастьян